Как за 27 лет изменилась Независимость

Материал публикуется на языке оригинала, без редакций.

Щорічно 24 серпня серце кожного українця наповнюється гордістю. Майоріють жовто-блакитні прапори, лунає «Ще не вмерли…», у дівочих косах заплетені синьо-жовті стрічки, на головах – віночки, на грудях – різнобарвні вишиванки – справжні витвори мистецтва. Головна розвага цього дня – дійство у центрі столиці – військова хода, демонстрація техніки, озброєння, військової звитяги. Проте так було не завжди.

Перші роки Незалежності не було парадів, та й святкування як такого не було. Новонароджена країна була спустошена переходом до самостійності, економіка не оговталась від звільнення з-під радянського ярма, а люди, отримавши українське громадянство, були стурбовані більше всього невідомістю майбутнього та злиденністю й спустошеністю сьогодення. Так починалися 90-ті роки.  День Незалежності був лише офіційним святом у державному календарі, але ще не у душах людей. Більше того, здобувши Незалежність Україна добровільно здобула ще й статус без’ядерної держави. З огляду на це, проводити паради не було необхідності, бо не було необхідності демонструвати свою військову силу. Вперше військовий парад за участі військового озброєння на честь Дня Незалежності був проведений у 1998 році.

Потім був 2004 рік – перший масштабний прояв української волі, українська душа прокинулася від сну і показала себе всьому світу, цивілізовано, мирно. Військовий парад не знадобився для того, аби демонструвати Українську Незалежність. Це надихнуло країну, проте світова криза давала про себе знати, українці не ставали заможнішими, життя – кращим, а свято – душевнішим.

Мабуть, першим масштабним святкуванням, яке сколихнуло усю країну від Криму і до Львова стала 20-та річниця. Адже тоді влада запропонувала економити кошти і заборонила проведення парадів. Натомість за чисельних народних та місцевих ініціатив було проведено безліч святкових акцій та заходів – від аватарок, прикрашених жовто-блакитним, у соцмережах до одночасних флешмобів зі співів гімну і створенням силуетів тризубу людьми. Саме тоді по всій Україні розповсюдилася традиція вбирання у вже звичні стрічки, вінки, вишиванки. Це був рік, коли День Незалежності з офіційного свята перетворився на народний.

Відтоді стало зрозуміло, що Незалежність це не пусте слово – це прагнення народу до свободи і самостійності від Росії, від Заходу, прагнення нескореної нації до волевиявлення та індивідуальності.

Цим прагненням ми вірні вже чотири роки. Сьогодні День Незалежності – це справжня національна гордість і свято зі слізьми на очах (отакий парадокс). Цього року ми побачили масштабний військовий парад  із мужніми воїнами, військовою технікою, авіацією, Славою Україні та Славними Героями. Однак хіба війна  на Донбасі – це не найбільший вияв нашої Незалежності? Хіба Українська незалежна церква – це не прояв Незалежності? Хіба Всесвітня Молитва за Україну – це не ознака нашої могутності? Хіба підтримка і привітання всього світу – не відзнака шанованої та сильної нації?

Хіба у порівняння із останніми 27 роками, і, особливо, з останніми страшними 4 роками, показове брязкання зброєю у центрі столиці вартістю у мільйони, накшалт нашого агресивного сусіда, до якого ми найменше хотіли б бути подібними, демонстрація переважно радянського збройного спадку, та простодушні заяви міністру оборони про невідомий бюджет параду при порожній держскарбниці – це таке вже необхідне для кожного з нас свідчення нашої Незалежності?

Михайлина Дворецкая

Мнение редакции может не совпадать с мнением авторов.