Майже чотири роки тому вибухи на дні Балтійського моря пошкодили три з чотирьох ниток газопроводів «Північний потік-1» і «Північний потік-2». Подія стала однією з найгучніших диверсій проти європейської енергетичної інфраструктури та одразу породила десятки версій — від російської спецоперації до причетності західних держав або української групи.
Відтоді слідство пройшло шлях від припущень і витоків у медіа до конкретних маршрутів, яхти, водолазів, підроблених документів, міжнародних ордерів на арешт і судових справ. Швеція та Данія власні розслідування вже завершили, тоді як Німеччина продовжила збирати докази й поступово сформувала свою версію того, як саме могла бути організована операція.
Восени 2026 року справа фактично входить у новий етап. Після кількох років роботи слідчих ключові питання вперше мають перейти з матеріалів прокуратури та публікацій ЗМІ безпосередньо до судових залів. Саме там доведеться перевіряти не тільки ймовірну роль окремих виконавців, а й значно складніше питання — хто міг стояти за операцією та чи мала вона зв'язок із будь-якими державними структурами.
UA News розбиралося, що за чотири роки вдалося встановити слідчим, які версії втратили актуальність, кого сьогодні вважають підозрюваними і чому остаточної відповіді на питання, хто підірвав «Північний потік», досі немає.
Що сталося з «Північними потоками» 26 вересня 2022 року
Вранці 26 вересня 2022 року сейсмологічні станції в районі Балтійського моря зафіксували незвичні підземні поштовхи. Незабаром стало зрозуміло, що йдеться не про землетрус.
У морі неподалік данського острова Борнгольм з'явилися величезні зони витоку газу. На поверхні вода буквально кипіла від газових бульбашок. Пошкодженими виявилися три з чотирьох ниток двох газопроводів — «Північний потік-1» та «Північний потік-2».
Інцидент стався через сім місяців після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну і в момент, коли Європа переживала найгострішу за десятиліття енергетичну кризу.
«Північний потік-1» до війни був одним із головних маршрутів постачання російського газу до Німеччини. Німецька Федеральна прокуратура зараз стверджує, що до подій 2022 року через нього надходив обсяг газу, еквівалентний приблизно половині річної потреби Німеччини в газі для енергетичних цілей.
Другий газопровід — «Північний потік-2» — був побудований, але так і не почав комерційну роботу. Після визнання Росією окупаційних утворень на Донбасі Німеччина у лютому 2022 року зупинила його сертифікацію.
Ще до повномасштабного вторгнення Україна, Польща, країни Балтії та США багато років виступали проти проєкту. Їхній аргумент був простим: новий маршрут дозволяв Росії постачати газ до Німеччини в обхід України та одночасно робив частину Європи ще залежнішою від російського енергетичного ресурсу. Ще у 2022 році Вашингтон відкрито попереджав про можливу зупинку «Північного потоку-2» у разі нового вторгнення Росії в Україну.
Тому вибухи відразу стали не просто кримінальною справою. Вони знищили один із головних символів економічних відносин Росії та Німеччини і фактично поставили крапку в моделі, за якою Москва десятиліттями продавала Європі дешеві енергоресурси.
Досить швидко стало зрозуміло й інше: випадковою аварією це не було. Данські правоохоронці та спецслужба PET після тривалого розслідування офіційно дійшли висновку, що газопроводи були пошкоджені внаслідок навмисної диверсії. Шведські слідчі також розглядали справу як грубий саботаж і проводили дослідження місця вибухів, аналіз руху суден та допити.
Від Росії та США до яхти з водолазами: як змінювалися версії підриву
Одразу після вибухів навколо справи виникла величезна кількість версій. Москва звинувачувала Захід і передусім США. Російська влада намагалася використати диверсію як доказ того, що Вашингтон нібито прагнув назавжди відрізати Європу від російського газу.
Сполучені Штати свою причетність категорично заперечували. На Заході, своєю чергою, однією з перших обговорювали версію про можливу причетність самої Росії. Аргумент полягав у тому, що Москва могла провести демонстративну операцію проти критичної інфраструктури, щоб залякати Європу або створити додатковий хаос на енергетичному ринку.
Проблемою цієї версії було очевидне питання: навіщо Росії підривати власну інфраструктуру, яка давала їй можливість у майбутньому повернутися до масштабних продажів газу Німеччині?
Згодом розслідування почало рухатися в іншому напрямку. Німецькі слідчі вийшли на парусну яхту, яка, за їхньою версією, використовувалася групою диверсантів для доставки людей та вибухівки в Балтійське море. У публічному просторі ця яхта відома під назвою Andromeda.
Німецькі слідчі вважають, що яхта була орендована в Німеччині через посередників із використанням підроблених документів. Вона вийшла з Ростока, після чого група вирушила в район Борнгольма. Слідство аналізувало документи про оренду, маршрути судна, сліди, залишені на яхті, пересування підозрюваних та документи, якими вони користувалися.
Зрештою німецька версія стала значно конкретнішою: операцію, за твердженням прокуратури, проводила невелика група, до складу якої входили професійні водолази, шкіпер та фахівець із вибухівки.
Німецькі слідчі вже називають конкретних українців
Найдетальніша офіційна версія подій з'явилася цього літа. 30 червня 2026 року Федеральна прокуратура Німеччини висунула обвинувачення громадянину України Сергію К. Німецька прокуратура заявляє, що у 2022 році він був офіцером української армії.
За версією обвинувачення, після початку повномасштабного вторгнення Сергій К. та інші військові розробили план знищення «Північного потоку-1» і «Північного потоку-2». І тут з'являється найбільш політично чутливий елемент справи. Прокуратура стверджує, що план розроблявся «за дорученням державних органів України». Це наразі твердження сторони обвинувачення, а не факт, остаточно встановлений судом.
За версією прокуратури, мета полягала в тому, щоб надовго припинити постачання російського газу цими маршрутами та позбавити Москву частини доходів, які могли використовуватися для фінансування війни. Слідство стверджує, що під керівництвом Сергія К. сформували команду з кількох професійних водолазів, шкіпера і спеціаліста з вибухівки.
4 вересня 2022 року, за матеріалами обвинувачення, Сергій К. прибув через Польщу до Німеччини за підробленим українським паспортом. Після цього група сіла на орендовану яхту. На судні, стверджують слідчі, перевозили значну кількість вибухівки високої потужності, придатної для військового використання.
У районі Борнгольма водолази нібито опускалися до трубопроводів і встановлювали на них заряди з таймерами. До 22 вересня підготовка мала бути завершена. Через чотири дні — 26 вересня — вибухівка спрацювала.
Сергія К. затримали в Італії у серпні 2025 року. У листопаді його передали Німеччині. Захист заперечує його причетність. 2 вересня 2026 року Вищий земельний суд Гамбурга вирішив, що доказів прокуратури достатньо для відкриття судового процесу.
Початок процесу заплановано на 14 жовтня. Уже визначено щонайменше 16 засідань до середини грудня, а слухання планують продовжувати у січні та лютому 2027 року.
Володимир Журавльов став другим ключовим підозрюваним
Ще одна важлива фігура справи — український водолаз Володимир Журавльов. Німеччина видала європейський ордер на його арешт ще у червні 2024 року. За версією Федеральної прокуратури, Журавльов був професійним водолазом і входив до групи Сергія К. Слідство підозрює, що він безпосередньо брав участь у зануреннях, необхідних для встановлення зарядів на трубах.
19 серпня 2026 року його затримали в хорватській Пулі.
Історія цікава ще й тим, що Журавльова вже затримували раніше. У вересні 2025 року його заарештували в Польщі за німецьким європейським ордером. Проте 17 жовтня Варшавський окружний суд відмовив Німеччині в екстрадиції і наказав негайно звільнити чоловіка.
Польський суддя Даріуш Любовський тоді навів принципово інше юридичне бачення справи. Він заявив, що якщо підрив здійснювався в межах оборонної війни України проти Росії від імені української держави, то особа могла мати функціональний імунітет. Крім того, польський суд поставив під сумнів частину аргументів щодо німецької юрисдикції.
Польське агентство PAP повідомляло, що суд також звертав увагу на недостатній обсяг доказових матеріалів, наданих німецькою стороною. Політична позиція Варшави теж відрізнялася від німецької.
Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск ще до рішення суду говорив, що проблема «Північного потоку» полягала не в тому, що газопроводи були підірвані, а в тому, що вони взагалі були побудовані.
Це показує, наскільки по-різному союзники України сприймають одну й ту саму справу. Для Німеччини йдеться про підрив інфраструктури, безпосередньо пов'язаної з її територією та енергетичною безпекою. Для Польщі «Північний потік» багато років був символом помилкової політики Берліна, яка дозволяла Росії заробляти мільярди євро та обходити транзитні держави Східної Європи.
У Хорватії справа розвивається за іншим сценарієм. 23 вересня хорватський Večernji list із посиланням на власні джерела повідомив, що колегія Жупанійського суду в Пулі визнала виконаними юридичні умови для передачі Володимира Журавльова Німеччині. Сам суд підтвердив лише те, що рішення вже ухвалено та направлено сторонам, однак його зміст офіційно поки не оприлюднюється. Сторони мають право оскаржити рішення у Високому кримінальному суді Хорватії.
Чому Швеція і Данія закрили свої справи, а Німеччина продовжила розслідування
Після вибухів власні кримінальні розслідування почали одразу кілька країн. Але сьогодні фактично залишилося одне головне — німецьке. 7 лютого 2024 року прокуратура Швеції припинила своє розслідування. Причина була не в тому, що Стокгольм визнав неможливим встановлення виконавців. Шведські слідчі заявили, що їхні суди не мають необхідної юрисдикції.
За час розслідування вони провели детальне дослідження місця подій, аналізували переміщення великої кількості суден та проводили допити. Шведський прокурор Матс Юнгквіст прямо говорив, що слідство отримало «хороше уявлення» про те, що сталося. Водночас частину зібраних матеріалів Швеція передала Німеччині, оскільки німецьке розслідування продовжувалося.
Через кілька тижнів те саме зробила Данія. 26 лютого 2024 року поліція Копенгагена та данська спецслужба PET заявили, що їхнє розслідування було «складним і комплексним». Головний висновок Данії однозначний: газопроводи були пошкоджені внаслідок навмисної диверсії. Однак достатніх підстав для продовження кримінальної справи саме в Данії правоохоронці не побачили.
Німеччина мала набагато сильнішу юридичну мотивацію не зупинятися. Обидва газопроводи йшли до німецького Любміна. «Північний потік» був важливою частиною німецької енергетичної системи, а його знищення напряму зачіпало інтереси країни.
Саме німецькі слідчі поступово зібрали матеріали навколо яхти, документів підозрюваних, водолазів та координаторів операції. Тому через чотири роки центр усієї справи остаточно перемістився до Німеччини.
Україна заперечує причетність держави до підриву
Для Києва ця справа залишається надзвичайно чутливою. Німецьке обвинувачення проти Сергія К. містить твердження про те, що операція нібито проводилася за завданням українських державних структур.
Українська сторона це заперечує. У липні 2026 року генеральний прокурор України заявив, що українське слідство не бачить ознак того, що за вибухами стояли Україна, її державні органи або посадовці.
Київ також запропонував Німеччині створити спільну слідчу групу для роботи над справою. Президент Володимир Зеленський раніше також заперечував державну причетність України.
Це принципова різниця, яку важливо не втрачати. Наявність громадян України серед підозрюваних сама по собі не доводить, що операцію санкціонувало українське керівництво.
Так само обвинувальний акт прокуратури не є вироком суду. Тепер Німеччині потрібно буде не просто показати, що конкретні люди могли перебувати на яхті або брати участь у зануреннях. Якщо прокуратура наполягатиме на державному характері операції, їй доведеться переконливо довести відповідний зв'язок.
Саме ця частина процесу може мати найбільші політичні наслідки.
Чому справа «Північних потоків» досі небезпечна для відносин України та Німеччини
На перший погляд, «Північний потік» уже належить минулому. Європа різко скоротила залежність від російського трубопровідного газу. Німеччина побудувала LNG-інфраструктуру та почала диверсифікувати постачання. Колишня модель відносин із «Газпромом» практично зруйнована.
Але сама справа нікуди не зникла. У Німеччині підрив розглядається як напад на цивільну інфраструктуру, що мала величезне значення для економіки країни. Це пояснює і формулювання прокуратури.
Сергія К. планують судити в тому числі за підозрою у воєнному злочині — застосуванні заборонених методів ведення війни через напад на цивільний об'єкт. Захист, очевидно, матиме інше бачення.
Одним із центральних питань стане статус газопроводів у контексті війни. Якщо інфраструктура приносила Росії гроші, які держава могла спрямовувати на ведення війни, чи могла вона вважатися законною військовою ціллю? І навіть якщо так — хто мав право її атакувати?
Саме тут кримінальна справа перетинається з міжнародним гуманітарним правом. Польський суд уже продемонстрував, що юридична оцінка може кардинально відрізнятися від німецької. Це означає, що майбутній процес стосуватиметься значно більшого, ніж питання, хто саме занурювався на дно Балтійського моря.
Суд фактично може відповісти на питання, чи можна в умовах сучасної війни вважати енергетичну інфраструктуру, яка приносить доходи державі-агресору, військовою ціллю.
