Це вже 34-й понеділок 2026 року, а отже час для нового випуску моєї авторської рубрики на UA.news.
Цього тижня НАБУ і САП оприлюднили матеріали двох операцій під назвами «Форест Гамп» і «Феміда». Йдеться про діяльність однієї злочинної організації, яка, за версією слідства, займалася рейдерськими захопленнями підприємств, підробленням судових рішень, втручанням у державні реєстри, підкупом суддів і правоохоронців, а також легалізацією грошей, отриманих злочинним шляхом.
Серед підозрюваних опинилися вже колишня заступниця керівника Офісу президента Ірина Мудра, чинний народний депутат Вадим Столар, колишній народний депутат і забудовник Максим Микитась, який і до цього неодноразово отримував підозри від НАБУ, посадовець Офісу президента Віктор Дубовик, керівники державного Sense Bank та інші особи.
Операція «Феміда» стосується рейдерства. За даними НАБУ, восени 2025 року учасники організації захопили два підприємства із сукупною вартістю активів 248 мільйонів гривень. Контроль над одним із них відкривав доступ до нерухомості в центрі Києва вартістю понад 500 мільйонів. У травні 2026 року фігуранти намагалися заволодіти ще кількома об’єктами нерухомості в Києві вартістю понад 207 мільйонів гривень.
Для цього залучали хакерів, які зламували державні реєстри, підробляли документи про право власності та судові рішення, тиснули на Міністерство юстиції, домовлялися із суддями та прокурорами.
На плівках усе це звучить не як складна юридична схема, а як звичайна робоча розмова людей, які переконані, що рішення державних органів можна замовити. Микитась хвилюється, що колегія Міністерства юстиції може відмовити їм, і прямо говорить Мудрій: «Тоді мені з Вадимом жопа буде». Мудра обіцяє поговорити з потрібною людиною.
Коли одна з рейдерських схем провалилася через викриття підробленого судового рішення, розмова стала ще відвертішою. Мудра кричить Микитасю: «Я собі, с*ка, статтю написала! Ти мені не казав про підроблені рішення!»
Тобто людину на посаді заступниці керівника Офісу президента обурює не саме підроблене рішення і не спроба вкрасти чужу власність. Її обурює, що про підробку не попередили заздалегідь і вона встигла наговорити собі на кримінальну статтю.
Слідство також заявило про підготовку викрадення людини, яку хотіли примусити передати контроль над підприємством.
Окремий діалог із плівок узагалі можна вважати коротким викладом філософії всієї цієї компанії. Жіночий голос переказує слова неназваного чоловіка: «Корупцію треба систематизувати і контролювати». Чоловічий голос додає: «І очолити! Терміново очолити!» Жінка заперечує: «Не треба з нею боротися, каже. Її треба контролювати».
Хто саме цей неназваний «він», який пропонував не боротися з корупцією, а систематизувати й контролювати її, з оприлюднених матеріалів встановити неможливо.
Операція «Форест Гамп» стосується 150 мільйонів гривень готівкою, які використали для внесення застави за колишнього міністра енергетики та юстиції Германа Галущенка, підозрюваного у справі «Мідас». Походження цих грошей слідство ще встановлює, проте НАБУ вважає їх отриманими злочинним шляхом.
За даними прокурорів, невстановлені особи з Офісу президента доручили Ірині Мудрій організувати внесення застави так, щоб неможливо було відстежити джерело грошей. Мудра звернулася до Микитася. На одному із записів екснардеп повідомляє: «Ну там за Германа привезли 200 мільйонів. Зараз думаємо, як проплатити».
В іншому фрагменті звучить фраза: «Ну, там чотири мішки грошей». Співрозмовник реагує: «Твою мать! Якщо ми це зробимо… ви можете самі їхати в Офіс президента».
Готівку привозили до офісу Микитася окремими траншами, передавали до конвертаційних центрів, а потім заводили на рахунки підконтрольних компаній під виглядом фінансової допомоги, оплати товарів або розподілу прибутку.
Більшість платежів провели через державний Sense Bank. За версією слідства, учасники схеми отримали фактичний контроль над банком і залучили до операції його керівництво.
Керівниця підрозділу фінансового моніторингу не хотіла пропускати підозрілі платежі.
На записах Микитась говорить, що її доводилося «ламати через коліно». Автоматична система банку теж блокувала операції. Рішення знайшлося дуже швидко: «Я в ручному режимі роблю вікно, і випускаємо гроші». Інший голос пояснює: «Завтра з 12 години наша програма йде на сервіс».
Фактично систему, яка мала захищати державний банк від відмивання грошей, просто відправили «на сервіс» у потрібну годину. У цей момент підконтрольні компанії сформували платіжні доручення, і гроші автоматично пройшли в обхід фінансового моніторингу.
На одному із записів Мудра телефонує керівнику наглядової ради банку. Той доповідає, що першу частину грошей уже акумулювали. Мудра відповідає: «Не подведите меня, потому что там уже топают ножками».
Хто саме тупотів ногами і вимагав якнайшвидше провести гроші, з оприлюднених матеріалів встановити неможливо.
Усе це просто тихий жах. Мішки з готівкою, підроблені рішення судів, зламані державні реєстри, домовленості з чиновниками, посадовиця Офісу президента, яка, за версією слідства, допомагає рейдерам, і державний банк, де для проведення брудних грошей відключають систему контролю. Погано все. Просто огидно й катастрофічно.
Соцмережі вже відповіли на це народною творчістю. Багато хто пам’ятає сцену з фільму «Вовк з Волл-стріт», де під час перевірки навичок продажу звучить завдання: «Продай мені цю ручку». Тепер у мережі поширюють перероблену картинку із Зеленським і написом: «Співбесіда в Офіс президента. Вкради у мене цю ручку».
Можливо, це було б смішно, якби за цим мемом не стояли реальні кримінальні провадження, сотні мільйонів гривень і люди, які отримали величезну владу в країні.
Володимир Зеленський прийшов до влади на безпрецедентному рівні довіри. У другому турі президентських виборів 2019 року за нього проголосували 73,22% виборців. Я тоді неодноразово запитувала людей, чому вони збираються віддати голос саме за нього. Дуже часто чула приблизно однакову відповідь: він простий хлопець із народу, але вже достатньо заможний, тому красти не буде.
Минуло сім років. Один за одним друзі президента, колишні бізнес-партнери, керівники його Офісу, міністри та інші люди з найближчого оточення стають фігурантами розслідувань, отримують підозри або з’являються на записах НАБУ. У соціальних мережах дедалі частіше пишуть, що Україною керує мафія. Після матеріалів «Форест Гампа» і «Феміди» відмахнутися від цих слів як від звичайного емоційного перебільшення стає дедалі складніше.
Найстрашніше для мене, що люди почали згадувати Януковича і говорити, що за нього було краще. Так пише не одна людина і не дві. Я ніколи не думала, що в Україні дійде до таких порівнянь. Це до якої міри треба було втратити довіру мільйонів людей, щоб вони почали з ностальгією згадувати часи Януковича?
Зеленський звільнив Ірину Мудру в день проведення обшуків. Ця кадрова дія не відповіла на жодне з головних запитань. Президент мав би вийти до суспільства і пояснити, що він знав про діяльність заступниці керівника свого Офісу, хто доручив їй організувати внесення 150 мільйонів гривень застави, хто вимагав пропустити ці гроші через державний банк і хто так нетерпляче тупотів ногами. Він мав би чітко заявити, що всі причетні, незалежно від посад, дружби, кумівства та близькості до Офісу президента, повинні відповісти перед судом.
Після викриття справи «Мідас» президент вимагав відставки міністрів і запровадив санкції проти Тимура Міндіча та Олександра Цукермана. Відповідей на запитання про власні стосунки з Міндічем, про те, що президент знав і коли дізнався про корупцію у своєму найближчому оточенні, суспільство так і не почуло.
Я не почула від нього й оцінки звинувачень на адресу його давнього друга Івана Баканова. Після публічних заяв бізнесмена Сергія Ваганяна про мільйонні хабарі, фотографій і відео НАБУ відкрило кримінальне провадження щодо можливої корупції колишніх керівників СБУ. Президент і цього разу промовчав.
Оскільки я розуміла, що ця колонка вийде великою і її написання потребує багато часу, я її почала писати у суботу і вже після того, як ця частина була написана, Зеленський усе ж прокоментував справу Мудрої під час спілкування з журналістами. Він заявив, що не має більше деталей, ніж є у суспільства, а почутого вистачило, щоб звільнити Мудру та ще одного працівника офісу. Окремо президент наголосив, що у керівників антикорупційних органів до нього «нуль питань»: «Вони прекрасно розуміють, що я нічим таким не займаюсь, і для мене це важливо». Тут треба надати ремарку, що незалежно від того чи є щось у НАБУ та САП проти президента чи немає, він має імунітет від розслідувань та підозр згідно законодавства.
Можливо, в межах конкретного кримінального провадження у керівників НАБУ і САП до Зеленського справді немає питань. У мене до нього їх дуже багато. Коли корупційні справи одна за одною доходять до твоїх друзів, колишніх бізнес-партнерів, міністрів і посадовців твого Офісу, цього неможливо не помічати. Щоб справді нічого не бачити, треба бути або блаженним, або свідомо заплющувати очі. Обидва варіанти для президента країни однаково катастрофічні. Відповідальність за людей, яких Зеленський привів до влади та яким довірив державу, нікуди не зникає.
Цього ж тижня журналіст Данило Мокрик спробував зареєструвати петицію з вимогою провести окрему пресконференцію Зеленського для незалежних і критично налаштованих медіа. Офіс президента відмовився навіть оприлюднювати її на сайті, заявивши, що петиція «не відповідає встановленим вимогам». Яким саме вимогам вона не відповідає, там не пояснили.
Можливо, президент вважає, що йому все зійде з рук. Можливо, переконаний, що люди пробачать усе. Можливо, він переконаний, що його всі люблять, йому всі довіряють і ніхто не підозрює його у причетності до всього цього. Я справді не розумію, що у нього в голові. У дитячому фільмі «Гостя з майбутнього» був мієлофон, прилад, який дозволяв читати думки. Зараз я багато віддала б за можливість хоча б ненадовго отримати такий прилад.
Хотілося б прочитати думки Зеленського, Ірини Мудрої, Максима Микитася, керівників державного банку і, звісно, тієї людини, яка так нетерпляче тупотіла ногами, поки 150 мільйонів гривень не могли пройти фінансовий моніторинг.
Після всього, що ми цього тижня почули на плівках НАБУ, наступна тема виникає майже неминуче. Михайло Федоров оприлюднив відеозвернення, у якому запропонував знайти законний і безпечний механізм проведення виборів навіть за умов тривалої війни.
«Чи може росія фактично отримати право визначати, коли українці знову зможуть обирати свою владу?» – запитав Федоров. Сам же відповів, що демократія не може бути заручницею росії, а складність проведення виборів не означає їхню неможливість.
Офіс президента офіційної змістовної відповіді на цю пропозицію не дав. Натомість неназваний співрозмовник LIGA.net в Офісі відреагував так: «Хай проводить між балістиками, що тут скажеш». Інше джерело у владі назвало планування виборів серед ракет і безпілотників проявом повної відсутності реалізму.
Далі сталося те, що в нас трапляється постійно: замість обговорювати саму проблему, медіа, політологи та блогери почали обговорювати, навіщо Федоров це сказав. Звернення назвали початком політичної гри, фальстартом президентської кампанії та спробою позиціонувати себе як майбутнього президента. Особливо дружно цю версію повторювали автори, які дивовижно часто опиняються в одному інформаційному ритмі з Офісом президента.
Я взагалі не є прихильницею Михайла Федорова. Відверто кажучи, досі не розумію, ким він є як самостійний політик, у що вірить і яку країну збирається будувати. Цілком допускаю, що він уже позиціонує себе як майбутнього кандидата у президенти. Можливо, починати президентську кампанію зараз справді передчасно.
Мотиви Федорова не скасовують самого питання. Навіть якщо він уже почав свою кампанію, що нам робити з виборами?
Після «Мідасу», «Форест Гампа» і «Феміди» вдавати, що українське суспільство може ще невідомо скільки років жити з тією самою владою без можливості її переобрати, стає дедалі важче.
Технічно провести вибори зараз надзвичайно складно, майже неможливо. Стаття 19 Закону «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє проведення виборів президента, Верховної Ради та органів місцевого самоврядування під час воєнного стану.
Навіть зміни до законодавства не вирішать усіх проблем. За даними Центральної виборчої комісії, за кордоном перебувають приблизно 4–4,5 мільйона українських виборців, для яких існують лише 104 виборчі дільниці в консульських установах. У середньому це понад 40 тисяч людей на одну дільницю. Ще майже півтора мільйона виборців не мають виборчої адреси. В Україні 393 дільниці знищені безповоротно, приблизно тисячу потрібно відновлювати.
Залишаються військові на фронті, жителі прифронтових територій, внутрішньо переміщені особи, громадяни на тимчасово окупованих територіях. Потрібно гарантувати не лише можливість опустити бюлетень у скриньку, а й нормальну виборчу кампанію, рівний доступ кандидатів до медіа, незалежне спостереження, безпеку людей і довіру до результатів.
Більшість українців теж розуміють ці ризики. За опитуванням КМІС, проведеним із 20 липня до 3 серпня, 57% вважають, що вибори мають відбутися лише після остаточної мирної угоди та повного завершення війни.
Я все це чудово розумію. Я не фахівчиня з виборчого права і не маю готової відповіді, як організувати цей процес. Не збираюся вдавати, що достатньо поставити скриньки або відкрити голосування у смартфоні, і проблема вирішиться.
Фраза «хай проводить між балістиками» теж не є відповіддю держави. Пошук механізму проведення виборів не може бути особистою проблемою Федорова. Для цього існують парламент, ЦВК, уряд, фахівці з виборчого права, громадські організації та міжнародні партнери.
Зеленський під час спілкування з журналістами озвучив свою позицію вже без натяків: «Я вважаю, що у час такої війни вибори в цілому – це великі ризики. Вибори просто зараз – це цунамі для держави, яке розколе Україну».
Для Зеленського вибори справді можуть стати цунамі. Тільки не в тому сенсі, про який він говорить. Це цунамі може знести його самого, його оточення і всю систему, яку вони вибудували. Після цього на Зеленського та його оточення чекатиме ще дуже багато неприємних запитань і, можливо, не менш неприємних наслідків. Не дивно, що Зеленський проти виборів.
Війна може тривати ще рік, два або три. Якщо на кожне запитання про вибори відповідати «після війни», то чинна влада фактично отримує безстроковий мандат, який ніхто не може переглянути. Війна перетворюється на універсальне пояснення відсутності виборів, відповідальності, діалогу із суспільством і будь-яких обмежень для влади.
Цього тижня «Українська правда» опублікувала інтерв’ю з Ігорем Гринівим, кінцевим бенефіціаром соціологічного центру SOCIS. За його словами, Зеленський уперше вийшов на перше місце серед політиків, за яких українці не проголосували б за жодних обставин. Раніше цей антирейтинг тривалий час очолював Петро Порошенко.
Це ще не означає, що більшість українців вимагає поставити виборчі скриньки завтра вранці. Це означає, що величезна кількість людей більше не хоче бачити Зеленського президентом і що запас довіри, який здавався невичерпним, закінчується.
Неможливо більше терпіти цю владу.
Ми опинилися у замкненому колі. Провести демократичні вибори під час війни майже неможливо. Продовжувати жити без виборів і дозволяти цій владі робити все, що вона робить, теж неможливо.
Корупційні скандали на рівні Офісу президента та спроби підпорядкувати державні інституції не є лише нашою внутрішньою ганьбою. Кожен такий скандал руйнує довіру міжнародних партнерів. Від цієї довіри залежать зброя, фінансова допомога, вступ до Європейського Союзу і, зрештою, здатність України вижити. Послаблюючи країну зсередини, ця влада робить війну довшою.
Україна потребує виборів. Не фіктивного голосування під ракетами, не виборів у смартфоні й не кампанії, у якій влада контролюватиме медіа та адміністративний ресурс. Україні потрібні справжні вибори, результатам яких довірятимуть громадяни та світ.
Як саме їх провести, мають сказати фахівці.
Якщо провести їх завтра неможливо, суспільство повинно почути, які умови для цього потрібні, що вже робиться і який законний шлях може привести країну до зміни влади навіть у разі тривалої війни.
Вседозволеність влади потрібно припинити. Вона перейшла вже всі межі мислимого, немислимого, можливого й неможливого. Страшно навіть уявити, що ми почуємо на наступних плівках НАБУ, якщо цього не зробити.
Новин цього тижня було багато, і майже всі вони були важкими. Наприкінці колонки мені захотілося трохи розрядити атмосферу й розповісти про одне рішення берлінської влади.
Збоку воно виглядає смішним. Людині, якої це рішення безпосередньо стосувалося, було, звісно, не до сміху. Проте ця історія чудово показує, що в Європі теж на ура ухвалюють рішення, абсурдність яких складно навіть уявити.
У Берліні районна влада вирішила, що ванна і душова кабіна в одній квартирі – це надмірна розкіш, яка загрожує соціальній структурі району. Душову кабіну постановили демонтувати.
43-річний Каспер мешкає в орендованій трикімнатній квартирі у берлінському районі Кройцберг уже десять років. Коли чоловік отримав листа від керуючої компанії з вимогою прибрати душову кабіну, він спочатку вирішив, що це жарт або помилка.
Жодної помилки не було.
Квартира розташована у так званій зоні Milieuschutzgebiet. Це територія соціального збереження, де районна влада може забороняти ремонт і модернізацію житла, якщо вони перевищують середній стандарт. Логіка такого регулювання зрозуміла: власники не повинні перетворювати звичайні квартири на дороге житло, підвищувати орендну плату та витісняти з району людей із невисокими доходами.
Середнім стандартом для ванної кімнати вважається наявність ванни або душу. Саме «або». Ванна разом із душовою кабіною вже може вважатися покращенням понад середній рівень, а отже потенційною розкішшю.
У квартирі Каспера була окрема душова кабіна і невелика укорочена ванна. Власниця житла свого часу не отримала дозволу на такий ремонт, а пізніше спробувала погодити його заднім числом. Саме так районна влада й дізналася про небезпечну для соціальної рівноваги душову кабіну.
Спроби домогтися іншого рішення не допомогли. До квартири направили будівельну бригаду, яка демонтувала душову кабіну. Роботи тривали шість днів, супроводжувалися пилом, шумом і пошкодженням оздоблення. Витрати поклали на власницю квартири.
Каспер продовжує платити ті самі 970 євро оренди разом із комунальними послугами. Тільки тепер у нього немає душової кабіни.
Районна влада пояснила, що не могла зробити для цієї квартири виняток. Дозвіл залишити обладнання, яке перевищує середній стандарт, нібито міг стати прикладом для інших власників житла, спричинити хвилю дорогих ремонтів і зрештою призвести до підвищення орендної плати.
У результаті незаможні сусіди Каспера не стали заможнішими. Нових доступних квартир у Берліні теж не з’явилося. Орендна плата не зменшилася. Власниця витратила гроші на демонтаж, орендар шість днів жив серед пилу й шуму, а цілком справну душову кабіну знищили.
Зате соціальну структуру району, мабуть, урятовано.
Ця історія добре нагадує, що в Європі далеко не все працює розумно й логічно. Європейські чиновники теж уміють довести цілком нормальну і корисну ідею до повного абсурду. Захист людей від неконтрольованого зростання орендної плати справді потрібен. Демонтаж душової кабіни, якою людина користувалася десять років, не захищає нікого.
Виходить, що подорожчання житла та витіснення незаможних мешканців із районів Берліна починається не з дорогих житлових комплексів чи спекуляцій із нерухомістю, а з нахабного бажання людини самостійно обирати, де їй сьогодні митися: у ванні чи в душі.
Понеділок почався – і це вже добрий знак!
Галина Хейло
