«Жити за власний кошт буде боляче»: економіст Данило Монін — про курс 100 грн за долар, борги та майбутнє України
Минулого тижня Україна пережила наймасштабніший від початку року ракетний удар по великому бізнесу. Під російськими ракетами опинилися логістичні центри «Епіцентру», Rozetka, Нової пошти, NOVUS та інших компаній, які щодня забезпечують країну товарами, робочими місцями й податками.
Українці рахують гроші до зарплати, а бізнес рахує збитки після масованого ракетного удару. Чергового. Зруйновані склади, дорожче пальне, нові акцизи, рекордний імпорт і традиційні попередження про «найважчу зиму»: що буде з економікою країни не завтра, а за кілька місяців, а після війни? Економіст, експерт Українського інституту майбутнього Данило Монін вважає, що головні проблеми України ще попереду. В інтерв'ю він пояснив, чому називає торговий дефіцит «катастрофою у квадраті», допускає курс 100 гривень за долар після завершення війни та переконаний, що нинішня економічна політика штовхає бізнес і людей за кордон. Його оцінки навряд чи сподобаються урядовцям, але вони добре показують, якою він бачить економіку країни після війни.
Далі — пряма мова Данила Моніна.
Удари по складах, релокація бізнесу та знищення промислового потенціалу
Ракетні удари змушують український бізнес терміново перебудовуватися. І приклад «Розетки» тут дуже показовий. Компанія втратила свій найкращий логістичний центр, збудований у 2017 році. Це була модель мирного часу — великий централізований об'єкт, у якому концентрувалися величезні обсяги товарів. Але під час війни така концентрація перетворюється на величезну вразливість.
Зараз ми фактично маємо інфраструктурну війну. Під ударом великі логістичні центри класу А, торговельні комплекси, великі об'єкти ритейлу. І бізнесу доведеться від цього відмовлятися — не тому, що йому так хочеться, а тому, що інакше він просто продовжить втрачати активи.
Але є ще гірший сценарій. Частина бізнесу вже починає виводити виробництво за кордон. Наприклад, «Епіцентр» заявив про перенесення виробничих потужностей. Вони просто вирішили: у нинішніх умовах безпечніше виробляти за межами України. Для нас це катастрофічний тренд. Ми фактично втрачаємо залишки власної промислової бази.
І проблема не лише в ракетах. У нас одночасно під загрозою енергетика, логістика і самі виробничі потужності. А держава замість того, щоб допомагати бізнесу адаптуватися, створює йому додаткові проблеми. Тарифи на електроенергію для підприємств уже вищі, ніж у Європі. Кредити — непідйомно дорогі через політику НБУ. Додаємо сюди податкові рішення — і отримуємо середовище, у якому українському виробнику просто невигідно залишатися в Україні.
Фактично ми самі підштовхуємо бізнес до виведення виробництва та капіталу за кордон. А далі запускається дуже проста арифметика: менше виробництва всередині країни — більше імпорту, менше робочих місць, менше податків і ще більша залежність від зовнішніх поставок. Це прямий шлях до подальшого занепаду власної економіки.
Але альтернатива є. Мені, наприклад, подобається модель «Нової пошти». Вони від самого початку будували розподілену мережу дрібних об'єктів по всій країні. І сьогодні знищити її одним ударом практично неможливо.
Українському бізнесу потрібно переходити від гігантських складів до розподіленої логістики. Не один склад на десятки тисяч квадратних метрів, а тисячі невеликих, швидкозведених контейнерних складів. Сьогодні технології дозволяють управляти ними як одним організмом за допомогою WMS-систем. І тут виникає дуже проста економіка війни: витрачати ракету за мільйон доларів на маленький контейнер противнику просто невигідно.
Виробничі лінії складніше розосередити. Їх потрібно або дублювати в різних регіонах, або переносити під землю. Але для цього бізнесу потрібна свобода дій і доступне фінансування. А держава поки що поводиться як динозавр — не чує, що відбувається навколо, і продовжує працювати за правилами мирного часу.
Обмежений ракетний потенціал ворога та загрози для логістики
Багато хто наївно думає, що у противника нескінченний запас балістичних ракет і він може бити по всьому й одночасно. Це не так. Ракети — обмежений ресурс, і ворог змушений його рахувати.
У 2022–2023 роках вони виробляли близько 200 балістичних ракет на рік — це до 15 на місяць. Зараз наростили виробництво приблизно до 700 на рік, тобто до 60–70 на місяць. Це багато, але це все одно не нескінченний ресурс. Так, іноді ми бачимо величезні залпи, як під час останніх атак на Київ. Але це не означає, що вони виробили сотню ракет за одну ніч. Вони накопичують стратегічний запас, а потім періодично витрачають його, змінюючи інтенсивність ударів. Тому я не вірю в сценарій повного паралічу продуктової логістики України. Україна — аграрна країна. Ми самі виробляємо величезну кількість продовольства і ще й експортуємо його. Знищувати дорогою ракетою маленький склад зі швидкопсувними товарами — економічно безглуздо.
Логістика у нас достатньо добре розподілена. Пальне теж давно завозиться за налагодженими маршрутами, нафта транспортується за кордон і там переробляється. Тому, якщо держава знову не почне сама створювати проблеми жорстким регулюванням цін, як у 2022 році, невеликий вантажний транспорт продовжить возити товари по країні.
Звичайно, зовсім інша ситуація вздовж лінії фронту. Там ризики значно вищі. Але говорити, що завтра Україна залишиться без продуктів через ракетні удари по логістичних центрах, підстав немає.
Сценарії на зиму 2026/2027: газ, дефіцит ППО та загроза для столиці
Тут усе дуже сильно залежатиме від погоди. Одна справа — зима, коли температура тримається біля нуля, умовна єврозима. І зовсім інша — якщо повториться аномалія, яку ми бачили у 2025 році. У Києві, наскільки я пам'ятаю, подібних зим не було понад десять років. Тому є велика ймовірність, що така аномалія не повториться.
Якщо середня температура буде від нуля до мінус п'яти, це вже зовсім інше навантаження на енергосистему та теплові мережі. А якщо ми отримаємо мінус 15–20, ситуація буде дуже важкою. Тут уже питання не в комфорті — це питання фізичної можливості пережити зиму в місті.
Треба розуміти й іншу неприємну річ: протиракет для Patriot у нас фактично немає і найближчим часом їх не буде в достатній кількості. Тобто противник потенційно може влучити практично в будь-який об'єкт інфраструктури. Але навіть після дуже серйозних ударів система не обов'язково падає повністю. Минулої зими в ТЕЦ-5 під час першої атаки в січні прилетіло п'ять ракет, але вона продовжила подавати тепло. ТЕЦ-6 відключили повністю, однак там встановили додаткові обігрівальні котли — і це дозволило, наприклад, подати тепло на Троєщину. Зараз підготовка теж іде. Завозять генератори, обладнання, готують резервні рішення. Але я б не розраховував на те, що зима пройде без проблем. До відключень електроенергії та перебоїв із теплом треба бути готовими.
З газом ситуація набагато спокійніша. У сховищах зараз близько 13 мільярдів кубометрів, до початку опалювального сезону очікуємо близько 16 мільярдів. Цього достатньо, щоб пройти зиму за рахунок власного видобутку. Тобто газ точно буде. Проблема в іншому: газ може бути в трубі, але це ще не означає, що тепло буде у квартирі. Якщо пошкоджені теплові мережі, фізично доставити це тепло до будинку буде неможливо.
Куди саме ворог спрямує наступний масований удар, ми зараз не знаємо. У нього обмежений ракетний ресурс, тому доводиться вибирати цілі. Якщо основний удар знову припаде на Київ і буде можливість вивезти дітей або тимчасово виїхати з міста, я б так і зробив. Краще пережити зиму там, де є тепло, ніж перевіряти на собі, наскільки добре працює система в мінус 20.
Згубна економічна політика держави та концепція «Дюнкерк» для бізнесу
Зростання імпорту — це дуже поганий сигнал саме з точки зору майбутнього України. Не сьогоднішнього дня, а того, якою буде наша економіка через кілька років. Ми дуже багато імпортуємо і дуже мало експортуємо. І чим довше це триває, тим більші економічні дисбаланси накопичуються. Причому держава зараз сама допомагає ці дисбаланси поглиблювати. Вона поводиться як динозавр, який абсолютно не чує бізнес.
Ось простий приклад. Ворог знищує АЗС. Що треба зробити? Дозволити мобільні заправні станції, прибрати зайві обмеження, дати бізнесу можливість швидко реагувати. Але держава каже: ні, у нас ліцензії, правила, процедури. І все це потрібно дотримуватися навіть тоді, коли навколо ракети летять.
У банківській системі завис близько одного трильйона гривень ліквідності. Гроші є. Але кредит для бізнесу коштує стільки, що брати його просто невигідно. Тарифи на електроенергію для українських підприємств уже вищі, ніж у Європі. Додаємо податковий тиск — і отримуємо економіку, в якій держава фактично говорить виробнику: «Їдь звідси». А виробник і їде. Тому що він не патріотизмом платить зарплати, а економікою. Якщо в іншій країні дешевша електроенергія, доступніший кредит і менший ризик прилетіти ракетою у виробничий цех, бізнес буде порівнювати ці умови. І вибиратиме безпечнішу та дешевшу юрисдикцію.
Це дуже небезпечний процес. Ми втрачаємо виробництво, робочі місця і податкову базу. Натомість отримуємо імпорт. І в якийсь момент можемо прокинутися в країні, яка практично нічого не виробляє, але все купує за кордоном. Тому зараз нам потрібна не боротьба з бізнесом, а його швидка трансформація. І тут я б провів аналогію з Дюнкерком 1940 року. Коли сотні тисяч британських і французьких військових опинилися затиснутими біля Ла-Маншу, Британія не сказала: «У нас немає достатньо великих кораблів — тому всім кінець». Вона підняла тисячі малих суден і цивільних човнів і за їхньою допомогою евакуювала армію.
Україні зараз потрібно зробити приблизно те саме — тільки в економіці. Не намагатися зберегти величезні вразливі конструкції такими, якими вони були до війни, а створити тисячі маленьких, мобільних і розподілених елементів. У портовій логістиці це можуть бути сотні невеликих причалів і дрібні катери, які працюватимуть через Дунай або на напрямку до Констанци. У складській логістиці — не один величезний склад класу А, а тисячі невеликих контейнерних складів. Умовно — десять тисяч осередків, рознесених один від одного. І тут якраз сучасні WMS-системи дають можливість керувати ними як одним складом. Для клієнта нічого не змінюється: він бачить одну систему. А для ракети це вже не одна величезна ціль, а тисячі маленьких. Витрачати ракету вартістю мільйони доларів на один контейнер — економічно безглуздо.
Це не просто спосіб пережити війну. Це шанс побудувати після неї одну з найефективніших розподілених логістичних систем у світі. Але для цього держава має перестати бути бар'єром. Потрібні доступні кредити, пільгове фінансування і нормальна можливість швидко перебудовувати бізнес. У нас є ресурси для цього. Тільки за програмою Ukraine Facility йдеться про 8 мільярдів євро. Питання не лише в тому, скільки грошей ми отримуємо. Питання в тому, чи зможемо ми використати їх для перебудови економіки — чи просто продовжимо латати стару модель, яка вже очевидно не працює.
«Катастрофа у квадраті»: Україна імпортує на 34% ВВП більше, ніж експортує
Торговий дефіцит України становить 34% від ВВП. Це просто катастрофа у квадраті. Для порівняння: коли Трамп намагався боротися з торговельним дефіцитом США і запроваджував жорсткі мита, там цей показник становив лише близько 3% ВВП. У нас — у десять разів більше.
Ми фактично живемо на імпорті: купуємо за кордоном пальне, запчастини до дронів, споживчі товари, частину продуктів. А власного виробництва та експорту стає дедалі менше. У результаті накопичується циклопічний дисбаланс. Поки що він замаскований західним фінансуванням. Нам дають валюту — ми нею закриваємо імпорт. Тому зовні все виглядає більш-менш стабільно.
Але це не означає, що проблема зникла. Ми просто відкладаємо момент, коли за цей дисбаланс доведеться платити. Коли війна закінчиться і нам скажуть: «Все, хлопці, тепер живіть за власний кошт», може початися дуже серйозна економічна криза. Бо якщо країна майже нічого не виробляє, але продовжує багато імпортувати, їй постійно потрібна валюта. А брати її буде фактично нізвідки.
«100 гривень за долар — цілком реально»: що чекає на гривню після війни
Зараз я нікого не лякаю — на цьому етапі сильна девальвація нам не загрожує. Нас дуже добре фінансують західні партнери. У 2026 році, за моїми оцінками, ми можемо отримати близько $72 млрд валютного фінансування замість запланованих $50 млрд. Через це резерви НБУ можуть зрости до $65–70 млрд. Тобто зараз у Нацбанку є достатньо ресурсу, щоб контролювати ситуацію.
Покрокова девальвація, яку проводить НБУ, на мою думку, правильна. Краще поступово підлаштовувати курс під майбутні дисбаланси, ніж одного дня отримати те, що вже бачили у 2015 році, коли гривня обвалилася з 12 до 30 гривень за долар.
До кінця цього року курс, найімовірніше, не перевищить 45 гривень за долар. На 2027 рік також є підтверджене фінансування від ЄС — щонайменше €45 млрд, плюс інші надходження. Тому наступного року я не очікую курс вище 47 гривень за долар.
А от після завершення війни ситуація може бути зовсім іншою. Якщо ми залишимося з величезним імпортом, мільйонами людей за кордоном і практично знищеною промисловістю, виникне шалений попит на валюту при дуже слабкій здатності її заробляти.
Тоді девальвація може бути колосальною. Теоретично курс може дійти навіть до 100 гривень за долар.
«Нас фінансують, бо це вигідно Європі»: скільки ще Україна зможе жити на чужі гроші
Поки триває війна, нас фінансуватимуть. Логіка європейців тут цілком зрозуміла: вони фактично купують за ці гроші власну безпеку. Для них ці суми не є критичними. Якщо Європа витрачає трильйони євро на різні потреби, то українські десятки мільярдів для неї — відносно невеликі гроші. До того ж значна частина цих коштів — це не просто гроші з європейської кишені, а фінансування під заморожені російські активи. Тому така модель може працювати ще довго. Але є проблема: вона не створює нам економіку.
Навпаки, війна руйнує промисловість, люди виїжджають, виробництво скорочується, а імпорт залишається величезним. Тобто ми дедалі більше залежимо від зовнішніх вливань.
Після завершення війни нам, можливо, ще рік-два допомагатимуть. Але потім будь-яка країна має починати жити за власний рахунок. І от тоді весь накопичений дисбаланс вилізе назовні.
«Ми ризикуємо втратити 5 мільйонів людей»: які міста Україна може не відбудовувати
Якщо ми не змінимо економічну політику, то можемо втратити щонайменше 5 мільйонів людей, які вже оселилися за кордоном і просто не повернуться. І тут виникає дуже неприємне питання: а що саме ми збираємося відбудовувати?
Якщо місто було повністю зруйноване, а роботи там немає, відновити будинки недостатньо. Люди не повернуться просто тому, що їм відбудували квартири. Їм потрібна робота, зарплата, нормальна економіка. Тому в деяких випадках простіше буде побудувати сучасне місто з нуля, ніж намагатися підняти старе з руїн.
Великі міста-мільйонники, такі як Київ, виживуть. А частина невеликих міст після війни ризикує перетворитися на мертві міста.
$212 млрд боргу: «Ми можемо скотитися до рівня сірої зони»
Наша головна проблема ще й у тому, що ми продовжуємо погіршувати умови для власного бізнесу. Бізнес і так ледве виживає під обстрілами, а держава ще й збільшує податкове навантаження.
Загальний державний борг уже становить близько $212 млрд. Зараз виплати відстрочені до 2034 року. Але коли доведеться щороку повертати близько $15 млрд тіла боргу, без нормального економічного зростання боргове навантаження може сягнути 120% ВВП. Це вже дуже небезпечна зона. Фактично це дорога до дефолту і нового перезапуску відносин із кредиторами.
І тут ми повертаємося до бізнесу. Якщо держава не створить умов для інвестицій і робочих місць, ми просто не матимемо з чого обслуговувати ці борги. У найгіршому сценарії Україна може скотитися до рівня «сірої зони» на кшталт Абхазії чи ЛДНР — території, де формально є держава, але немає нормальної економіки, інвестицій і перспектив.
«Мільйонна армія після війни — це прожирання ресурсів»
Я не розумію заяв про те, що після завершення війни Україні обов'язково потрібна мільйонна армія. Це або нерозуміння сучасної війни, або банальне прожирання ресурсів, які нам будуть потрібні для відновлення економіки. Якщо немає активних бойових дій, сучасний фронт значною мірою можуть утримувати приблизно 50 тисяч операторів дронів. Нам потрібна невелика, але високопрофесійна армія плюс підготовлений резерв — приблизно мільйон людей, які регулярно проходитимуть вишколи. А не величезний штат, який держава роками буде змушена утримувати.
Те саме стосується сектору внутрішньої безпеки. Він зараз «з'їдає» майже трильйон гривень. Ці видатки також потрібно суттєво скорочувати. Щодо протиракетної оборони — ми можемо створювати спільні консорціуми з європейцями. Наш досвід практичного застосування зброї унікальний і сам по собі може бути джерелом експортної виручки.
Мені за такі речі часто кажуть, що це «робота на ворога». Але це не робота на ворога. Це проста економічна арифметика: якщо після війни ми залишимо собі нинішні видатки, то грошей на відновлення просто не буде.
«Максимальна свобода, мінімум держави»: що пропонує Монін замість підвищення податків
В основі нової економічної політики має бути максимальна економічна свобода. Податкова система повинна стимулювати створення робочих місць, а не таврувати спрощену систему як якусь загрозу державі. Бо що відбувається зараз? Чим сильніше ми тиснемо на бізнес, тим більше людей або йдуть у тінь, або взагалі виїжджають за кордон. Тому потрібна максимальна лібералізація.
Але є друга сторона цієї медалі: доведеться різати державні видатки. І це буде боляче. За прогнозами МВФ, з 2030-х років Україна повинна вийти на бездефіцитний бюджет. МВФ фактично пропонує досягати цього через збільшення доходів, тобто через податки.
Я вважаю, що шлях має бути іншим: не витискати з економіки ще більше грошей, а скорочувати саму державу і її видатки. Це дозволить одночасно зменшити корупційні ризики й використати західні кошти для того, щоб пройти цю трансформацію без соціального вибуху.
«Їжа майже європейська за ціною»: чому українці платять дедалі більше за продукти
Головний фактор зростання цін на продукти зараз — це логістика і пальне. Держава продовжує підвищувати акцизи. Зараз акциз становить €300 за тонну, плюс 20% ПДВ. З 1 січня буде чергове підвищення.
Пальне вже наближається до €2 за літр. А це автоматично закладається у вартість кожної поїздки вантажівки, кожного кілометра доставки і, зрештою, кожного продукту на полиці. Тому стратегічно ми вже прийшли до ситуації, коли ціни на продукти в Україні зрівнялися з європейськими. При цьому доходи українців далеко не європейські.
Найбільше зараз страждає переробка. Наприклад, молочна галузь: електроенергія для бізнесу подорожчала майже у 1,5–2 рази, ростуть витрати на зарплати. У результаті український сир уже програє польському та голландському.
На овочі та фрукти найближчими місяцями може бути тимчасове послаблення цін через новий урожай і проблеми з експортом. Але стратегічна проблема нікуди не зникає: виробляти в Україні стає дедалі дорожче, а купувати українцю — дедалі важче.
