Починаючи з 2014 року Україна створила масштабну антикорупційну та реформаторську інфраструктуру, що фінансується міжнародними донорами та реалізується через державні інституції, громадські організації, аналітичні центри, консультантів і програми технічної допомоги.
У публічному просторі у 2026 році поширюються твердження, що протягом п’яти років на програми судової реформи було витрачено приблизно €80–120 млн, а гонорари окремих експертів нібито сягали €500–1 500 за робочий день. За даними деяких публікацій, витрати на експертів і консультантів могли становити до 60–70% бюджетів окремих проєктів. Водночас я не знайшов консолідованого незалежного аудиту, який би встановлював, що €120 млн були привласнені, або підтверджував, що 60–70% усього фінансування судової реформи було витрачено саме таким чином.
Друге широко поширене твердження полягає в тому, що українські антикорупційні та громадські організації у 2025 році нібито «вкрали» приблизно 796,6 млн грн міжнародної допомоги. Однак аналіз цифр, на яких ґрунтуються ці публікації, показує дещо іншу картину: багато наведених сум практично повністю збігаються з офіційно задекларованими річними доходами цих організацій за 2025 рік, а не з установленими збитками чи сумами викрадених коштів.
Серед публічно задекларованих показників за 2025 рік — приблизно 120,25 млн грн доходу Центру економічної стратегії, 88,37 млн грн Transparency International Ukraine, 82,7 млн грн Центру прав людини ZMINA, 61,17 млн грн Інституту масової інформації, 53,35 млн грн Фундації DEJURE та 51,50 млн грн Центру протидії корупції.
Для порівняння: сукупна сума приблизно у 796,6 млн грн дорівнює приблизно 1,57 річного бюджету Вищого антикорупційного суду України за 2025 рік, який становив близько 507,6 млн грн.
Отже, юридичне питання полягає не в тому, чи можна просто назвати ці публічно задекларовані доходи «крадіжкою» — не можна. Значно серйозніше питання полягає в іншому: чи підпорядковується професійний сектор реформ та антикорупції, який працює вже понад десять років і має значний вплив на законодавство, державну політику та кадрові призначення, таким самим стандартам прозорості, запобігання конфліктам інтересів та оцінки ефективності, яких він вимагає від держави та приватного бізнесу?
Протягом багатьох років я спостерігаю за професійною діяльністю української антикорупційної спільноти.
За цей час боротьба з корупцією перетворилася на щось значно більше, ніж просто напрям державної політики. Вона стала цілою професійною індустрією: громадські організації, аналітичні центри, міжнародні програми, експерти, моніторингові ініціативи, тренінги, конференції, рейтинги, дослідження та адвокаційні кампанії.
І все це коштує чималих грошей.
Кілька разів мені навіть вдавалося знаходити час і відвідувати подібні форуми. Виглядали вони напрочуд схоже: нескінченні звіти про успіхи, красиві презентації, панельні дискусії про «наступний етап реформи», правильна англійська термінологія і, час від часу, дещо менш правильна англійська вимова.
Минали роки.
Зрештою я підтягнув власну англійську, навчився сам робити презентації і, можливо, став трохи менш вразливим до магії PowerPoint.
Але одне дуже просте професійне питання так і залишилося.
Як юрист я хотів би знати:
Який був реальний результат і скільки цей результат коштував?
Сьогодні це питання стало особливо актуальним.
Нині директору НАБУ Семену Кривоносу часто приписують висловлювання про те, що «корупція зросла». Я не знайшов саме такого формулювання у достатньо надійному першоджерелі, тому не став би прямо приписувати йому цю цитату.
Водночас керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Олександр Клименко нещодавно сформулював проблему ще пряміше:
«Корупція в Україні не зменшується… а якщо ми говоримо про топкорупцію, вона фактично зростає».
Директор НАБУ Семен Кривонос також говорив про трансформацію корупції та появу впливових бенефіціарів, які стоять за великими компаніями — постачальниками оборонної продукції.
Тож після більш ніж десяти років антикорупційних реформ питання про їхню економічну ефективність навряд чи можна відкинути як маргінальну чи антиреформаторську позицію.
Звідки взялося твердження про «797 млн грн, вкрадених активістами»?
Мене зацікавила цифра, яка останнім часом активно поширюється: твердження, що українські громадські та антикорупційні організації нібито «вкрали» близько 796,565 млн грн міжнародної допомоги у 2025 році.
Тому я вирішив це перевірити.
І саме тут історія стає значно цікавішою.
Публікація, з якої це твердження широко розійшлося, не посилається на рішення суду.
Вона не посилається на звіт Державної аудиторської служби.
Не посилається на провадження чи висновки НАБУ, Державного бюро розслідувань або прокуратури.
Не посилається вона і на незалежний forensic-аудит, який би встановив збитки у розмірі 797 млн грн.
Натомість публікація спирається на допис у соціальній мережі. Більше того, далі в самому матеріалі ці цифри описуються як перелік організацій «із зазначенням їхніх доходів».
І це має значення.
Тому що цифри практично повністю збігаються з відкритою фінансовою інформацією.
Центр економічної стратегії задекларував близько 120,247 млн грн доходу за 2025 рік.
Transparency International Ukraine — приблизно 88,373 млн грн.
Інститут масової інформації — близько 61,174 млн грн.
Фундація DEJURE — приблизно 53,352 млн грн.
Центр протидії корупції — близько 51,499 млн грн.
Згідно з відкритою інформацією, дохід ZMINA у 2025 році становив приблизно 82,7 млн грн, тоді як у поширеному списку була вказана сума близько 82,4 млн грн.
Іншими словами, щонайменше п’ять найчастіше цитованих цифр з історії про нібито «крадіжку 797 млн грн» майже точно відповідають річним задекларованим доходам цих організацій.
А річний дохід громадської організації — це не «вкрадені гроші».
Так само це не особистий дохід її працівників.
З юридичного погляду відстань між твердженнями: «Організація отримала 120 млн грн фінансування» та «Організація вкрала 120 млн грн» приблизно така сама, як між банківським переказом і обвинувальним вироком суду.
Щоб встановити привласнення коштів, необхідно визначити, про які саме кошти йдеться, на якій правовій підставі вони були отримані, яким незаконним способом їх привласнили, хто саме це зробив, яку суму збитків завдано, наявність умислу та відповідний причинно-наслідковий зв’язок.
Річна фінансова звітність не встановлює жодного з цих елементів.
Але вона демонструє інше.
Фінансовий масштаб цього сектору є значним.
Ті приблизно 796,6 млн грн, про які йдеться у згаданій публікації, — якщо правильно називати їх сукупними доходами організацій, а не «вкраденими коштами», — дорівнюють приблизно 1,57 річного бюджету Вищого антикорупційного суду України, якому у державному бюджеті на 2025 рік було передбачено приблизно 507,6 млн грн.
І це вже порівняння, яке варте обговорення.
Не як кримінальне звинувачення.
А як економічне питання.
А що з €120 млн, витраченими на судову реформу?
Ще одна цифра, яка зараз активно циркулює, — приблизно €80–120 млн, які нібито були витрачені орієнтовно за п’ять років на реформування судової системи України в межах програм, профінансованих ЄС, USAID, Радою Європи та іншими донорами.
У тих самих публікаціях стверджується, що консультанти іноді отримували від €500 до €1 500 за робочий день, а витрати на консультаційні та експертні послуги нібито могли становити до 60–70% бюджетів окремих проєктів.
Я знайшов публікації, в яких містяться такі твердження.
Але я не знайшов консолідованого публічно доступного незалежного аудиту, який дозволив би достовірно встановити, що протягом чітко визначеного п’ятирічного періоду було витрачено саме €120 млн, а тим більше — що 60–70% усіх цих коштів пішли на оплату експертів.
І тим паче я не знайшов доказів, які дозволяли б із юридичної точки зору називати ці €120 млн «вкраденими».
Тому для мене цифра €120 млн — це привід вимагати консолідованої звітності та детального розкриття інформації, а не підстава представляти привласнення коштів як встановлений факт.
Ця різниця принципова.
Так само некоректно припускати, що якщо значна частина цих грошей не надходила безпосередньо на банківські рахунки українських міністерств чи інших органів державної влади, то вона автоматично була неконтрольованою.
Міжнародна технічна допомога не обов’язково повинна проходити через рахунки українського міністерства.
В Україні існує спеціальна правова система реєстрації, координації та моніторингу проєктів міжнародної технічної допомоги.
Значно важливіше питання полягає в тому, чи дозволяє ця система платнику податків у Лондоні, Берліні або Вашингтоні — так само як і громадянину України — побачити зрозумілий ланцюжок:
донор → організація-виконавець → субпідрядник → експерт → конкретний результат роботи → вимірюваний ефект.
Саме тут, на мою думку, і починається справжня проблема.
Красиво оформлений та проаудитований PDF — ще не доказ ефективності
Заради справедливості необхідно сказати ще одну річ.
Було б неправильно стверджувати, що всі ці організації приховують свою фінансову інформацію.
Transparency International Ukraine, наприклад, публікує річні звіти та інформацію про аудити. Центр протидії корупції також публікує інформацію про донорів, фінансову звітність та аудит.
Тому твердження, що «жодної звітності взагалі немає», було б неточним.
Проте фінансовий аудит та оцінка ефективності суспільної реформи — це абсолютно різні речі.
Як юрист я хочу отримати відповіді на інший набір питань.
Якщо проєкт коштував, наприклад, €5 млн, то що конкретно Україна отримала за ці гроші?
Скільки законопроєктів було підготовлено?
Скільки з них ухвалили?
Які рекомендації були реалізовані?
Який конкретний вимірюваний показник мав змінитися?
Яким він був до початку проєкту?
Яким став після його завершення?
І хто оцінював результат — та сама організація, яка отримала і витратила грант, чи справді незалежний оцінювач?
Тому що звіт, у якому написано:
«Було проведено 38 круглих столів, підготовлено 14 аналітичних документів і залучено 750 стейкхолдерів»,
є доказом активності.
Але це не обов’язково доказ результату.
А що з податками?
Спочатку я хотів сформулювати цю проблему простіше: громадські організації отримують гранти і не платять податки.
Після перевірки юридичної сторони питання я прибрав це речення.
Воно було б неточним.
Неприбуткова організація, за умови дотримання встановлених законом вимог, користується особливим режимом оподаткування прибутку. Її доходи повинні використовуватися для реалізації статутних цілей.
Але це не означає, що її працівники перебувають у якійсь безподатковій екстериторіальній юрисдикції.
Заробітна плата оподатковується податком на доходи фізичних осіб і військовим збором, а роботодавець також повинен виконувати відповідні зобов’язання щодо сплати внесків на соціальне страхування.
Неприбуткові організації також зобов’язані подавати звітність про використання своїх доходів і фінансову звітність.
Тому правильні питання звучать інакше:
Яка частка грантового фінансування зрештою витрачається на зарплати, оплату послуг ФОПів та зовнішніх консультантів?
Які фактичні ставки консультантів?
Хто їх затверджує?
Чи застосовувалися конкурентні закупівельні процедури?
Чи доступні донору, а у відповідних випадках і українській громадськості, договори з консультантами, табелі обліку робочого часу та конкретні результати їхньої роботи?
Це цілком легітимні питання.
Чому їх усіх немає в Реєстрі прозорості НАЗК?
Ще одне питання спочатку здавалося дуже простим.
Якщо громадські організації професійно впливають на законодавство, державну політику, кадрові призначення та регуляторні рішення, чому ми не бачимо їх усіх у Реєстрі прозорості НАЗК?
Реєстр працює з 1 вересня 2025 року.
Проте українське законодавство про лобіювання є складнішим.
Саме Національне агентство з питань запобігання корупції пояснює, що діяльність громадських та неприбуткових організацій, спрямована на вплив на державну політику без наявності комерційного інтересу, лише через сам факт такого впливу не вважається лобіюванням, яке вимагає реєстрації суб’єктом лобіювання.
Комерційний інтерес є одним із важливих елементів при визначенні того, чи підпадає певна діяльність під законодавче визначення лобіювання.
Тому відсутність громадської організації у Реєстрі прозорості сама по собі не доводить жодного порушення.
Але це породжує значно цікавіше юридичне питання.
Що відбувається у випадку, коли кампанія, яка формально проводиться в суспільних інтересах, фінансується особою, фондом або бізнесом, що має конкретний комерційний інтерес в ухваленні — або неухваленні — певного закону, регуляторного акта чи урядового рішення?
Де закінчується адвокація і починається лобіювання?
І хто має перевіряти цю межу?
Тому що я бачив й інший бік «громадського активізму»
У власній професійній практиці я стикався із ситуацією, коли люди, які представлялися антикорупційними активістами, запропонували одній зі сторін корпоративного конфлікту організувати протест біля підприємства конкурента та медійну кампанію, яка мала представити його власника як «корупціонера».
Комерційна мета була значно менш ідеологічною: зупинити виробництво конкурента щонайменше на один сезон.
Я свідомо не називаю тут ні цих осіб, ні компанії, про які йдеться.
Без аналізу договорів, листування, платежів та інших доказів подібний епізод не повинен перетворюватися на публічне звинувачення конкретної людини у вчиненні кримінального правопорушення.
Але як юриста подібні випадки змушують мене ставити інші запитання.
Хто замовив «розслідування»?
Хто за нього заплатив?
Чи мала особа, яка його фінансувала, комерційний інтерес?
Чи був цей інтерес розкритий перед аудиторією?
Ми маємо справу з громадською діяльністю, журналістикою, public affairs, лобіюванням — чи просто з комерційною інформаційною послугою?
Іншим разом американський бізнесмен запропонував мені уважніше подивитися на ще одну справу.
Після масштабної публічної кампанії проти українського виробника діяльність підприємства фактично була порушена, а деякі його клієнти дуже швидко перейшли на китайську та американську продукцію.
Я не стверджую, що між цими подіями існував навмисний причинно-наслідковий зв’язок.
Але саме тому у нормально функціонуючих системах існують правила розкриття інформації та конфлікту інтересів.
Громадськість повинна мати можливість розуміти не лише те, хто говорить, а й хто фінансує цього спікера та чи отримує хтось економічну вигоду від результату відповідної кампанії.
І нарешті — бронювання від мобілізації
У 2024 році також виникла суспільна дискусія навколо бронювання від мобілізації працівників організацій, що реалізовували проєкти міжнародної технічної допомоги.
Згідно з інформацією, оприлюдненою у відповідь на урядові запити того часу, від мобілізації було заброньовано 523 працівників донорських установ та виконавців проєктів міжнародної технічної допомоги.
У поширених публічних списках фігурували, зокрема, Transparency International Ukraine та Центр економічної стратегії.
Іноді це спрощено описують так, ніби цих активістів «забронювало Міністерство юстиції».
Це не зовсім точний опис юридичного механізму.
Процес був пов’язаний із Секретаріатом Кабінету Міністрів та рішеннями Міністерства економіки відповідно до тієї редакції правил бронювання, яка діяла на той момент.
Згодом ці правила змінилися, тому список за 2024 рік не можна автоматично використовувати як доказ актуального статусу конкретної людини у 2026 році.
Так само законне бронювання від мобілізації саме по собі не свідчить про будь-які порушення.
Але суспільство має право запитувати про критерії.
Якщо виробниче підприємство виготовляє продукцію, сплачує податки, працевлаштовує людей і при цьому має труднощі з отриманням бронювання для обмеженої кількості ключових спеціалістів, тоді як працівники грантової програми отримують бронювання на підставі того, що їхній проєкт визнано важливим для держави, суспільство має отримати чітке пояснення: що саме робить конкретний проєкт критично важливим і яку вимірювану користь він приносить Україні.
Що я хотів би бачити замість чергової презентації
На більшість цих питань можна було б відповісти без кримінальних проваджень і без політичних кампаній.
Для кожного суттєвого реформаторського проєкту, що фінансується міжнародними донорами, у відкритому доступі мають бути сім категорій інформації:
- Донор, загальна сума фінансування та період реалізації проєкту.
- Основні організації-виконавці та субгрантери.
- Адміністративні витрати, фонд оплати праці та ставки зовнішніх експертів.
- Конкретні результати роботи, за які були сплачені кошти.
- Початкові KPI та фактичні результати після завершення проєкту.
- Потенційні комерційні або інші конфлікти інтересів, що стосуються бенефіціарів чи учасників проєкту.
- Незалежна оцінка ефективності — бажано проведена не тією самою організацією, яка отримувала фінансування.
Тоді нам не довелося б сперечатися про те, чи є €1 500 на день надмірною оплатою для міжнародного експерта.
Якщо робота такого експерта вартістю €30 000 заощадила українській державі €30 млн, можливо, він був одним із найдешевших консультантів, яких Україна коли-небудь наймала.
Але якщо через п’ять років після проєкту залишаються 40 презентацій, 17 круглих столів, три дорожні карти, чергова заявка на донорське фінансування та висновок про те, що «реформу необхідно продовжувати», тоді питання вже звучить зовсім інакше.
Корупція проти антикорупції
У мене немає юридичних підстав стверджувати, що українські громадські організації «вкрали 797 млн грн».
Публічна інформація, яку я проаналізував, цього не підтверджує.
Так само я не знайшов достатніх документальних доказів, щоб називати доведеним привласненням нібито €120 млн, витрачених приблизно за п’ять років на програми судової реформи.
Однак аналіз цих цифр поставив переді мною інше, можливо, значно важливіше питання.
За більш ніж десять років в Україні сформувався професійний сектор, який заробляє на тому, що реформує державу, оцінює державу, критикує державу, впливає на державні рішення та бере участь у формуванні державної політики.
Значна частина цієї діяльності фінансується через структури, в яких пересічному громадянину досі напрочуд складно відтворити повний шлях грошей — від донора до конкретного вимірюваного результату.
Це не означає корупцію.
Але статус «антикорупційного активіста» не може бути звільненням від тих самих стандартів прозорості, яких ці організації протягом десяти років вимагали від держави та приватного бізнесу.
Можливо, наша головна помилка — це звичка ділити суспільство на «корумпованих чиновників», яких потрібно контролювати нескінченно, та «активістів», доброчесність яких нібито автоматично випливає з назви їхньої організації.
Право так не працює.
Контроль необхідний усюди, де є гроші, влада або вплив.
Особливо там, де всі три складові зосереджені в одному місці.
Тому я не готовий робити висновок, що боротьба з корупцією сама перетворилася на корупцію.
Але я сформулював би питання інакше:
Чи перетворилася антикорупційна діяльність в Україні на окремий, професійний і дуже добре профінансований ринок впливу, який сам потребує значно більшої прозорості?
І якщо відповідь — «ні», то найпростіший спосіб це довести — не чергова презентація.
А документи.
Олександр Черних, лобіст, адвокат
