Що не так зі скандальним проектом «ДАУ» Іллі Хржановського

Що не так зі скандальним проектом «ДАУ» Іллі Хржановського

Остап Українець
Автор
Остап Українець
UA.NEWS
Поделиться:

ДИСКЛЕЙМЕР: Далі будуть три тези і маленький висновок про ДАУ, Хржановського і сучасне мистецтво загалом. Якщо вас (уже) прикрить від такої тематики — далі не читайте. Якщо ні — може бути цікаво. Аналізу шок-контенту в деталях не буде, бо і без цього аналізу ДАУ — маловартісний художньо ґарґантюанський шлак із етичними проблемами на рівні самої концепції.

Теза 1. Цінність мистецтва не визначається його соціальним імпактом. Або, як про це кажуть в народі, «Обговорюють — отже мистецтво». З перспективи такого твердження будь-який злочин проти людяности може вважатися геніальним автореферентним мистецьким перформансом — що, вочевидь, хибно. Незалежно від того, як ми відділяємо мистецтво від немистецтва, мистецький твір, окрім обговорення, містить також мистецький контекст (те, що поміщає його в середовище інших творів, співвідносить з наявним інформаційним полем), етос (концептуальна проблематика репрезентації, не тотожна загальному розумінню поняття «етика») і патос (modus operandi мистецького твору, спосіб, у який він поєднує етос і контекст із суспільною рецепцією). Навіть найбезпредметніше сучасне мистецтво концептуалізоване, і його мистецька вартість випливає не лише з факту обговорення — повірте, в обговореннях, які на 95% складаються з «я теж так можу» цікавого значно менше, ніж у безпредметному мистецтві — а й з того, як три вищезгадані компоненти функціонують самі собою і в поєднанні;

Теза 2. Відтворення травми не є мистецьким засобом роботи з травмою. Залишаючи осторонь (наразі) будь-які етичні міркування, треба вказати на те, що наслідування дії — це найбільш архаїчна концепція з усіх, які існували в теорії мистецтва. Якби Аристотель побачив ДАУ, він вжахнувся б не етичній стороні питання, а тому, що і через 2300 років після нього хтось примудряється оперувати голою «імітацією дії» (одна з основних складових мистецького процесу за Аристотелем) в настільки тупорилому розумінні цього поняття. Існує доволі багато способів працювати з травматичним досвідом, але кожен такий метод апелює до рецепції досвіду. Хржановський і сам апелював до концепції історичної амнезії перед Алексієвич, але в категоріях теорії травми (галузь мистецтвознавства, котра працює зі способами представляти психологічні категорії травми в мистецтві) «травма є результатом досвіду настільки екстремального, що жертва не може його осягнути чи асимілювати в свої спогади. Травма функціонує як розрив, відсутність у цілісній самості, уникаючи спогадів, знання ТА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ В КОНВЕНЦІЙНІЙ МОВІ». Останнє я виділив капсом, бо цю статтю Сари Давлінґ Хржановський явно не читав. І річ навіть не в тому, що якась там пані Сара має диктувати всім митцям, як їм говорити про травму. Ні. Просто мистецтво розуміє різницю між реконструкцією і відтворенням. Під реконструкцією спогаду мається на увазі створення певних опорних точок, маркерів, які повертають травмованій людині її ідентифікацію з травматичним досвідом. На цьому, зрештою, стоїть арт-терапія і загальна концепція вираження екстремального досвіду через мистецтво. Реконструкція травми — це слухати через телефонну трубку доповіді сексотів про людей, котрі жили насправді. Відтвореня травми — це коли тебе здають сексоти і починаються допити в темних підвалах. Другий випадок — це мінімально не мистецтво, а тим паче — не спосіб працювати з історичною амнезією. If anything, це якраз спосіб творення історичної амнезії.

Теза 3. Ориґінальна мистецька цінність ДАУ (як і концепції Бабиного Яру, до речі) нульова, і це одна зі складових його етичної проблеми. З одного боку, Хржановський не транслює жодного повідомлення, яке б не транслювали до нього, і то краще. Якщо почитати концепцію ДАУ, то взагалі буде не дуже зрозуміло, чим саме це мок’юментарі про величезну квест-кімнату якісно перевершує навіть той самий «Чорнобиль» від НВО, чи, прости Господи, «Смерть Сталіна». На рівні концепцій і проговорення концепцій ДАУ просто до нудоти банальний. Та й по всьому. А от чому це складова етичної проблеми — питання вже цікавіше. У своїй нескінченній банальності, мегаломанії та безпідставній саморекламі ДАУ дорівнює, мабуть, лише одному насправді відомому фільму. І це «Тріумф волі» Лені Ріфеншталь. Це мегаломаніяцький проєкт, у якому з реально цінних речей — лише гроші міністерства пропаганди. І справа навіть не в тому, що «Тріумф волі» поганий як візуальний артефакт. Він, щоправда, нуднющий, але річ не в цьому. Міністерство дуже гучно розкрутило цю картину як безпрецедентну, новаторську і унікальну, настільки, що підштовхнуло Капру зняти «За що ми б’ємось» і заклало фундамент для доволі тупорилого американського ура-патріотизму в кіно. Але єдине, що вирізняло «Тріумф волі» з-поміж усіх инших картин, які виходили раніше — це масштаб. Бюджет у понад 100000 доларів (і це в середині тридцятих) плюс абсолютно безкоштовний і надзвичайно масштабний сетинґ плюс державне техзабезпечення. Щоправда, «Тріумф волі» у своїй мегаломанії більш щирий — зрештою, фільм зображає буквальний нацизм. Але його етос — це етос НСДАП, за масштабом людських мас і охоплення камери («Нетерпимість», до речі, вийшла ще у 1916 році та справляє набагато потужніше враження, і взагалі треба якось порівняти його візуал із нацистськими картинами) немає абсолютно нічого. Тобто фільм Ріфеншталь — це просто камера, звернена в бік початку Райху. За камерою Хржановського — симульоване середовище, але сама техніка роботи з ДАУ, і в сенсі ґарґантюанських масштабів, і в сенсі повної відсутности ідеї за межами прямої репрезентації того, що нібито ще не було показано — хоч насправді було, просто в попередніх ітераціях, на відміну від поточної, вдавались до художніх засобів.

Насправді ключова проблема Хржановського проста як двері — він РЕконструює те, що мав би ДЕконструювати. А тут було безславно пропущено вельми просту аксіому — мистецтво НЕ Є реальним життям. Ніколи не було і ніколи не буде. Кіно не може стати абсолютною екранізацією тексту, оскільки вони оперують принципово різними мовами, але так само кіно, як і будь-яке мистецтво, не повинне дублювати реальність, бо в основі вже більше двох тисяч років лежить не принцип наслідування. Але цей допис, загалом, був потрібен лише на випадок, якщо вам здавалося, що в основі ДАУ чи концепції «Бабиного Яру» Хржановського лежить якась глибока концепція чи ориґінальна ідея. Не лежить. Там лежать лише непомірно великий бюджет і дуже грамотний пітчинґ. Цей допис потрібен лише на випадок, якщо зґвалтування, насильство над дітьми і садизм для вас можуть бути обґрунтованою вартістю мистецького твору. Справа не тільки в тому, що мета не виправдовує засоби. Справа ще й у тому, що і засоби сумнівні, і мети ми досягаємо по кілька разів на рік значно меншою ціною. Демонстрація десятиметрового рулона тканини з людського волосся краще сприяє рецепції травми, ніж година роботи в крематорії Аушвіца. Хоча робота в крематорії краще сприяє повторній травматизації, тут без питань. Тому що існує різниця між індоктринацією і рецепцією. Між відтворенням і проговоренням. В цьому вся різниця між ДАУ і мистецтвом.

П.С. Але для нас проблема Хржановського, звісно, не в тому, що він імпотентний митець і чудовий піарник. Питання, яке важить для нас, все ще має бути сформульоване в канонічному ключі: якого біса громадянин Росії Хржановський робить в Україні в контексті юдейсько-української травми часів німецької окупації.

Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.

загрузка...
Поделиться:

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!