Це вже 33-й понеділок 2026 року, а отже час для нового випуску моєї авторської рубрики на UA.news.
На сайті Кабінету Міністрів упродовж 9–10 серпня з’явилися одразу три електронні петиції щодо розширення військового обов’язку для жінок. Автор петиції №41/010515-26еп Станіслав Русин пропонує поширити його на працездатних жінок, які не мають дітей. Ще два звернення передбачають однакові для чоловіків і жінок правила військового обліку, підготовки та призову під час мобілізації.
Жодна із цих петицій не є законопроєктом, урядовою ініціативою чи рішенням про зміну правил мобілізації. Для обов’язкового розгляду урядом кожне звернення має набрати 25 тисяч підписів. Народний депутат від «Слуги народу», заступник голови парламентського Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Єгор Чернєв заявив, що жодних змін щодо мобілізації жінок комітет не розглядає, а пропозицій від Міністерства оборони чи Генерального штабу до Верховної Ради не надходило. Керівник Центру протидії дезінформації Андрій Коваленко висловився ще пряміше: «Ніякої жіночої мобілізації не планується, так само не планується ніяких змін щодо батьків трьох дітей. Досить розганяти дурню».
Рішення влади тут немає. Є текст петиції, логіка якого приводить мене в жах. Автор називає народження і виховання дітей «надзвичайно важливою місією», а про жінок без дітей пише, що вони «не виконують обов’язків, пов’язаних із доглядом та вихованням дітей». Жінка в цій конструкції перетворюється на функцію: народила — держава визнає виконання твоєї місії та залишає тобі гарантії, не народила — стаєш додатковим мобілізаційним ресурсом.
Сама відсутність дітей не пояснює ні бажань жінки, ні стану її здоров’я, ні обставин її життя. Хтось не хоче мати дітей, і це його право. Хтось ще не зустрів людину, з якою хотів би створити сім’ю. Хтось відклав материнство через війну, втрату дому, фінансову нестабільність або страх за майбутнє. Хтось роками проходить лікування і досі сподівається народити. За оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я, із безпліддям протягом життя стикається приблизно кожна шоста людина репродуктивного віку, а його причини можуть бути жіночими, чоловічими або залишатися нез’ясованими. Визначити цінність і майбутнє жінки лише за наявністю дитини в конкретний момент — жорстоко й абсурдно.
Особливо страшно читати таку пропозицію на тлі української демографії. У 2024 році в Україні зареєстрували лише 176,7 тисячі народжень — на 35% менше, ніж у 2021-му. Сумарний коефіцієнт народжуваності опустився приблизно до 0,9 дитини на одну жінку за необхідних для простого відтворення населення 2,1. За інерційним прогнозом, наведеним у державній демографічній стратегії, населення України може скоротитися з 35,8 мільйона у липні 2024 року до 28,9 мільйона у 2041-му та 25,2 мільйона у 2051 році.
Якщо жінка не народила до війни, автор петиції начебто вже поставив крапку в її репродуктивній історії. Народити в майбутньому їй, очевидно, вже не пропонують. Її здоров’я, плани, лікування, право на особистий вибір і саме життя просто викреслюють, залишаючи натомість один висновок: дітей немає — отже, можна поширити на неї примусовий військовий обов’язок.
Під час президентської кампанії 2019 року слово «думай» звучало з білбордів і передвиборчих відео. Сьогодні його хочеться повторити кожному, хто виносить у публічний простір подібні пропозиції: думайте, перш ніж визначати цінність жінки наявністю дитини; думайте, перш ніж перетворювати її здоров’я, право на материнство і саме життя на рядок у розрахунку мобілізаційного ресурсу. Взагалі, думайте: це не шкідливо, це корисно.
Від петицій перейдемо до ще однієї новини цього тижня — закону №4833-IX, більш відомого як законопроєкт №14005 про цифровізацію виконавчого провадження. Інформаційний простір знову накрило повідомленнями про нього, а опозиційні політики описують документ так, ніби держава вже завтра за одну гривню боргу заблокує людині всі рахунки, забере останню квартиру й виставить сім’ю на вулицю.
Юлія Тимошенко назвала документ «злочином проти кожного українця» й заявила, що його жертвою може стати будь-хто, хто має хоча б гривню боргу. Таке подання швидко лякає людей, збирає перегляди й приносить політичні бали, однак реальний зміст закону все-таки відрізняється від цієї картини державного пограбування.
Верховна Рада ухвалила закон ще 7 квітня, Президент підписав його 21 квітня, а основні положення мають запрацювати 23 жовтня. Єдиний реєстр боржників також не виник зараз: він існує з 2016 року. Новий закон насамперед об’єднує автоматизовану систему виконавчого провадження з банками, платіжними установами, реєстрами майна та нотаріусами, щоб виконавці швидше знаходили рахунки й активи боржника.
Людина не потрапляє до реєстру тільки тому, що комусь здалося, ніби вона винна гривню. Для цього має бути відкрите виконавче провадження на підставі виконавчого документа: судового рішення, судового наказу, постанови про штраф або іншого акта, якому закон надає виконавчу силу. Сам реєстр також не блокує рахунки. Постанову про арешт грошей ухвалює виконавець, після чого її виконують банки та платіжні установи.
Цифровізація справді може зробити стягнення швидшим і складнішим для тих, хто роками не платить аліменти, податки, штрафи або ховає майно, ігноруючи судові рішення. Після повної сплати боргу, який не перевищує десяти мінімальних зарплат, система має автоматично повідомити про це виконавця, виключити людину з реєстру й запустити зняття арештів. У 2026 році йдеться про суму до 86 470 гривень. Така автоматизація може прибрати частину бюрократії, через яку люди й після сплати боргу місяцями ходять із заблокованими рахунками.
Твердження про те, що за одну гривню боргу тепер забиратимуть єдине житло, також не відповідає тексту закону. Можливість звернення стягнення на єдину квартиру чи будинок існувала й раніше, а новий закон навіть підвищив межу захищеного боргу з двадцяти до п’ятдесяти мінімальних зарплат. У 2026 році це 432 350 гривень. Якщо борг не перевищує цієї суми, єдине житло та земля під ним не можуть бути продані, за винятком іпотеки та окремих випадків відшкодування шкоди. Продаж житла не відбувається автоматично й за більшої суми: спочатку стягнення звертають на гроші та інше майно.
Реальні ризики цього закону, на мою думку, знаходяться зовсім не там, де їх малюють політики. Автоматизація робить швидшими не лише правильні рішення, а й помилки в реєстрах, неправильно оформлені провадження та наслідки повідомлень, яких людина не отримала. Українець, який живе за кордоном, перебуває на фронті або втратив житло й документи через війну, може дізнатися про провадження вже після блокування рахунку. Виконавець отримає доступ до інформації про рахунки, залишки, рух коштів, операції та банківські сейфи, що потребує дуже жорсткого контролю за використанням цих даних.
Під час воєнного стану людина з арештованими рахунками може користуватися сумою у дві мінімальні зарплати на місяць, тобто 17 294 гривнями, однак для цього їй потрібно окремо звернутися до виконавця й визначити один рахунок для видаткових операцій. Держава могла б зробити цей захищений мінімум автоматичним, тому що гроші на їжу, ліки й комунальні послуги не повинні залежати від того, наскільки швидко людина знайшла виконавця та подала заяву.
Ефективне виконання судових рішень потрібне будь-якій державі. Боржник не може вічно ховати майно, а людина, якій не платять аліменти або не повертають гроші за рішенням суду, також має право на справедливість. Водночас цей закон написаний так, ніби всі реєстри працюють без помилок, повідомлення завжди доходять до адресата, а кожен українець у будь-який момент може найняти адвоката й швидко оскаржити незаконний арешт. Воєнна реальність виглядає зовсім інакше.
Майже 5,6 мільйона українських біженців досі залишаються за кордоном. Уряд готує стратегії повернення, створює платформи, проводить форуми й повторює правильні слова про те, що люди потрібні Україні.
Люди оцінюють не кількість таких закликів, а передбачуваність держави, захищеність житла, доступ до власних грошей і можливість швидко виправити чиновницьку помилку.
Повернення додому не має починатися з раптово заблокованого рахунку через старий штраф, комунальний борг за житло на окупованій території або виконавче провадження, про яке людина нічого не знала. Держава повинна забезпечити надійне персональне повідомлення, швидке оскарження, автоматично захищену суму для життя та окремий порядок перевірки боргів, пов’язаних із війною.
Українців не повернеш самими закликами. Непродуманим застосуванням навіть не найгіршого закону можна лише зміцнити їхнє рішення залишитися за кордоном.
Наостанок хочу поговорити про цинізм, від якого в мене справді немає слів: Human Rights Watch цього тижня закликала Конгрес США заблокувати передачу Україні американської зброї з Туреччини. До пакета вартістю 256 мільйонів доларів мають увійти дванадцять пускових установок M270, сімдесят ракет ATACMS, понад дві з половиною тисячі ракет M26 та артилерійські боєприпаси. Загалом вони містять понад десять мільйонів касетних суббоєприпасів.
HRW пояснює свою вимогу тим, що цим боєприпасам понад тридцять років, частина з них може не вибухнути одразу й надалі становити небезпеку для цивільних. Ризик касетної зброї справді існує, і Україна знає про нього краще за багатьох авторів міжнародних доповідей. Ця війна давно довела нам, що нерозірваний боєприпас може вбити людину через місяці й навіть роки.
Human Rights Watch так само чудово знає, хто першим і в яких масштабах почав застосовувати касетну зброю в цій війні. Зовсім недавно організація оприлюднила матеріали про російський удар по Києву 5 серпня, під час якого ракета «Іскандер-М» із касетною бойовою частиною влучила в район сортувального центру «Нової пошти». Троє людей загинули безпосередньо там, а весь російський обстріл забрав щонайменше сімнадцять життів. Організація документувала російські касетні удари по Харкову, Миколаєву, Чернігову, Херсону, Одесі, Лиману та інших українських містах, а на вокзалі Краматорська така ракета вбила 58 людей.
Вимога позбавити Україну зброї, здатної діставати російські пускові установки, після всього задокументованого цією самою організацією — це вже цинізм найвищої категорії. Виходить, що після російського касетного удару HRW складає доповідь, а коли Україна може отримати засіб для знищення установки, з якої летять такі ракети, HRW вимагає передачу заблокувати.
Україна брала на себе зобов’язання не застосовувати касетні боєприпаси в населених пунктах і використовувати їх проти російських військових цілей на відкритій місцевості, фіксуючи райони застосування для подальшого розмінування. США, Україна, Туреччина та росія не є учасниками Конвенції про касетні боєприпаси. За таких обставин вимога HRW є не просто турботою про гуманітарне право, а політичною позицією, наслідком якої стане ослаблення країни, що захищається.
Цього ж тижня Олександр Бевз описав у Facebook свою розмову з представницею Червоного Хреста на Хрещатику, яка збирала регулярні пожертви. За його словами, після запитань про реакцію організації на численні порушення прав людини в Україні він почув знайому відповідь: «Червоний Хрест перебуває поза політикою»
Нейтральність може бути способом отримати доступ до полонених або цивільних, однак вона не вимагає приховувати, хто є агресором, а хто його жертвою.
Фінансові зв’язки всередині міжнародного руху Червоного Хреста також потребують набагато більшої уваги донорів. Спільне розслідування європейських журналістів встановило, що у 2024 році російський Червоний Хрест отримав близько 6,5 мільйона євро від Міжнародного комітету Червоного Хреста та ще приблизно 7 мільйонів від Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Російська влада водночас виділяла цій структурі мільйони євро, зокрема на відкриття підрозділів на окупованих українських територіях, а сама організація співпрацювала з російськими мілітаристськими та «патріотичними» рухами.
Міжнародна федерація перевіряла діяльність російського Червоного Хреста, але не побачила підстав для покарання, а його керівник зберіг місце у керівній раді федерації. Єврокомісія заявила, що її цільове фінансування до російської структури не потрапляло. Цих даних однаково достатньо, щоб вимога повної прозорості донорів, фінансових маршрутів та кінцевих отримувачів допомоги була не чиєюсь підозрілістю, а обов’язковою нормою.
ООН за роки повномасштабної війни ухвалила багато резолюцій на підтримку України. Резолюцію з вимогою до росії припинити агресію та вивести війська у березні 2022 року підтримала 141 держава, після неї були документи про територіальну цілісність України, репарації, справедливий мир і повернення депортованих дітей. Резолюції Генеральної Асамблеї не є обов’язковими, а Рада Безпеки фактично паралізована правом вето росії. На п’ятому році великої війни ми маємо стоси правильних документів, однак не маємо механізму, який змусив би агресора їх виконувати.
Паперів стає більше, а російських ракет над Україною від цього не меншає. Кількість ухвалених резолюцій не повертає полонених, не зупиняє депортацію дітей і не закриває українське небо. Організація, створена для підтримання міжнародного миру та безпеки, виявилася нездатною виконати свою головну функцію, коли держава з постійним місцем у Раді Безпеки сама розпочала загарбницьку війну.
Фінансова криза ООН виглядає закономірним наслідком втрати довіри. На початку 2026 року держави-члени заборгували за регулярним бюджетом організації близько 1,6 мільярда доларів, а до травня загальна сума заборгованості за регулярним бюджетом, миротворчими операціями та трибуналами перевищила 6,5 мільярда. Миротворчий бюджет скоротили приблизно на десять відсотків — до 5,1 мільярда доларів, ООН урізає витрати, заморожує вакансії та скорочує програми.
Адміністрація Дональда Трампа припинила або переглянула участь США у десятках міжнародних структур, зокрема у 31 установі системи ООН. У цій частині я з Трампом згодна: фінансування міжнародної бюрократії не може бути довічною рентою, яку організація отримує незалежно від результатів. Human Rights Watch не бере державного фінансування, але її приватні донори мають право поставити те саме запитання: як заклик залишити Україну без необхідної зброї допомагає захисту прав людини?
Люди, компанії та країни переважно жертвують гроші з добрими намірами. Хтось хоче нагодувати родини, які втратили дім, хтось оплатити лікування поранених, евакуацію дітей, розмінування або відновлення лікарні. Такий донор очікує, що його гроші принесуть конкретний результат, а не розчиняться між офісами, зарплатами, конференціями та політкоректними заявами.
Адресна допомога перевіреним українським фондам, лікарням, евакуаційним командам, волонтерським групам і конкретним людям часто може бути набагато ефективнішою. Великі донори можуть створювати власні фонди, фінансувати чітко визначені програми й вимагати незалежного аудиту кожної витраченої суми. Походження всіх великих внесків та їхній шлях до кінцевого отримувача мають бути відкритими, особливо коли всередині міжнародної структури діють організації, пов’язані з російською владою.
Організація, яка намагається одночасно сподобатися агресору й жертві, зрештою допомагає агресору. Організація, яка роками доводить, що не здатна виконати заявлену місію, повинна втрачати фінансування, змінюватися або зникати. Донори мають фінансувати врятованих людей, а не безсмертя організацій.
Але понеділок почався — і це вже добрий знак!
Галина Хейло
