Декомунізація, що почалася в 2014 році — не перша хвиля перейменувань в Києві і Україні. Багато столичних вулиць і об'єктів змінили назви відразу після розпаду СРСР — у 1992-1994 роках; деякі перейменовували поступово — аж до 2000-х.
Противники декомунізації часто мріють про непорушність радянських назв вулиць — мовляв, як їх назвали в умовному 1935 році, так і повинно бути. Насправді ж підхід радянської влади до перейменувань вулиць був не менш (а іноді навіть більш) різким, ніж зараз. До того ж, сучасний підхід багато в чому успадковує радянський — вулиці отримують назви без географічної та історичної прив'язки. Це, як правило, заплутує жителів і гостей міста.
Перші радянські перейменування
До революційних подій 1917-1921 років бульвари, вулиці і провулки Києва носили, в основному, три види назв — історико-географічні (Бульварно-Кудрявська, Велика Васильківська, Хрещатик), за іменем членів монархічних родин або видатних людей (Олександрівська, Петрівська алея, Пушкінська) і за іменем домовласників (Назарівська, Бутишев провулок, Тарасівська).
Фото: Pastvu. Хрещатик у 1920-хЗвичайно, під час подій кінця 1910-х і початку 1920-х питання перейменування не було актуальним, однак після приходу до влади більшовиків маховик перейменувань запрацював на повну силу. Перейменовувалися навіть вулиці з нейтральними назвами — так, Хрещатик в 1923 році отримав ім'я Вацлава Воровського, радянського революціонера і дипломата. У 1937 йому все ж повернули історичну назву, а ім'я Воровського отримала Бульварно-Кудрявська вулиця між Галицькою (зараз — Перемоги) і Львівською площами.
Подібна чехарда з перейменуванням в радянський період траплялася досить часто. Найяскравіший приклад в Києві — нинішня вулиця Ярославів Вал. Ще за царських часів вона існувала паралельно під двома назвами: Підвальна (Велика Підвальна) і Ярославів Вал. У 1923-28 рр. більшовики назвали Ярвал вулицею Раковського на честь ще одного професійного революціонера. У 1928-1957 роках вулиця носила ім'я маршала Ворошилова, згодом до 1962 року — ім'я першого радянського коменданта Києва, Андрія Полупанова. У 1962 році їй повернули одну історичну назву — Велика Підвальна, а 1975-го — другу, Ярославів Вал. Іменем Полупанова при цьому назвали вулицю в північній частині Києва, а іменем Жукова — нову вулицю на Лісовому масиві.
Перейменування за часів незалежності
У перші кілька років після здобуття незалежності в Києві перейменували всі великі магістралі і об'єкти з відверто радянськими назвами. Бульвар Леніна змінив назву на Чоколівський, станція метро «Ленінська» стала «Театральною», проспект 60-річчя Жовтня — Броварським. Поступово перейменовували вулиці, що опосередковано пов'язані з Радянським Союзом — Карла Лібкнехта (Шовковична), Фрідріха Енгельса (Лютеранська), Карла Маркса (Городецького, історично — Миколаївська).
Фото: tov_tob.livejournal.com. Станція метро «Театральна», колишня «Ленінська»Перейменування в 1990-х роках стало найбільш тверезим — вулицям в центрі поверталися історичні назви, магістралям на околицях, які з'явилися в радянську епоху, давали географічні назви (Чоколівський бульвар, Броварський та Оболонський проспекти). У разі, коли повернення історичної назви виглядало спірним (в дореволюційні часи вулиця Карла Маркса називалася на честь Миколи II), вулиці давали ім'я нейтральної особи — наприклад, архітектора Городецького.
Ще при Кучмі Київ встиг обзавестися Московським проспектом, якого в Києві не було і за радянських часів. Ним став проспект Червоних Козаків (корпус збройних сил у складі Червоної армії) на Петрівці. З 2016 року він носить ім'я Степана Бандери.
Під час президентства Ющенка до Києва знову повернулася плутанина з назвами. Один в один навіть повторювалася радянська чехарда з перейменуванням однієї і тієї ж вулиці. Так, в червні 2005 року на честь вбитого журналіста Георгія Гонгадзе була перейменована невелика вулиця Машинобудівна на Шулявці. Півтора роки по тому влада вирішила повернути назву Машинобудівній, а ім'ям Гонгадзе назвати проспект «Радянської України» на Виноградарі.
У другій половині 2000-х влада Києва розправилися з уцілілими комуністичними назвами — вулицею Комінтерну (Петлюри), проспектами 40- (Голосіївський) і 50-річчя Жовтня (Леся Курбаса). Через 10 років настала черга радянських назв, пов'язаних з Другою Світовою війною — проспекта Генерала Ватутіна (Шухевича), вулиці Маршала Жукова (Кубанської України), розглядається і повернення проспекту Перемоги історичної назви Брест-Литовський.
На відміну від минулих десятиліть, перейменування вулиць стало більш демократичним — з'явилися онлайн-інструменти обговорення перейменувань. При цьому широке поширення інтернету привело до зростання невдоволення серед городян (противники перейменувань налаштовані агресивно до любителів нових назв, і навпаки), агітації за абсурдні ідеї (петиції за присвоєння вулицям Києва номерів замість назв) або до вимоги перейменувати площу Льва Толстого на площу Тараса Шевченка.
Лев Шевченко
