Це вже 29-й понеділок 2026 року.
Сьогоднішній випуск моєї авторської рубрики буде незвичним. Зазвичай щопонеділка ми разом розбираємо три головні новини тижня. Цього разу вирішила відступити від цієї традиції. Не тому, що не було важливих подій. Навпаки, новин вистачало. Просто одна з них настільки масштабна, що всі інші так чи інакше з нею пов’язані. Саме тому сьогодні говоритимемо лише про зміну уряду.
Якщо чесно, перше, що мені хочеться зробити після всіх кадрових рішень останнього тижня, — подарувати гаранту Конституції України Конституцію. Уже немає сил спостерігати, як Основний Закон дедалі частіше перетворюється на документ, про який згадують лише тоді, коли це зручно.
Україна є парламентсько-президентською республікою. Саме Верховна Рада приймає відставку прем’єр-міністра та Кабінету Міністрів, після чого призначає новий уряд. Формально цього разу процедура була дотримана. Проте фактична хронологія подій виглядала зовсім інакше. Спочатку президент у своєму вечірньому зверненні фактично повідомив країні про кадрові рішення. Лише після цього Юлія Свириденко написала заяву про відставку, а Верховна Рада вже оформила рішення, яке на той момент усі давно знали. Саме така послідовність подій викликає у мене запитання.
Далі країна спостерігала справжній фестиваль подяк. Представники влади дякували Юлії Свириденко за роботу. Народні депутати аплодували їй у сесійній залі. Лідери суспільної думки розповідали про кращого премʼєра і теж дякували. Лунали слова про успішний уряд, професійну команду та ефективне управління державою в умовах війни.
Саме тому виникає дуже просте запитання.
Якщо Юлія Свириденко була настільки хорошим прем’єр-міністром, навіщо її звільнили?
Країна живе в умовах повномасштабної війни. Якщо людина успішно виконує свою роботу, забезпечує стабільність економіки та ефективно керує Кабінетом Міністрів, логічно було б залишити її на посаді. Якщо ж її змінюють, значить існують вагомі причини. Однак цих причин суспільству ніхто так і не пояснив.
Я спеціально спробувала для себе чесно відповісти на інше запитання: що саме уряд Юлії Свириденко зробив такого, за що сьогодні його настільки одностайно хвалять?
Безумовно, Україна пережила ще одну дуже складну зиму. Безумовно, міжнародні партнери продовжували фінансувати нашу державу та підтримувати український бюджет. Проте мені здається, що ця підтримка була зумовлена насамперед розумінням наших партнерів: поразка України означатиме загрозу вже для всієї Європи. Навряд чи в будь-якій іншій конфігурації уряду вони припинили б допомогу.
Натомість мені значно важче пригадати рішення цього Кабінету Міністрів, які стали справжнім поштовхом для розвитку української економіки. Не пригадую масштабних програм підтримки виробництва, створення нових підприємств чи рішень, які кардинально збільшили б українську додану вартість. В умовах війни уряд насамперед розподіляв ресурси, які надходили від міжнародних партнерів, але значно менше було чути про системні економічні зміни, що працювали б на майбутнє країни.
При цьому особисто у мене запитань до роботи уряду накопичилося достатньо.
Саме за цього уряду та парламенту за підписом Юлії Свириденко були запроваджені санкції проти Петра Порошенка, законність яких дуже сумнівна і сьогодні оскаржується в судах.
Саме за цього уряду, на мою думку, не було належної політичної реакції після Міндічгейту. Коли країну сколихнув один із найгучніших корупційних скандалів, пов’язаний із найвищими ешелонами влади, суспільство мало право почути пояснення та побачити політичні висновки. Натомість склалося враження, що нічого особливого не сталося. Уряд продовжив працювати майже в тому самому складі, втративши одного бійця, ніби жодного масштабного скандалу взагалі не було. Як співалося: «загін не помітив втрати бійця…»
Окремо не можу не згадати ще одне рішення, яке викликало величезну дискусію. Йдеться про вилучення 40 мільярдів гривень із військового бюджету та спрямування цих коштів на популістські заходи. Кожен може по-різному оцінювати доцільність таких виплат.
Проте в країні, яка щодня бореться за власне існування, подібні рішення завжди викликають дуже непрості запитання щодо державних пріоритетів.
Саме тому мені абсолютно незрозуміла логіка, коли суспільству одночасно пропонують дві взаємовиключні тези. З одного боку, нам пояснюють, що прем’єр-міністр був успішним, професійним і ефективним. З іншого боку, цього ж прем’єр-міністра відправляють у відставку. Якщо робота була успішною, навіщо змінювати керівника уряду? Якщо ж виникла потреба в кадрових змінах, тоді хотілося б чесно почути, що саме не влаштовувало владу.
Саме після цього стало зрозуміло, що справа зовсім не в Юлії Свириденко. Її відставка виявилася лише частиною значно масштабнішої історії, яка стосувалася навіть не всього Кабінету Міністрів, а конкретних міністрів.
Саме найбільше запитань у цій історії виникло навколо кадрових рішень стосовно міністра оборони.
Одним із головних пояснень, яке прозвучало публічно, стала заява президента про те, що Михайло Федоров нібито не впорався з реформою територіальних центрів комплектування. Відверто кажучи, мені така аргументація здається дивною. Михайло Федоров перебував на посаді міністра оборони лише близько пів року. За такий час реформувати одну з найбільших і найскладніших державних систем практично неможливо. За пів року можна лише почати розбиратися в тому, як вона працює, і то не до кінця.
Саме після повідомлень про його відставку почалася хвиля суспільної реакції, яку згодом охрестили «картонним Майданом». На його підтримку публічно висловилися лідери громадської думки, представники громадських організацій та міжнародні партнери України. Зокрема, міністр оборони Німеччини подякував Михайлу Федорову за спільну роботу. Це доволі рідкісний випадок, коли кадрове рішення всередині української влади викликало такий помітний міжнародний резонанс.
Проте вже невдовзі виконувачу обов’язків міністра оборони були поставлені зовсім інші завдання, які виходили далеко за межі реформи територіальних центрів комплектування. Саме тому виникає цілком логічне запитання: якщо причиною кадрового рішення була саме реформа ТЦК, то чому першочергові завдання нового керівництва Міністерства оборони стосувалися вже інших напрямків роботи? Ця невідповідність лише посилила відчуття, що справжню логіку кадрових рішень суспільству так і не пояснили.
Ще більше запитань виникає після знайомства зі складом нового уряду.
Денис Шмигаль залишився працювати в Кабінеті Міністрів. Це той самий Шмигаль, який очолював уряд протягом попередніх років. Саме за його каденції в його уряді працювали міністри, діяльність яких зараз розслідується в рамках Міндічгейта. Саме Денис Шмигаль підписував лист щодо запобіжного заходу для Олексія Чернишова, наголошуючи, що той є надзвичайно важливим для роботи уряду і тому не повинен бути обмежений у свободі. Минуло зовсім небагато часу — і Міністерство національної єдності взагалі було ліквідоване. Після цього важко не поставити просте запитання: якщо міністр був настільки необхідний державі саме через свою роботу на цій посаді, то чому вже за кілька тижнів самого міністерства не стало?
У новому Кабінеті Міністрів залишився працювати і Віктор Ляшко. Для багатьох українців саме його ім’я насамперед асоціюється з ковідними обмеженнями, серед яких була й заборона відвідувати парки. Час минув, країна пережила пандемію, але політична відповідальність за ті рішення так і залишилася предметом суспільної дискусії. Насправді, я не розумію, що зробив для країни Віктор Ляшко? Не чула про якісь прориви у сфері медицини. Крім того, нещодавно до мене звернувся великий польський дистриб’ютор з проханням допомогти вийти на український ринок з медичними витратними матеріалами. Я спитала у кількох знайомих, повʼязаних зі сферою медицини, вони навідріз відмовилися якось мати відношення до тендерів МОЗ…
Водночас є кадрове рішення, яке я справді хочу відзначити.
Призначення Всеволода Ченцова віцепрем’єр-міністром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції я вважаю одним із найвлучніших у новому уряді. Я знаю Всеволода багато років.
До цього він очолював Місію України при Європейському Союзі. Він чудово розуміє, як працюють європейські інституції, має величезний дипломатичний досвід і користується повагою серед наших міжнародних партнерів. Саме такі люди сьогодні потрібні Україні на напрямку європейської інтеграції.
Втім, головна думка цієї колонки зовсім не про окремі прізвища.
Останніми тижнями я вже писала про рішення, які призвели до серйозного погіршення українсько-польських відносин. Тоді також усе відбувалося за однаковим сценарієм: спочатку ухвалювалися політичні рішення, а вже потім починали замислюватися над їхніми наслідками.
Складається враження, що сьогодні саме такий підхід дедалі частіше стає нормою державного управління.
Я дуже хочу помилятися. Щиро хочу, щоб новий Кабінет Міністрів виявився сильнішим за попередній, щоб кадрові рішення, які сьогодні викликають стільки дискусій, уже за кілька місяців довели свою правильність конкретними результатами. Від цього виграє не президент, не уряд і не окремі політики. Від цього виграє Україна.
Проте мені дуже хотілося б, щоб влада нарешті виробила звичку спочатку прораховувати наслідки своїх рішень, а вже потім їх ухвалювати. Для країни, яка вже п’ятий рік живе в умовах повномасштабної війни, така звичка давно мала б стати правилом, а не винятком.
Але понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
