Як 10 років тому почалася війна

Десять років тому Майдан палав. Надвечір 18 лютого 2014 року стіна вогню відокремлювала власне Майдан від Інститутської, впоперек якої стояли лави силовиків.

Всупереч поширеним уявленням, бійців так званого «Беркута» у вищезгаданих лавах було мало. Бо їх у тодішній міліції, як вона все ще звалася, було не так багато взагалі. Більшість складали бійці так званих «внутрішніх військ МВС», або ж ВВ – нащадків радянської каральної системи. Я добре пригадую свої студентські роки в другій половині дев’яностих, коли, йдучи по вулиці цілком тверезим і без жодних заборонених законом предметів чи речовин при собі, ти все одно відчував гостре підсвідоме бажання кудись сховатися, щойно побачивши патруль «вевешників» на пішохідному переході. Сучасна молодь має багато претензій до сучасної поліції – але, повірте, порівняно з часами, коли тебе щомиті могли затримати просто на вулиці буквально ні за що, завезти до відділку, дорогою просто для розваги кілька разів давши тобі по нирках кийком, а потім вимагати в твоїх рідних гроші… і не просто могли, а саме так воно й бувало… Це небо і земля.

До речі – ліричний відступ – ще менше хто пригадує, що вперше перейменувати міліцію на поліцію хотів не хтось, а Леонід Кучма. Було це ще далекого 2001-го року. І ця ідея (яку попередньо «вкинули» в маси для перевірки реакції) потягла дику істерію російських медіа. «Українці відроджують назву поліцаїв!». Це був найм’якший меседж. Істерія спрацювала. Від ідеї відмовилися. А вже 2009 року тимчасовий «президент» Росії Мєдвєдєв видав указ про перейменування тамтешньої міліції на поліцію. Отак усе було, й нехай це зафіксує історія.

Так от. Увечері 18 лютого 2014 року Майдан від лав «вевешників» відокремлювала барикада з палаючих автомобільних шин. Людей, як справедливо сказав Луценко, лишалося мало – проте це були найзатятіші. Силовикам не вдалося прорватися навіть броньовиком (гадаю, всі ви бачили ці кадри, або хоч би чули про це). Брандспойти на холоді не допомогли теж.



Автор цих рядків не належить до тих, найзатятіших. Я був журналістом, вважав себе журналістом і діяв як журналіст. Опущу свої власні пригоди, внаслідок чого мене відлупцювали веселі хлопці, знані, завдяки колезі Ользі Сніцарчук, як «тітушки» (за прізвищем одного з них). На моє глибоке переконання, злам на користь повстання почав оформлюватися ще 1 грудня 2013 року, під час так званого «штурму Банкової». Тоді натовп рушив під адміністрацію президента. Почалися сутички. Існує чимало конспірологічних теорій щодо нібито провокаторів, які затесалися між протестувальників. Що ж: любов до істини змушує визнати, що провокатори таки були. Це були, за викладеним ще сотнею років раніше формулюванням Лєніна, «стихійні революціонери», які – знов-таки, за його ж формулюванням – вважали, що «чим гірше, тим краще». Тоді я написав колонку, що останній шанс режиму Віктора Януковича – це покарати однаково як зазначених провокаторів, так і керівництво силовиків, яке вдалося до неспівмірних заходів застосування сили. Але, писав я далі в тій колонці, шансів на це практично немає – а отже, шансів нема і в режиму, окрім хіба що прямого і масштабного збройного втручання Росії.

Все це ви можете знайти на сторінках «Українського тижня», де я тоді працював. Практика показала, що я помилився в усьому, крім головного: а) режим таки впав – і то куди швидше, ніж я тоді думав; б) масштабне збройне втручання все-таки сталося – але значно пізніше.

Але 1 грудня стало своєрідним Рубіконом. Обурення країни й світу не мало меж. Проте лише 18 лютого оформило цей назрілий злам. Я дуже добре пригадую «зачистку» Інститутської та Шовковичної оцими внутрішніми військами. Через надважке екіпірування їх називали «космонавтами». І це був саме той момент, коли неочевидний злам 1 грудня став більше ніж очевидним.

Ті, хто посилав звичайних хлопців на цю, із дозволу сказати, місію, ніколи самі не носили їхнього обладнання. І це було ключовим прорахунком. Я, вже через пару років після того, мав можливість спробувати на собі – в порядку експерименту. В цій броні важко. Цей щит заважає. У цьому шоломі ну майже нічого не видно. А ще ти пітнієш (хай навіть лютий надворі). А відповідно, звірієш. Після пари хвилин у цьому обладунку всього лише на полігоні МВС я був ладен прибити кийком будь-кого, хто трапиться мені на очі. І це лише пара хвилин, і на полігоні!

Я не збираюся виправдовувати те, що бачив десять років тому на Інститутській, нині – Героїв Небесної Сотні. Будь-хто з тих силовиків міг відмовитися. І відбувся б легше. Коли я вибрався з арки на Інститутській, 16, я зустрів хлопців із «Медичної сотні» і разом із ними перетягав до сховку 19 поранених, яких буквально корчило на асфальті. Так от, серед них був один «космонавт». Він просто спіткнувся – і поламав собі хребет.

А потім я пішов далі – і біля так званого верхнього виходу з метро «Хрещатик» побачив два трупи. Я досі дивуюся собі: я діяв так, ніби дивився на себе якось зі сторони. Акуратно обшукав, знайшов документи, доповів у редакцію, поклав документи на місце і викликав телефоном слідчу групу. Забігаючи наперед: незабаром підійшли знімальники тогочасного «24 каналу». Слідчих ми чекали чи не дві години, а приїхавши, вони негайно нас вигнали. Для того, власне, я і шукав документи, порпаючись в одязі померлих: щоб ніхто нічого не приховав уже потім. Імена цих двох ви й зараз можете знайти у Вікіпедії: це Антоніна Дворянець і Зураб Хурція. Вікіпедія, щоправда, пише, що там загибель від «міліцейських кийків», але я, обшуковуючи тіла, не помітив жодних типових забоїв. Тільки характерні сліди тиску на тіло. Грубо кажучи, їх задушив натовп, який панічно тікав від вистроєних у фалангу «космонавтів», які навіть мало що бачили перед собою…

(Ліричний відступ №2: навряд чи я, зі своїми проблемами ніг, врятувався б і сам, якби двоє старих – із «Афганської сотні», як я пізніше дізнався – не вибили замкнені двері в під’їзд тієї самої будівлі на Інститутській, 16, і не втягли буквально силоміць туди мене і двох дівчат, що опинилися поблизу. «Космонавтам» було не до огляду під’їздів – і, побувавши в їхній шкурі на полігоні, я розумію, чому).

Проте от що вражало найбільше: очманілий вигляд «космонавтів», які, покидавши щити і поскидавши шоломи, ходили серед того, що самі накоїли. Ви уявляєте Інститутську, вкриту тілами? Ні, загиблих іще було мало. (Хоча що таке «мало», коли говориш про загиблих?). А от поранених і покалічених – багато. І оці очманілі силовики просто ходили туди-сюди. Хтось присідав на тротуар і курив, зупиненим зором дивлячись на все…

За кілька днів, як ми вже знаємо, Янукович утік. Режим упав. А потім сталися захоплення Криму і проксі-війна на Донбасі. А потім – ми знаємо, що.

Я досі впевнений, що якби ще 1 грудня він (Янукович) відреагував як слід – нормально подав у відставку, наприклад – усе могло би статися інакше. Ба більше, можна було б і до 1 грудня не доводити.

Але ж, але ж.

А «провокатори 1 грудня» – принаймні, пару десятків тих, кого я знаю особисто – зараз воюють. На тій Великій Вітчизняній, яку режим Януковича мимоволі (але до великого задоволення Кремля) розпочав тоді, десяток років тому. І воюють добре: я знаю тільки про кількох загиблих. Мені шкода, що я поки що не можу бути серед іще живих бійців: на війні треба бігати, а мені-бо й ходити поки що складно.

Дехто з них перестав зі мною вітатися – ще тоді, на Майдані-13 – за те, що я не бився. Але там я був журналістом: я фіксував для історії факти.

От і маєте факти.

Авторська колонка журналіста, публіциста, волонтера і перекладача Олександра Михельсона