Ура, понеділок! Це вже вісімнадцятий понеділок цього року.
Цього тижня новини читати було не просто важко — місцями фізично неможливо. У мене вже немає сил пропускати через себе цей рівень цинізму і лицемірства.
Дві опубліковані частини «плівок Міндича» — це не черговий скандал. Це відповідь на питання, хто насправді ухвалює рішення в нашій країні. І відповідь виглядає так, що ні президент, ні уряд, ні Верховна Рада тут не головні. Бо з розмов чітко видно: процеси обговорюють і вирішують зовсім інші люди — Міндич, Цукерман, Шефер.
І рівень цих розмов… Слухаєш — і складається враження, що в людей за плечима два класи освіти. Вони не розуміють ні державного управління, ні банківської системи, але при цьому спокійно вирішують, кого ставити керувати державним банком, кого викликати, кого контролювати. І головний критерій відбору — «свій», той, хто буде виконувати потрібні рішення.
Я - банкір з багаторічним досвідом, людина, яка керувала банком в Україні, яка неодноразово подавалася в наглядові ради — і державних банків, і підприємств. І жодного разу туди не потрапила. Я думала, що справа в рівні, в досвіді, у вимогах. А виявляється, що все значно простіше: у мене просто немає знайомства з Міндичем, Цукерманом, Шефером.
Але обговорення призначень — це не найстрашніше на цих записах. Страшніше — це те, що звучить про війну. Там прямо проговорюється, що закінчення війни їм не потрібне, тому що разом із миром закінчується фінансування.
Один із найважливіших моментів — що у розмовах згадується «Вова». Ми всі розуміємо, про кого може йти мова. Але раптом це не президент? Добре, припустимо. Але тоді де реакція президента? Де публічне обурення? Де пояснення суспільству?
Замість цього — санкції проти Андрія Богдана. Це що, спроба змістити акценти? У мене вони від цього не зміщуються. Або це спроба помсти Богдану? Це здається більш реальним поясненням.
На цих же плівках фігурує Рустем Умєров — секретар РНБО, голова переговорної групи України щодо війни. І тут треба вдуматись. Людина, яка фігурує в тих же плівках, де обговорюється, що невигідно закінчувати війну, є головою переговорної групи. Тобто як тоді йдуть переговори, і в який бік вони йдуть?
І на цьому тлі я згадую, що писала у попередній колонці: про солдатів, які п’ють дощову воду, щоб вижити. Про людей, які нас захищають і виживають на межі.
І тут питань дуже багато. За що воюють ці люди? Як їм пояснити те, що відбувається? Як пояснити це нашим міжнародним партнерам? Як вони можуть тиснути руку нашому президенту? І що буде, якщо він стане нерукопотискним? Тоді ми просто програємо війну…. І як взагалі вижити Україні з таким рівнем цинізму і лицемірства влади?
Після всього цього дивишся на візит Карла III до США — і контраст очевидний.
Він приїхав, зустрівся з Дональдом Трампом, виступив у Конгресі. І виглядало це так, ніби дорослий прийшов у дитячий садок і почав пояснювати очевидні речі.
У нього вийшло це зробити через гумор. Коли він сказав, що якби історія склалася трохи інакше, американці сьогодні могли б говорити французькою, зал сміявся — але сенс був зрозумілий: історія союзництва має значення.
Коли він говорив про «особливі відносини», які вже проходили різні періоди і переживуть і цей, це теж звучало як дуже конкретний сигнал.
І далі — вже прямо про Україну, про війну і про відповідальність. Про те, що підтримка України — це не питання настрою.
І не важливо, зрозумів чи не зрозумів це Дональд Трамп. Важливо те, що в США є система. Президент не може одноосібно вирішити все. Є Конгрес, є розподіл влади, є механізми, які не дозволяють ухвалювати рішення в кулуарах кільком людям. Там немає Міндичів, Шеферів чи Цукерманів, які домовляються між собою і визначають, як буде жити країна.
Будемо сподіватися, що короля почули.
І ще одна історія цього тижня — про вкрадене українське зерно.
Судно із зерном, яке, за даними України, було вивезене з окупованих територій, зайшло в Ізраїль. Україна заявила, що це вкрадене зерно, і звернулася з вимогою не допустити його використання як легального товару.
Ізраїль не закрив на це очі.
Судно не отримало «зеленого світла». Фактично було прийнято рішення не дозволити цій історії пройти як звичайна торговельна операція і повернутися до питання походження цього зерна.
Ця ситуація підняла важливу тему. Росія вивозить зерно з окупованих територій, після чого воно заходить у міжнародні порти і намагається стати «звичайним» товаром із нормальним походженням.
І тут ключове — що роблять країни, куди це зерно приходить.
У цьому випадку Ізраїль відреагував. І дуже хочеться, щоб так діяли всі. Щоб не давали «зеленого світла» вкраденому українському зерну, яке Росія намагається легалізувати.
Складний був тиждень…
Але понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
