Ми доволі часто вдаємося до запитання, чому так трапляється, коли країна з великим потенціалом не здатна забезпечити належних економічних перетворень, забезпечуючи добробут свого населення.
Щоб отримати відповідь на питання хто винен, і що робити, слід зрозуміти причину і мотивацію дійових осіб. Осмислюючи питання в контексті даної проблематики, ми отримаємо також відправну точку для критеріїв оцінки рішень Національного банку по ПриватБанку, оскільки це наближає нас від загальної проблеми до окремого випадку.
Світові тенденції виведення капіталу
Основною проблемою економічної деградації є виведення капіталу під виглядом співпраці з іноземними партерами та розміщення прямих іноземних інвестицій. Для таких цілей здебільшого використовуються компанії-оболонки, розташовані в офшорних юрисдикціях та податкових гаванях, які істотно понижають збори податків в країнах з розвиненою економікою, а також в країнах, що розвиваються.
Цікавим прикладом є Люксембург у якого чисельність населення складає лише 600 тис. осіб. Згідно з офіційною статистикою, до Люксембургу потрапляє $4 трлн прямих іноземних інвестицій. Для порівняння — це такий же обсяг прямих іноземних інвестицій, як в США, і набагато більше, ніж у Китай.
В розрахунку на кожного мешканця цієї країни припадає $6,6 млн прямих іноземних інвестицій, що є, погодьтесь, досить сумнівним фактом щодо масштабів фізичних інвестицій в крихітну економіку Люксембургу.
Чи означає це те, що з офіційною статистикою щось не так або, що за цим стоять якісь інші чинники?
Варто зазначити, прямі інвестиції в Україні не мають сталості й найбільші коливання відбуваються в період електорального циклу (таблиця 1).
Таблиця 1 - Прямі іноземні інвестиції в Україні з 2002 по 2019 рр. (млн. дол. США)
Джерело: НБУ
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) здебільшого є рушійною силою для справжньої міжнародної економічної інтеграції, стимулюючи економічне зростання та створення робочих місць, а також підвищуючи продуктивність шляхом трансфертів капіталу, знань і технологій. Тому багато країн проводять політику щодо нарощення прямих іноземних інвестицій.
Однак не всі ПІІ приносять капітал в інтересах підвищення продуктивності. На практиці ПІІ визначаються як транскордонні фінансові інвестиції між фірмами, що належать до однієї та тієї ж транснаціональної групи, і велика їх частина по суті є примарами — інвестиціями, які проходять через компанії-оболонки. Ці оболонки, так звані «структури цільового призначення», не провадять жодної реальної господарської діяльності. Здебільшого, вони здійснюють холдингові операції, проводять фінансування всередині фірми або управляють нематеріальними активами – як правило, для мінімізації суми податків, що сплачуються транснаціональними корпораціями по всьому світу.
Такі фінансові та податкові схеми розмивають традиційну статистику прямих іноземних інвестицій, ускладнюючи розуміння реальної економічної інтеграції.
Нагадаємо, згідно з даними Державної служби статистики України, за перше півріччя 2019 року в економіку України було залучено капітальних інвестицій майже 234 млрд грн (на 13,1% більше, ніж в І півріччі 2018 року). Істотна частина капітальних інвестицій (73,3%), залучених у першому півріччі 2019 року, становили власні кошти підприємств та організацій, 7,7% — кредити банків та інші позики, 6,6% — кошти населення на будівництво житла, 6,4% — кошти місцевих бюджетів, 2,6% — кошти державного бюджету, 0,8% — кошти іноземних інвесторів, 2,6% — інші джерела фінансування.
Проблема корупції та звітності
Статистика Світового банку показує, що більш ніж у 90 відсотках країн передбачено законодавством зобов'язання принаймні деяких державних посадових осіб надавати фінансову звітність. У більшості випадках посадові особи зобов'язані вказувати усі доходи, активи та зобов'язання, що належать їм або їхнім родичам, як в самій країні, так і за кордоном. В інших випадках вони також зобов'язані вказувати активи, щодо яких вони є кінцевими або «бенефіціарними» власниками. Подібне уявлення звітності може сприяти досягненню низки цілей протидії корупції, від її запобігання до забезпечення дотримання норм. Це також може виявитися актуальним засобом в боротьбі з легалізацією грошових коштів, отриманих злочинним шляхом.
Розкриття чиновниками статків дозволяє незалежним спостерігачам, журналістам та іншим організаціям, аналізувати декларації посадових осіб, виявляючи потенційні порушення і відомості, які можуть бути приводом до порушення або передумовою серйозних корупційних розслідувань. Так, у 2009 році прем'єр-міністр Хорватії був змушений піти у відставку після появи в ЗМІ повідомлень, в яких ставилося під сумнів джерело його матеріального стану. Приводом для повідомлень слугували світлини, на яких урядовець з дорогими годинниками, які не значилися в його декларації.
Аналогічним чином, саме представники ЗМІ виявили у швейцарських банках рахунки, про які міністр фінансів Франції не повідомив органам фінансового нагляду. Цей скандал не лише обумовив кримінальне провадження та логічне його завершення — засудження міністра за звинуваченням в податкових махінаціях і відмиванні коштів, але і спонукав країну негайно провести комплексну реформу французької системи декларування активів державних посадових осіб, яка вперше зробила цю інформацію відкритою для громадськості.
Необхідність публічного декларування та розкриття власників активів
Правочинна міжнародна практика, все більше визнає той факт, що суспільні інтереси мають пріоритет над конфіденційністю особистої інформації високопосадовців.
В цьому контексті залишається проблемною розкриття бенефіціарних власників – прихованих справжніх власників активів. Виявлення власників компаній і інших юридичних осіб, таких як трасти, є ще одним способом боротьби з незаконними фінансовими потоками.
За даними МВФ, через компанії-оболонки, які не пов'язані з реальною економічною діяльністю, проходить $12 трлн — майже 40 відсотків усіх прямих іноземних інвестицій.
Необхідно відзначити, що на глобальному рівні обсяг інвестицій-привидів складає $15 трлн, що дорівнює сумарному річному ВВП таких розвинутих економік, як Китай і Німеччина.
Попри цілеспрямовані міжнародні зусилля припинити ухилення від сплати податків обсяг примарних ПІІ продовжує зростати, випереджаючи зростання справжніх прямих іноземних інвестицій.
Однак на тлі неналежного використання анонімних компаній в протизаконних цілях, все більше лунають заклики до урядів активізувати роботу зробивши важливий крок — відкрити громадськості доступ до інформації про бенефіціарну власність.
Європейський союз наразі постановив, що держави-члени зобов'язані створити загальнодоступні реєстри бенефіціарної власності починаючи з 2020 року.
Публічний доступ має безліч переваг. Він сприяє проведенню фінансовими організаціями комплексної перевірки клієнтів. Він також дозволяє громадськості відстежувати та аналізувати закупівлі товарів і послуг державними органами (наприклад, для того щоб встановити наявність зв'язків між підрядниками та посадовими особами), перевіряти фінансову звітність, подану посадовими особами, а також дозволяє підтверджувати правдивість і своєчасність інформації, що зберігається в реєстрах. Деякі країни, в тому числі Великобританія та Данія, започаткували створення державних реєстрів бенефіціарної власності. Багато інших країн зобов'язалися формувати аналогічні реєстри.
Чинні міжнародні практики
Згідно з оцінкою, зробленою у 2011 році Мережею податкового правосуддя в Великобританії, у результаті ухилення від податків країни втрачають понад $3 трлн на рік. Окрім прямих втрат, внаслідок занижених податкових надходжень скорочуються продуктивні ресурси, які могли б бути спрямовані на будівництво доріг, шкіл та лікарень, що перешкоджає забезпеченню стійкого і всеосяжного зростання. З цієї причини національні органи докладають значних зусиль для боротьби з ухиленням від податків, в тому числі шляхом перевірки податкових декларацій і обміну відповідною інформацією з іншими країнами.
Малопоширена практика, яка стимулює до дотримання податкового законодавства, полягає в оприлюднення доходів і податкових декларацій платників податків, як це робить Норвегія ще з 1863 року, а згодом Пакистан - 150 років потому.
Варто зазначити, заходи, які зазвичай розглядаються підвищенням прозорості, справедливості та підзвітності, також піддаються критиці як вторгнення в приватне життя, що провокує заздрість і «відстеження зарплат» з боку колег і сусідів.
Так, 1 листопада, день коли уряд Фінляндії публікує дані про доходи й податкові платежі громадян, ще відомий як «національний день заздрості». Щоб сприяти розв'язанню проблеми конфіденційності, в Норвегії охочі отримати інформацію зобов'язані реєструватися в спеціальній системі, яка ідентифікує пошук. Відтак платники податків можуть бачити, хто переглядав їх дані, а для користувачів пошук обмежений 500 записами в місяць. Аналогічні заходи контролю діють також у Швеції.
Такі спроби домогтися більш збалансованого співвідношення прозорості та конфіденційності, можливо, досягли бажаного результату: після введення заходів контролю число безпідставних запитів скоротилося, в той час як представники ЗМІ, які в деяких випадках можуть здійснювати пошук анонімно, продовжують виконувати важливу слідчу функцію, що відповідає суспільним інтересам.
В підсумку зазначимо, всі ці приклади засвідчують, що прозорість є потужним інструментом в боротьбі з незаконними фінансовими потоками, зокрема тому, що це дозволяє журналістам, науковцям і іншим особам аналізувати великі обсяги даних й виявляти та інформувати громадськість про можливі порушення. Прозорість також зміцнює довіру до інститутів, підвищує звітність і сприяє зниженню сприйняття корупції в суспільстві.
Водночас не повинні і не можуть ігноруватися питання конфіденційності. Відсутність їх вирішення може викликати рішуче несприйняття ініціатив забезпечення прозорості, як з боку активістів, мотивованих суспільними інтересами, так і з боку осіб, які цинічно прикриваються принципами конфіденційності для приховування сумнівних угод.
Не існує універсальної формули для досягнення ідеального балансу між прозорістю і конфіденційністю, але є міжнародні стандарти та принципи найбільш поширеної передової міжнародної практики, якими послуговуються у відповідній діяльності. Компетентні органи повинні мати безперешкодний доступ до повної інформації, забезпечуючи максимальну доступність інформації для громадськості, послуговуючись оптимальними підходами для її адаптації до потреб різних зацікавлених сторін, нерозголошення певних особистих даних і протидії пошуку без вагомих підстав або аналізу масивів даних в комерційних цілях. Компромісні варіанти можуть і повинні використовуватися для пошуку рішень, а не для виправдання бездіяльності при розв’язанні проблеми незаконних фінансових потоків.
