Atlantic Council: Україну повинен лякати успіх Путіна в Нагірному Карабасі
Москва змогла закріпити свою військову присутність в центрі Південного Кавказу без будь-якого протесту й опору з боку Заходу.
Про це пише старший науковий співробітник Atlantic Council Андерс Аслунд. Цей безперешкодний наступ повинен стати тривожним дзвінком для інших пострадянських країн, таких як Україна, Білорусь і Молдова.
Домовившись про вигідні для Кремля умови миру між Азербайджаном і Вірменією, Путін досяг успіху в значному розширенні російської військової присутності в стратегічно важливому регіоні Південного Кавказу. Важливіше те, що він зробив це без будь-якого опору з боку Заходу.
«Великий урок вірмено-азербайджанського перемир'я в тому, що військова сила все вирішує. За лічені тижні груба сила досягла того, що не дали десятиліття дипломатії. Єдиними релевантними міжнародними гравцями в Південному Кавказі стали Росія й Туреччина. США самі відійшли в сторону. А Євросоюз - паперовий тигр без війська», - пише Аслунд.
Війна між Вірменією й Азербайджаном була одним з чотирьох так званих «заморожених» конфліктів, які з'явилися після падіння СРСР. Йосип Сталін заклав основу цього протистояння багато десятиліть тому, коли включив населену етнічними вірменами автономію Нагірного Карабаху в склад Азербайджану. Метою було заохотити конфронтацію між вірменами й азербайджанцями, щоб їх було легше контролювати.
Етнічна напруга спалахнула в 1988 році. Вона, зрештою, переросла в повномасштабну війну між двома незалежними державами на руїнах радянської імперії. Бої були зупинені першим перемир'ям в 1994 році, коли вірменські війська взяли під контроль не лише сам Нагірний Карабах, а й 7 інших регіонів Азербайджану поруч з ним. Приблизно мільйон азербайджанців були змушені тікати.
ОБСЄ повинна була вирішити цей конфлікт дипломатично. Організація створила так звану «Мінську групу», в якій головували Росія, США і Франція. Цей формат не приніс жодних реальних проривів, попри численні зустрічі. Тим часом, криваві бої на передовій ледве «замороженої» війни час від часу спалахували. Хоча змін у балансі військових сил не відбувалося.
З точки зору більшості сторонніх спостерігачів, вірмени сильно поступалися в кількості військ. Тому їхня позиція була слабшою. Азербайджан значно більша країна, ніж Вірменія. Крім того, Баку отримав велику вигоду від стрибка цін на нафту в 2000 році. Також в азербайджанців є могутній союзник в Туреччині, у якого є хоч і замкнений, але спільний кордон з Вірменією.
Ці невигідні передумови посилили заклики до Вірменії добиватися стабільного вирішення конфлікту, яке б дозволило країні зберегти контроль в Нагірному Карабасі, але віддати Азербайджану його інші регіони. У Єревану не було жодних очевидних причин тримати в окупації азербайджанські території за межами Нагірного Карабаху. У Вірменії є оборонний договір з Росією, а також російські військові бази на території кавказької країни. Однак, умови договору стосуються лише спільної оборони міжнародно визнаної вірменської території.
Очевидно можна було допустити, що рано чи пізно дедалі сильніший з військової точки зору Азербайджан піде в наступ і відвоює свої території. 27 вересня саме це й сталося. Після низки попередніх дипломатичних увертюр, Путін рішуче втрутився в конфлікт. І, схоже, це сталося з дозволу Туреччини. Він добився виголошення спільної декларації Росії, Азербайджану й Вірменії про кінець боїв. Її підписали Путін, вірменський прем'єр-міністр Нікол Пашинян і азербайджанський президент Ільхам Алієв.
Фактично Азербайджан повернув собі контроль над територіями, які він втратив у 1994 році, а також захопив частину Нагірного Карабаху. На додачу нова угода гарантує Баку транспорте сполучення через Вірменію з азербайджанським регіоном Нахічевань. З територіальної точки зору, це перемир'я має сенс і може тривати довго.
Путін також відправив «миротворчий контингент» з 1960 солдатів зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерів і 380 одиниць іншого спеціального обладнання. Ці сили будуть розташовані вздовж лінії фронту в Нагірному Карабасі, а також будуть охороняти Лачинський коридор впродовж 5 років. Тим часом, війська Вірменії будуть виведені.
Бійці «спецназу» Росії, які воювали проти України, почали прибувати у Вірменію на літаках ІЛ-76 з 10 листопада.
«Відправляючи ці війська в Нагірний Карабах, Путін зробив крихітну Вірменію ще більш залежною від Росії, яка дедалі менше схожа на незалежну країну і дедалі більше на російський протекторат. Такий результат повністю відповідає зовнішньополітичним цілям Росії на старому радянському просторі», - йдеться в статті.
Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян прийшов до влади на хвилі демократичних протестів у 2018 році. Він точно не улюбленець Путіна, у якого алергія на будь-які демонстрації. Російському президенту більше подобалася попередня вірменська клептократична влада. Відмовившись надати російську військову підтримку Вірменії раніше, Путін принизив Пашиняна.
Розлючені вірменські націоналісти штурмували урядові будівлі в Єревані після новин про підписання мирної угоди з Росією й Азербайджаном. Пашинян, вочевидь, не бачив кращої альтернативи, ніж прийняти принизливий мир. Але лишається питанням, чи прихильні до Путіна вірменські клептократи з Нагірного Карабаху здобудуть владу в Єревані. Що б не сталося дані, Москва отримує задоволення від споглядання за ганьбою й дискредитацією одного з чемпіонів демократії на пострадянському просторі.
Природа конфлікту між Азербайджаном і Вірменією відображає зміни в міжнародному середовищі. США, здається, відійшли від глобальних справ. У ЄС немає військових м'язів. А Захід загалом дедалі більше віддаляється від Туреччини. Це розв'язує руки авторитарним правителям, таким як Володимир Путін й Раджеп Таїп Ердоган в просуванні їхніх геополітичних ініціатив. Останні події в Південному Кавказі повертають значення словам канцлера Німеччини 19 століття Отто фон Бісмарка: »Великі питання сьогодення будуть вирішуватися не розмовами й великими рішеннями, а залізом і кров'ю».
З геополітичної точки зору, найважливіший результат конфлікту в Нагірному Карабасі - це поява великої військової присутності Росії в цьому регіоні. Російські «миротворчі» місії вже існують в трьох інших «заморожених» пострадянських конфліктах. Вони базуються в молдовському Придністров'ї, а також в грузинських Абхазії й Південній Осетії. Аналогічні російські війська тепер твердо закріпилися в серці Південного Кавказу, задовольняючи одну з давніх мрій Москви в регіоні.
«Для України пасивність Заходу під час війни в Нагірному Карабасі особливо зловісна. Через неї Росія змогла розширити свою військову присутність в межах кордонів колишньої Радянської імперії без будь-якого серйозного опору з боку Заходу. Як зауважив український оглядач Віталій Портніков, це серйозно збільшує ризик появи російських «миротворців» на Сході України», - пояснює Аслунд.
Нагадаємо, 10 листопада прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян підписав спільну заяву з президентами Азербайджану та Росії про припинення війни у Нагірному Карабасі.
Російська Федерація відправила до Карабаху своїх військових у статусі місії. Основу контингенту складуть підрозділи 15-ї окремої мотострілкової бригади Центрального військового округу.
Про бажання взяти участь у контролі режиму припинення вогню заявила і Туреччина. Однак влада РФ та Вірменії зазначили, що угода не передбачає присутність у Нагірному Карабасі турецького миротворчого контингенту.
Президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив, що в регіоні працюватиме спільна миротворча місія Росії і Туреччини.
Тим часом вірменські та російські військові закрили повітряний простір Вірменії й Нагірного Карабаху. Дозволені лише польоти військової та цивільної авіації, про які повідомлено заздалегідь.