Що не так з позитивною дискримінацією в Україні

Що не так з позитивною дискримінацією в Україні

Остап Українець
Автор
Остап Українець
UA.NEWS
Поделиться:

У наших краях доволі неоднозначне ставлення до позитивної дискримінації. Багато хто взагалі не знає про її існування, а хто знає — часто схильний вважати просто дискримінацією. Між тим, чимало людей, котрі проти такої практики загалом (скажімо, відкидають ґенедерні квоти при працевлаштуванні), нормально сприймають мовний закон і квоти, які передбачає він. Звісно, що це залежить від цінностей і того, що людина вважає важливим. Але сама позитивна дискримінація, якщо вживати її в правильних ситуаціях, діє подібно до пенетенціарної системи.

На прикладі закону про мову люблять говорити, що необхідність спілкування мовою клієнта (хоча ми чітко розуміємо, що під «спілкування мовою клієнта» насправді мається на увазі «перехід на українську з україномовними») порушує права тих людей, котрі хочуть говорити російською. З цим твердженням і так доволі багато що не так, але найбільша проблема — ігнорування контексту.

Закони не існують у вакуумі. Вони потрібні не для контекстуалізації різних умоглядних ситуацій, а саме для того, щоби бути відповіддю на проблеми реального життя. Судова система, до якої ми всі звикли, працює на індивідуальному чи корпоративному рівні — у нас є конкретна постраждала сторона і конкретна обвинувачена сторона, яку суд може визнати винною. Якщо сторону відповідача визнають винною, держава через судову гілку накладає санкції, які дуже часто мають вигляд порушення прав і свобод. Скажімо, за доведене в суді вбивство звинувачений сідає до в’язниці. Якщо ми дивимось лише на результат, ігноруючи контекст, який його зумовив, то бачимо людину, фундаментальні права та свободи котрої обмежили. Відповідно, це дискримінація індивіда від решти соціуму (дослівно дискримінація означає «розрізнення, вирізнення»). Але контекст дає трактування цієї дискримінації: держава діє через особу (якщо постраждалий живий) чи в інтересах (якщо йдеться про вбивство чи схожі злочини) того, хто сам зазнав шкоди від дій ув’язненого. Про те, до якої міри держава має виконувати пунітивну функцію — це матеріал для дискусії. Але ми живемо в системі, яка працює саме так. Порушення прав і свобод індивіда є базовою реакцією держави на порушення індивідом чужих прав і свобод.

Але бувають ситуації, в яких постраждала і звинувачена сторона представлені не суб’єктами, а цілими групами соціального договору: мовними, етнічними, соціальними, статевими, віковими тощо. В таких ситуаціях йдеться не про прецедент порушення прав, а про саму систему, устрій соціуму, який уможливлює це порушення прав. Канонічним прикладом є скасування рабства у США — попри те, що тринадцята поправка скасувала расове рабство, вона не скасувала систему соціальних взаємодій, породжену рабством. І, зрештою, не завадила цій системі розвинутись у расові погроми, закони Джима Кров і ще багато цікавостей.

Тому що усунути базовий фактор дискримінації (як-то: рабство, колоніальне становище, жорстку стратифікацію, аристократію як форму правління) недостатньо. Такі системи залишають за собою соціальні звички, сформовані та зумовлені попередньою ієрархією. Звісно, багато хто скаже, що люди, котрі самі до попередніх негуманних практик не були причетні, ні в чому не винні. Це не зовсім так. Нехай російськомовна особа не винна в радянських репресіях, примусових переселеннях і розстрілах безпосередньо, але її modus vivendi, її соціальні звички, ба навіть можливості та перспективи в окремих випадках сформовані попередньою системою, яка давала несправедливі переваги за цією ознакою. Так, вона не відповідальна за злочини радянської доби, але проблема й не стосується злочинів радянської доби як таких. Проблема стосується нерівноправного становища, яке нікуди не ділося зі зникненням системи, яка його породжувала. Чому? Бо люди не змінили свої звички — мало того що ми взагалі не любимо їх змінювати, а тут зміна звичок іще й означає відносний дискомфорт через те, що зміна формулюється як «необхідність». Я більш ніж певен, що плантатори Півдня сприймали аболіціонізм як кричущу дискримінацію. З цього приводу була ціла громадянська війна, котрою проросійська сторона зараз лякає нас. Навіть ці лякачки не дивні — коли в нас є привілеї, ми мало коли хочемо віддавати їх добровільно. Навіть якщо ці привілеї в нас коштом дискомфорту чи буквально страждань інших людей.

Ми не можемо подати в суд на соціальну стратифікацію, на практики, на дискримінаційну ринкову ситуацію, на звички і упередження. Роль третейського судді в таких випадках відіграє законотворчість. Ми не можемо вирішувати проблему безпосередньо, бо це проблема комплексна і де-факто в ній немає винуватих людей, які несуть відповідальність за систему, в якій існує порушення права іншого. Але ми можемо визначити конкретні практики і прецеденти, в яких стара система дозволяє дискримінацію і адресувати закон саме цим практикам — саме для того, щоб забезпечити рівні можливості та рівні права. Звісно, якщо російська музика займає 90% на певному радіо, поява квот, які не допускають більше 70% іншомовних пісень сумарно, це сприймається як певне зменшення можливостей. Але тільки якщо ми дивимось на групу, привілеї (котрі трактуються як базові права, хоч насправді є екстремальними їх виявами) якої зменшують певним законом. Якщо ігноруємо досі депривовану групу, яка, власне, отримує рівні права і можливості внаслідок цього процесу.

Ліберальний підхід до ситуації начебто підказує пустити все на самотік і дозволити депривованій групі самостійно вийти з «нижчого» становища шляхом створення якісного і конкуретного продукту на вільному ринку, через так зване «позитивне заохочення». З одного боку, без такої продукції жодна культура взагалі функціонувати не здатна. Тобто певний сенс у цьому є. Але проблема тут точно та сама, що і з рівними економічними можливостями: в основі лежить припущення, що всі учасники процесу діятимуть як абсолютно раціональні агенти, що керуються стратегією максимальної корисности — без пристрастей і упереджень. Таке переконання — гімно собаче. Люди упереджені, люди помиляються, люди готові жертвувати іншими заради власних інтересів, а над те — люди звикають до неправомірних привілеїв, особливо якщо хтось здійснював насильство замість них. Бо це ж не вони винні. Купити чи прийняти в дар крадений телефон значно простіше, ніж вкрасти телефон. Це ж не ви вкрали. У випадку з суспільством йдеться про цілі соціальні інститути і сегменти ринку, виключну російськомовність яких дуже легко прийняти як належне, бо це ж не ви розстрілювали і вивозили на Сибір людей, котрі лежали в основі знищених соціальних інститутів. Це ж не особисто ви створили ринок, на якому домінує російська мова, бо такі були умови в СРСР і така була цілеспрямована політика РФ. Це ж не ви зробили. Воно само так вийшо. Ви не винні. Заглушений російським продуктом ринок, на який з українською мовою на кілька порядків складніше вийти через сформовані десятиліттями цільових репресій непорівнювано гірші стартові умови — це не якийсь там злочин, до якого причетні особисто ви. Недовіра до українського продукту, що робить його ще менш конкурентним, і то багато для кого – це ж об’єктивна даність без контексту, а ніяк не десятиліття репресій і фізичного знищення діячів. Просто природний стан речей. Нічого особистого. З діда-прадіда так.

До речі, якщо ви любите читати між рядків, особливо те, що там не пише: правопорушник у прикладі з пунітивною системою — функціональна, а не формальна аналогія. Мені важливо, що система законів і права робить із самим принципом порушення прав іншого і як вона це робить, а не кого мені на метафоричному рівні нагадують сторони конфлікту.

Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.

Поделиться:

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!