Це вже 32-й понеділок 2026 року.
Цього тижня НАБУ та САП повідомили про підозру Ользі Стефанішиній — колишній віцепрем’єр-міністерці з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, колишній міністерці юстиції та вже колишній посолці України у США. Вищий антикорупційний суд обрав їй запобіжний захід у вигляді застави у шість мільйонів гривень.
За версією слідства, Стефанішина незаконно збагатилася на понад 13,9 мільйона гривень і внесла недостовірні відомості до декларації. Йдеться про дві квартири, оформлені на подругу, іншу нерухомість, записану на родичів, автомобіль Mercedes, оформлений на підлеглого, та низку витрат, які, на думку слідства, не відповідали її офіційним доходам. Стефанішина заперечує звинувачення, стверджує, що все пояснила й надала необхідні документи, та обіцяє відстоювати свою позицію в суді.
Зізнаюся, сама ця підозра на тлі «Міндічгейту» виглядає не надто переконливо. Дві однокімнатні квартири, незадекларовані витрати на ремонт і лікування матері, переговори про купівлю будинку, який так і не був придбаний, — усе це слід перевірити, але масштаб справи не можна порівняти з мільярдними корупційними схемами, про які ми дізнавалися протягом останнього року. Винуватість Стефанішиної має встановити суд.
Набагато більше мене вразило те, що прокурори розповіли про спроби впливати на конкурси з обрання керівників НАБУ та НАЗК.
Наприкінці 2022 року Стефанішина листувалася зі своїм підлеглим Олександром Буханевичем і пересилала йому скриншоти переписки з головою конкурсної комісії з обрання директора НАБУ Миколою Кучерявенком. Коли Кучерявенко надіслав список кандидатів, Стефанішина відповіла російською: «Робіть, що хочете, мені потрібно 60 та 62. Відкладайте засідання. Не я мушу за вас думати».
Під номером 60 у списку була Людмила Сугак, яка згодом виконувала обов’язки міністра юстиції. Під номером 62 — нинішній голова Антимонопольного комітету Павло Кириленко, якого НАБУ і САП тепер самі обвинувачують у незаконному збагаченні та недостовірному декларуванні. Обидва кандидати не набрали достатньої кількості балів і вибули з конкурсу. Директором НАБУ став Семен Кривонос.
Під час конкурсу на голову НАЗК Стефанішина та Буханевич, за версією обвинувачення, погоджували українських членів комісії та пріоритетних кандидатів. Буханевич прямо просив у неї «інструкції, побажання та поради». Стефанішина відповідала, що пріоритетом є Сергій Гупяк, який зрештою став заступником голови НАЗК. В одному з пересланих нею повідомлень містилася вказівка поставити керівнику підрозділу детективів НАБУ Олександру Скомарову якомога нижчий бал. У листуванні також обговорювали, як не допустити відкритого обговорення кандидатів.
Тобто ми бачимо не відкриті конкурси, а погодження потрібних людей, розподіл ролей і прямі вказівки членам комісій. Українцям показують процедуру, рейтинги, співбесіди та незалежний відбір, а за лаштунками чиновники вирішують, кому треба підняти бали, кому їх занизити й заради кого відкласти засідання.
За такі договорняки всі причетні мають сидіти. Кримінальна відповідальність має наставати не лише за гроші у валізах чи квартири, записані на друзів. Спроба встановити політичний контроль над НАБУ і НАЗК означає спробу позбавити державу органів, які повинні розслідувати корупцію самої влади.
Сама Стефанішина не виникла в українській політиці випадково. Зеленський роками призначав її на найвищі державні посади. Вона була віцепрем’єркою, очолювала Міністерство юстиції, відповідала за європейську інтеграцію, а потім представляла Україну у Вашингтоні. Саме президент підписував відповідні укази й довіряв їй ключові напрямки державної політики.
Президент або знав, кого призначає і що відбувається навколо цих людей, або не знав, що роблять його найближчі посадовці. Жоден із цих варіантів не звільняє його від політичної відповідальності.
Зеленський роками формував цю команду. Його найближчі соратники, колишні керівники Офісу президента, віцепрем’єри, міністри та дипломати один за одним отримують підозри. Паралельно нам продовжують розповідати про оновлення, професіоналів і чергові кадрові рішення, які начебто все змінять. Я не розумію, як після цього президент щовечора дивиться українцям у вічі. Як йому не соромно говорити з людьми, які воюють, втрачають близьких, збирають гроші на армію і живуть без світла, коли навколо нього роками формувалося середовище корупції, особистої відданості та домовленостей?
Україна переживає найстрашніший період своєї новітньої історії. Мало того, що у цей час країною керують неосвічені дилетанти, так ще до цього нам бонусом додається нескінченна корупція та договорняки.
Скільки це ще триватиме? Доки? Коли нам нарешті перестане бути соромно за тих, хто представляє Україну та керує нею?
І друга новина до цієї ж теми. Цього тижня колишня прессекретарка президента Юлія Мендель оприлюднила скриншоти документа під назвою «отчетНФ_10_00.docx». За її словами, це частина звітів Дарії Зарівної, тодішньої радниці керівника Офісу президента Андрія Єрмака з питань комунікацій, про блогерів, які за гроші поширювали меседжі влади.
У таблиці зазначені 14 фейсбук-акаунтів, серед яких Петро Олещук, Антон Кучухідзе, Андрій Золотарьов, Ігор Петренко, Михайло Шнайдер та Олександра Решмеділова, шість телеграм-каналів — «Резидент», «Крокодил», «Картель», «Женщина с косой», «ЗеРада» і «Легитимный», а також два відеоефіри. Навпроти кожної позиції стоять посилання на конкретні публікації та показники охоплення.
Важливе уточнення: на оприлюднених скриншотах немає ані прізвища Зарівної, ані сум, ані будь-яких підтверджень оплати. Тому слова Мендель про те, що всі зазначені публікації були проплачені, наразі не доведені. Саме потрапляння людини до таблиці також не підтверджує, що вона отримувала завдання від Офісу президента. Принаймні кілька дописів справді не вписуються у загальну схему.
Проте координація значної частини публікацій надто виразна, щоб пояснити її випадковим збігом. Десять із одинадцяти доступних фейсбук-дописів вийшли 9 грудня 2020 року. Того самого дня з’явилися матеріали в усіх шести телеграм-каналах, причому п’ять із них — упродовж лише 48 хвилин.
Андрій Золотарьов та телеграм-канал «Резидент» опублікували однакове речення: «Поэтому, это именно его решение - согласовать имплементацию формулы Штайнмайера в украинское законодательство». Антон Кучухідзе російською та Ігор Петренко українською виклали той самий перелік аргументів у тому самому порядку. Інші автори повторювали одні й ті самі тези про Мінські домовленості, досягнення Зеленського, відповідальність Порошенка та необхідність чекати на прихід адміністрації Байдена.
Дата цієї інформаційної хвилі теж має значення. 7 грудня 2020 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт про продовження особливого порядку місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. 9 грудня однакові тези почали поширювати блогери, політологи й анонімні телеграм-канали. 15 грудня парламент 304 голосами продовжив дію закону до кінця 2021 року.
Схоже, річниця Паризького саміту була лише приводом, а справжньою метою кампанії стала підготовка суспільства до майбутнього голосування. Українцям заздалегідь пояснювали, що особливий порядок для ОРДЛО — це спадок Порошенка, а продовження закону є формальністю, без якої неможливо зберегти переговорний процес і санкції проти росії. Публічні політологи надавали цим тезам вигляду експертної дискусії, а анонімні канали забезпечували охоплення та агресивно атакували опонентів влади.
Найгірша частина цієї історії стосується саме телеграм-каналів. У лютому 2021 року СБУ заявила, що «Резидент», «Легитимный» і «Картель» входили до агентурної мережі, створеної російськими спецслужбами. 24 лютого 2022 року Центр протидії дезінформації при РНБО включив до переліку ворожих каналів, які поширюють російську дезінформацію, п’ять із шести ресурсів, зазначених у таблиці Мендель: «Резидент», «Картель», «Женщина с косой», «ЗеРада» і «Легитимный».
Якщо документ справжній і справді був внутрішнім звітом Офісу президента, виходить, що у грудні 2020 року Банкова поширювала свої меседжі через ресурси, які українські спецслужби згодом назвали частиною російського інформаційного інструментарію. Звідси два варіанти, і обидва жахливі: в Офісі президента або не знали, з ким працюють, або знали.
Сама Мендель у грудні 2020 року очолювала пресслужбу президента. Її прізвища в таблиці немає, однак вона працювала всередині тієї самої комунікаційної системи. Тому тепер має пояснити, звідки отримала документ, на чому ґрунтує твердження про оплату та що сама знала про цю роботу в той період.
Мендель уже не вперше після відходу з Банкової оприлюднює неприємні подробиці роботи президентської команди. Її мотиви можна оцінювати як завгодно, а кожне твердження потрібно ретельно перевіряти. Проте цього разу вона винесла назовні не лише інформацію про Зарівну чи окремих блогерів. Вона показала систему, частиною якої була сама.
Українцям під виглядом незалежних оцінок могли продавати централізовано підготовлені тези. Анонімні канали видавали методички за власні інсайди, публічні експерти створювали враження незалежного збігу думок, а Офіс президента отримував звіти з посиланнями та охопленнями.
Чи є навколо президента та його Офісу хоч щось чесне? Хоч щось, на що українці можуть спертися й сказати: тут нам не брешуть, нами не маніпулюють і не підміняють громадську думку керованою інформаційною кампанією?
Мені знову соромно за тих, хто нами керує. Держава вимагає від громадян розпізнавати російську дезінформацію, а сама могла користуватися тими самими анонімними каналами для просування потрібних тез. Як їм не соромно? Скільки ще таких документів лежить у чужих архівах? Доки все це триватиме?
На щастя, третя тема цього випуску не стосується української влади. У Слов’янську великий білий пес, схожий на самоїда, зайшов до вантажного відділення «Нової пошти» та ліг на підлозі, ховаючись від спеки. За словами авторки відео, надворі було +37 градусів. На оприлюднених кадрах тварина поводиться спокійно, однак кілька чоловіків виганяють її зі складу: один кілька метрів штовхає собаку шваброю, інший допомагає руками.
Відео потрапило до соцмереж і викликало величезне обурення. «Нова пошта» відреагувала одразу: заявила, що така поведінка суперечить цінностям компанії та її політиці pet-friendly, провела внутрішнє розслідування і припинила співпрацю з працівниками, які фігурують на записі. Для всієї команди також пообіцяли провести додаткові інструктажі щодо поводження з тваринами.
Мені така реакція компанії сподобалася. Людські цінності ніхто не скасовував, і вони повинні означати щось більше, ніж красиві слова на корпоративному сайті. Якщо працівники демонструють відверту жорстокість до беззахисної тварини, роботодавець має повне право сказати, що така поведінка несумісна з принципами компанії.
Згодом «Нова пошта» повідомила, що пса знайшли, нагодували та залишили на ніч у одного зі співробітників. Далі його мають відвезти до ветеринарної клініки у Глевасі на обстеження та необхідні щеплення, після чого пес поїде до родини співробітника компанії у Києві. Будемо сподіватися, що тепер із ним справді все буде добре.
Щоправда, повідомлення про порятунок супроводили фотографією, на якій користувачі впізнали тих самих людей, які виганяли собаку. Один із чоловіків був навіть у тому самому одязі. «Нова пошта» пояснила, що вони самі вирішили виправити свою помилку, знайшли пса та передали його колегам на перетримку. Фотографія вийшла, м’яко кажучи, дивною: спочатку люди штовхають тварину шваброю на вулицю, а за кілька годин позують поруч із нею як учасники порятунку. Головне, що пес тепер у безпеці.
Після цього у соцмережах розпочалася велика дискусія. Блогери з чималою аудиторією почали пояснювати, що працівники нібито вчинили правильно. Люди можуть боятися собак, відвідувачі не зобов’язані заходити до приміщення, де лежить безпритульна тварина, працівники теж мають право на комфорт. З’явилися розмови про «псевдолюдяність», через яку в Україні начебто почали цінувати собак більше за людей.
До всього цього приплели війну, людські життя, працю співробітників і навіть бездомних.
Я прочитала кілька таких дописів і не могла повірити, що дорослі освічені люди серйозно намагаються перетворити елементарну жорстокість на предмет дискусії. Ніхто не зобов’язаний любити собак. Хтось справді їх боїться, у когось може бути алергія, а безпритульна тварина іноді здатна поводитися непередбачувано. На оприлюднених кадрах цей пес не проявляв жодної агресії — він просто лежав на підлозі у прохолодному приміщенні.
Працівники могли налити йому води, обережно відгородити від клієнтів, викликати зооволонтерів або комунальну службу та дочекатися, поки тварину заберуть. Ніхто не вимагав назавжди поселити собаку у відділенні. Потрібно було лише не штовхати її шваброю та не виганяти на розпечену вулицю. Страх однієї людини не перетворює швабру на нормальний спосіб поводження з живою істотою.
Особливо мене вразило порівняння з бездомною людиною. Автори таких дописів стверджують, що якби бездомний зайшов до відділення та ліг на підлозі, його також вигнали б і ніхто не обурювався. Я практично впевнена у протилежному. Якби людина зайшла, сказала, що їй погано від спеки, попросила води та дозволу трохи посидіти у затінку, їй дали б воду і дозволили перепочити. Якби людині справді стало зле, їй мали б викликати швидку, а спроба виштовхати її надвір викликала б не менший резонанс.
Допомога тварині не забирає нічого у людей. Миска води для собаки не знецінює людське життя, працю співробітників або жертви війни. Праця людей важлива, проте вона не дає індульгенції на жорстокість. Війна може пояснити втому, страх, роздратування та нервове виснаження. Знущання з того, хто слабший і не може відповісти, війна не виправдовує.
Доросла людина зазвичай може словами пояснити, що їй погано, знайти тінь, попросити води або покликати на допомогу. Собака не може розповісти, що вона перегрілася, не може сама відкрити кран, зателефонувати волонтерам чи пояснити, чому залишилася без господаря. Не знаю, як такий великий пес із густою шерстю взагалі опинився на вулиці. У той момент він міг зробити лише одне — знайти прохолодне місце і сподіватися, що люди його не виженуть.
На мій погляд, у тих, хто називає допомогу такій тварині «псевдолюдяністю», просто немає гена людяності й емпатії. Я вважаю, що таким людям не можна довіряти тварин. Вони не заслуговують на ту чисту й віддану любов, яку здатна дати собака. Ставлення до тварин — один із найточніших тестів на людяність, тому що тварина слабша, залежить від нас і не може захистити себе словами.
Авторів подібних дописів я у своїх друзях не тримаю і видаляю одразу. У реальному житті також не хочу мати поруч людей, які здатні виправдовувати жорстокість розмовами про те, що людина важливіша. Тварину не потрібно ставити вище за людину, щоб не бити її шваброю і не виганяти на спеку. Для цього достатньо мати елементарну людяність.
Всі три новини сьогодні обʼєднані однаковим почуттям - соромом. Після перших двох тем цього випуску мені було соромно за тих, хто керує Україною. Після цієї дискусії стало соромно за людей, які вважають жорстокість нормальною і ще й намагаються підвести під неї цілу ідеологію.
Понеділок почався — і це вже добрий знак!
Галина Хейло
