Як правильно полювати на російські «Орлани»

Як правильно полювати на російські «Орлани»

Томчук Дмитрий
Автор
Томчук Дмитрий
UA.NEWS
Поделиться:

Ми наробили русні лиха достатньо для того, щоб на нас відкрили цілеспрямоване полювання. Тобто десь там якийсь довбойоб з пропитими ще в училищі мізками та пикою а-ля гєрасімов віддав наказ займатися суто нами. Та тепер, щоб нас знайти та знищити, вони не обламуються навіть здіймати у повітря орлани за 120 тис. дол. штука.

Ми сприйняли цю новину з великим задоволенням, бо через цей жахливий хвакт ми добрали собі усілякого корисного, до того, що я описував раніше. Щоб не було сурпрайзів, нам придали РЕР, підрозділ радіоелектронної розвідки, який бачить орлани, коли вони ще не бачать нас. РЕР в нас славетний тим, що бачить далеко та навіть на кілька секунд у майбутньому, що, як звісно, випереджує швидкість світла. Ще мене тішить, що ним командує них такий чисто Спілберг на вигляд, старий профі у цих справах, та от результат: саундтрек з пісні групи ТАТУ «Нас не здогонять». Жодних шансів узяти нас за сраку. Тобто тепер нас не існує у часі та просторі ще у більшій мірі, ніж раніше. Є тільки завдана шкода від наших ударів. А нас як не було, так і нема.

Але якщо є хліб, то треба ж і до хліба. Якщо є РЕР, до нього є й «Оса» — дивний артефакт, над яким не власний плин часу. Тобто, згідно з останніми даними у руській пресі про повальну чорну магію в лавах ЗСУ, «Оса» — це якраз щось таке. Потойбічне та моторошне. Так шо з огляду на нашу популярність у руських довбойобів нам дали й «Осу». Тобто ми, якщо вже ми з колишніх бізнесменів, знову за те саме що й на гражданці — робимо горизонтальне масштабування нашого бізнесу. На нашій «Осі» хлопці всі молоді, по 20 років їм. Але хвацькі. Вражають повітряні цілі незважаючи на всі приколи, хто працював з «Осою», той зрозуміє.

Був у нас такий день, коли русня запустила у повітря відразу біля восьми орланів, бо опинилися ми у епохальний час у епохальному місці. Та один-два з них — конкретно по нашу душу, бо були на нас дуже злі. Ми відразу зрозуміли, що воно готується, ми ж юннати, пророкуємо майбутнє без проблем. Та от наша «Оса» одного орлана таки гепнула. Взагалі їх вразили більше, але найепічніше вразили того, що до нас поближче. А в нас авіагурток, гуртківцям, ясна річ, більше за всіх той орлан треба.

Пішли ми туди під проводом монументального нашого Макса. Але перед тим зазирнули всередину нашої «Оси» та питаємо в нашого осознавчого парубоцтва: пацани, чого вам від життя треба? У широкому сенсі? На рівні онтологічних категорій? Вони кажуть: мріємо збитого нами орлана на «Осу» повісити та так їздити, щоб усі від нас охуївали. Ми кажемо: а. Ну гаразд. Та пішли до орлана.

Тут буде ліричний відступ: на війні військові діляться на дві категорії: ті, хто реально воює, та ті, хто займається папірцями. Приходимо на місце, там хіпіш страшний — збирають уламки та тягнуть у хату. Що характерне, хіпішать немалі чини. Протусували й ми теж на правах тамади: це ж наш орлан, ми його йобнули. Стоїмо біля деталей, нікого не чіпаємо. Фотчки робимо чьоткі. Тут набігають на нас вояки вищеозначеної категорії, та починають нам: «Нізя знимати! Нізя фотограхвувти! Це таємно! Це секретно!» Та таке інше. Ми такі: тю. Та продовжуємо. Бо ми ж з авіагуртку, нам треба. Та взагалі, абідн, да, дарагой. З якого це переляку цілком таємно? Чи ми раптово зайшли на територію ZФ? Там зрозуміло, чому секретно — щоб ворог не збив. А тут чого? Ми — гурток юних натуралістів та юних техників, в нас фахова цікавість. Ми на своїй землі, йопт. Стоїмо над купою горілих ганчірок та алюмінієвого лому по 35 грн/кг.

Тут виступає урочисто уперед наш Макс, наче панотець, та починає з любов’ю але співчуттям до малих сіх проповідь: не те що нізя знімати, а треба знімати. Треба розповсюджувати. Треба показувати, з якого гівна ті орлани всередині та якої ери в них внутрішня фігота. Треба вивчати це ганчір’я, досліджувати, препарувати та розтинати. Та навчатися, навчатися, навчатися. Високі чини аж клемануло. Таке обурення, що не можуть вимовити: «А це хто? Ви взагалі шта? Хто дозволив? Ви звідки? Хто пустив?» Тобто традиційна сінхробуфонада про хлопці ви хто та ми юннати, розпочатися не може за технічних причин.

Але ми ж хотіли пацанам на «Осу» взяти шматок орлана. Й ми до цього усього ще кажемо: шановні, ми тут візьмемо собі трошки орлана. А, що тут почалося! Вони кажуть: «Ніззя! Ми все веземо в ГУР! Без письмового дозволу ніззя! Без наказу з Генштабу ніззя! Без документообігу ніззя! Без Великого Розпорядження ніззя! Без благословення та рукопокладення Головнокомандуючого ніззя!»

Ого, ніхєра собі рівень! У саме ГУР! А нафіга в ГУРі стільки тупого склопластику, алюмінієвого профілю, та радянських телефонних дротів? А пінопласту стільки — це точно ГУР зацікавить? А оці вкручені в скловолокно саморєзіки, шайбочки та уривки синтетичних шнурочків — це реально рівня ГУР артефакти?

Але ми притихли та почали вдивлятися в уламки: може це не орлан, а борт судного дня путіна іл-80 пацани йобнули? Та ніт, орлан як орлан. Навіщо стільки сміття у ГУР, ми так і не зрозуміли. Але кажемо: ну, ми все одно трошки візьмемо. Відпиляли найпафоснішу частину хвоста та віднесли хлопцям до «Оси».

Та отут ми побачили, що вони правду сказали: нічого їм від життя більше не треба було, ніж цей шматок орлану. Ні орденів, ні медальок, ні грамот з прохвілем Головнокомандувача, ані грошових нагород, ані позачергових звань — тільки прикрутити на броню цей шматок та так їздити. Бо це, виявляється, перекриває усе вищезгадане. А скільки там було радості та щастя! Я аж заздрити почав, що я такий старий сивий дєдушка та так радіти більше не вмію. Ось що виявилося найбільшою мотивацією. Так воно й працює ще з часів Першої Світової — там також в перших асів у наметах висіли шматки збитих ворожих аеропланів. Нічого не змінюється, бо це психологія.

Але за одне я тепер спокійний: ця «Оса» та ці пацани й надалі битимуть повітряні цілі ще завзятіше та у гарному настрої. От що військовий трофей, чесно та важко (не так просто орлана з «Оси» вцілити) зароблений, робить.

Хотів у наступному пості розповісти мої суб’єктивні враження від нутрощів орлану, але тепер вагаюся: а ну як комусь не сподобається, це ж, виявляється, он який рівень доступу! Як казали в нас в селі: «Та страшне!»

Поки я набирав цей текст у рашки ще мінус 2 Орлани))))

Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.

Поделиться: