Література соцреалізму, звісно, здебільшого була нечитомим шлаком, але вона була нечитомим шлаком із дуже конкретної причини (а не тільки тому, що автори були змушені писати під копірку). Причина полягає в тому, що ні Лєнін, ні Горький, здається, не стягували, як саме працює література позитивізму, на якій вони й будували свій соцреалізм.
Це не дивно - точно так само ми не дуже стягуємо, як саме працює сучасна література, бо нам бракує дистанції від самих себе. Для Лєніна з Горьким натуралістські тексти були не просто літературою, а в певному сенсі «the літературою», їхнім власним культурним середовищем.
Реалізм добре заходить тоді, коли він «безпечний». Для такого вбезпечення нам потрібна дистанція, бо інакше персонажі позитивістського тексту, начебто налаштованого на повноту відображення реальности, почнуть здаватись нам злою насмішкою з нас самих. Одна з причина відходу реалізму як метанаративу - доступність освіти. Соціальна критика не робе, коли тебе читають люди, яких ти критикуєш. І це закономірно.
На превелике щастя, це рідкісний випадок, коли щось у літературознавстві можна стверджувати з майже стовідсотковою певністю. Тому що серед усього огрому оповідань, написаних у позитивістському ключі, є одна «контрольна» збірка. «Дублінці» Джойса написані не для екзотичного читача, а для людей, котрі мали її читати.
Якщо не вдаватися в подробиці, книжку буквально зненавиділи за те саме, за що любили тексти не про себе: за те, як сміливо, безсторонньо і майже з хірургічною точністю автор препарує проблеми, які в цьому суспільстві (sic) не прийнято обговорювати. Як писав про цю збірку сам Джойс: «Я роблю висновок, що не можу писати, не ображаючи людей». Це правда. Мало хто може - питання лише в тому, чи стануть люди, котрих ви ображаєте, вашою ЦА.
В певному сенсі література працює так само, як плітки. Заходить ідеально, поки не про нас. Що ж до літератури соцреалізму, то вона це налаштування проігнорувала, при чому відразу в кількох сенсах. У соцреалістському тексті, як правило, відсутній «представник» читача, але водночас присутня дуже чітка система етичних координат, в яких перебувають персонажі. Промовляти така література могла лише до людей із «Капіталом» замість мозку, бо в будь-якої людини з внутрішніми протиріччями соцреалізм здатний викликати щонайбільше відчуття «неналежности» до цього світу, в якому ти сам не є частиною повноцінного наративу.
Якщо зовсім просто, соцреалізм писали для комуністів, а не для людей. Оскільки ж більшість людей ідеальними комуністами не була, їх ця література, начебто покликана їх і представляти, просто залишала за бортом.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
