Це вже 30-й понеділок 2026 року, а отже час для нового випуску моєї авторської рубрики на UA.news.
Цього разу говоритимемо про три дуже різні теми. Але кожна з них, на мій погляд, зрештою зводиться до одного питання: наскільки відповідально держава ставиться до своїх громадян.
24 липня росія завдала ракетного удару по приватному полігону на Київщині, де проходив демонстраційний захід Defense Demo Day & Defense Expo для представників української оборонної індустрії. Загинули люди, десятки отримали поранення. Ця трагедія знову нагадала: п’ятий рік повномасштабної війни не змінив головного — ворог і далі цілеспрямовано атакує людей і все, що працює на оборону нашої держави.
Після цієї трагедії я прочитала чимало коментарів із закликами повністю заборонити оборонні виставки та форуми. З такою позицією я не погоджуюся. Такі заходи потрібні. Саме там зустрічаються виробники, військові, інженери та представники держави. Саме там народжуються нові рішення, які потім допомагають нашим захисникам на фронті. Без такого професійного спілкування українська оборонна промисловість не зможе розвиватися так швидко, як цього вимагає війна.
Проблема, як на мене, полягає зовсім в іншому.
П’ятий рік повномасштабної війни мав навчити всіх, що проведення будь-якого заходу, пов’язаного з оборонною сферою, повинно підпорядковуватися жорстким правилам безпеки. Місце проведення, укриття, евакуація, система оповіщення, маршрути під’їзду екстрених служб, порядок поширення інформації про захід — усе це має бути частиною єдиного обов’язкового стандарту, а не вирішуватися кожного разу окремо.
Поки готувала цей матеріал, мені на очі потрапив анонс великого оборонного форуму у Львові. Понад 150 компаній, понад дві тисячі учасників, демонстрації на полігоні. Не знаю, коли саме цей анонс був опублікований — до трагедії чи після неї. Це зараз не має принципового значення. Він лише нагадав мені, що проблема значно ширша за один конкретний випадок.
Якщо в Україні регулярно проводяться подібні заходи, то суспільство має право знати, які правила безпеки є обов’язковими для всіх організаторів, хто контролює їхнє виконання і які висновки будуть зроблені після цієї трагедії. Саме про це сьогодні потрібно говорити. Не про заборону виставок, а про відповідальність і безпеку. Бо ціна помилки під час війни — людське життя.
Але війна б’є не лише по Україні. Вона дедалі відчутніше повертається й туди, звідки її розв’язали.
Останні кілька днів російські соцмережі переповнені скигленням. Горять склади — і десятки відео, де “росіяни” зі сльозами на очах розповідають про втрачений товар, бізнес і зруйновані плани. Якщо чесно, кожне таке відео викликає в мене лише одну емоцію — щиру радість. Бо це означає, що Збройні сили України та всі, хто причетний до цих ударів, знову блискуче виконали свою роботу. Хочу щиро подякувати їм за це.
Особисто я вважаю, що ЗСУ намацали дуже важливий напрямок. Логістика, склади, транспортна інфраструктура — це саме те, що довгий час залишалося для “росіян” зоною комфорту. Вони жили так, ніби війна існує десь далеко. Заробляли гроші, будували бізнес, планували майбутнє і були переконані, що все це ніколи їх не торкнеться.
Мені давно здається, що бити потрібно саме по холодильнику. Поки телевізор перемагає холодильник, ця сіра маса й надалі мовчки підтримуватиме свого царя. Коли ж холодильник почне перемагати телевізор, дуже можливо, що охочих продовжувати цю війну стане значно менше.
Найкумедніше в цій історії навіть не сльози. Найкумедніше — слухати, як вони абсолютно щиро запитують: «За що?»
Справді, за що?
Я згадую українців, які втратили свої домівки. Евакуаційні потяги. Сирі підвали. Батьків, які ховали своїх дітей. Поранених військових і цивільних. Не пригадую, щоб українці масово записували кружечки зі сльозами й запитували: «За що це нам?»
Хочу, щоб таких відео ставало дедалі більше. Бо, можливо, лише тоді, коли холодильник остаточно переможе телевізор, у росії побільшає тих, хто перестане ставити запитання «За що?» і нарешті почне вимагати від свого царя припинити цю війну.
Є ще одна тема, про яку я давно хотіла написати, але щоразу здавалося, що є речі ще важливіші, про які потрібно говорити саме зараз. Події змінювали одна одну, і ця розмова весь час відкладалася. Сьогодні вже не можу її відкладати.
Йдеться про роботу ТЦК.
Останнім часом майже щоденно з’являються нові історії, після яких виникає дедалі більше запитань. То мобілізують людину з психічним захворюванням, яка проходить ВЛК, опиняється на фронті й майже одразу гине. То серед білого дня забирають батька, який сам виховує дитину, а вихователька змушена вести цю дитину до ТЦК. Там їй відповідають, що документи оформлені не так, як потрібно, а отже це не їхня проблема. На щастя, цього чоловіка згодом відпустили. То мобілізують Миколу Куліченка — чоловіка, який у 2022 році дивом вижив після розстрілу росіянами, отримав важке вогнепальне поранення, вибрався з братської могили, пройшов лікування та психологічну реабілітацію, але так і не зміг отримати статус цивільного полоненого. Попри пережите, його визнали придатним до служби. То з’являється історія, коли чоловік після спроби мобілізації отримує важкі травми. На деякі з цих випадків уже публічно реагував Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець.
Саме через такі історії в народі давно з’явилося слово «бусифікація». Воно виникло не на порожньому місці. Воно з’явилося тому, що людей почали силоміць заштовхувати в буси, а подібних випадків стало настільки багато, що для них навіть народилася окрема назва.
І щоразу складається враження, що це вже не окремі помилки.
Чесно кажучи, останнім часом у мене виникає відчуття, ніби перед ТЦК поставили якийсь план із мобілізації. І якщо цей план не буде виконаний, наслідки чекатимуть уже самих працівників. Я не стверджую, що це так. Але іншого пояснення тому, що відбувається, я поки не знаходжу. Бо інакше дуже важко зрозуміти, звідки береться така жорстокість, така байдужість до обставин конкретної людини і чому, подекуди, здоровий глузд просто перестає працювати.
Не менше запитань у мене і до судової системи. Я знаю історію чоловіка, який сам виховує дитину. Усі документи для підтвердження цього статусу давно зібрані. Після початку повномасштабної війни вдалося врегулювати питання навіть із матір’ю дитини, яка зрештою підписала необхідні документи. Але суд уже понад рік не може розглянути справу по суті. Засідання просто переносяться. Якщо завтра цього чоловіка мобілізують, йому можуть сказати, що документів немає, а всі інші обставини нікого не цікавлять. І тоді постраждає не лише він, а й дитина.
Одразу хочу наголосити: я не виступаю проти мобілізації. Вона необхідна, і під час великої війни це очевидно. Але я виступаю за те, щоб мобілізація була законною, справедливою і людяною.
Коли людину затримують із застосуванням сили, завдають їй тяжких травм або ігнорують очевидні обставини її життя, держава не стає сильнішою. Людина зі зламаними руками чи ногами не стане ефективним військовим. А людина, яку принизили й примусили, навряд чи буде мотивованою захищати державу.
Саме тому, на мою думку, сьогодні Україні потрібна не лише мобілізація. Україні потрібна реформа ТЦК і реформа самої системи мобілізації. Потрібні зрозумілі правила, контроль, відповідальність і повага до закону.
Якщо ж моє припущення про те, що для ТЦК існують якісь кількісні показники або плани, хоча б частково відповідає дійсності, то в мене виникає дуже багато запитань уже не до працівників ТЦК, а до української влади. Бо виконувати план будь-якою ціною — це не про сильну державу. Сильна держава починається із закону, справедливості та поваги до власних громадян.
Понеділок почався — і це вже добрий знак!
Галина Хейло
