Напередодні візиту турецького лідера Реджепа Ердогана до України The Washington Post вийшла зі статтею про тонкощі дипломатії Анкари щодо деескалації російських загроз на адресу Києва Turkey is friends with Ukraine. But Erdogan won't cross Russia's red lines («Туреччина дружить з Україною. Але Ердоган не піде на перетин червоних ліній Росії»).
Цей матеріал розкриває основні мотиви, якими керується Ердоган у спробах вплинути на рішення Володимира Путіна вторгатися в Україну. Власне, чому Туреччина особливо зацікавлена у деескалації і що готова для цього зробити? Нижче пропонуємо переклад основних тез цієї статті.
«Незалежно від того, чи призведуть наступні кроки Володимира Путіна до обмеженої інтервенції або до повномасштабного вторгнення, результат, безсумнівно, завдасть нищівного удару по Україні, а також посилить розкол усередині НАТО. Але така війна була б особливо згубною для Туреччини, яка розривається між солідарністю з НАТО і постійною стратегічною залежністю від путінської Росії»
Упродовж десятиліть Туреччина підтримувала незалежність країн на пострадянському просторі. Але з Україною Анкара пішла далі, збудувавши міцні та взаємовигідні оборонні відносини, пише автор.
«Туреччина продає бойові безпілотники в обмін на українські ноу-хау, які можуть допомогти амбітним оборонним проектам Анкари (особливо щодо реактивних двигунів). Турецькі безпілотники вже використовувалися на Донбасі проти проросійських цілей, що викликало гнів Москви і зробило Туреччину популярною серед українців»
Якщо ситуація з агресією Кремля погіршиться, Київ сподівається зробити пролом у російській бронетехніці за допомогою БПА турецького виробництва.
З іншого боку, Туреччина дуже залежить від російського газу, російських туристів та імпорту, незважаючи на давні історичні побоювання щодо впливу Москви у Східній Європі, на Кавказі та у Чорноморському регіоні.
Візит Реджепа Тайіпа Ердогана до Києва – спроба виступити посередником між Україною та Росією. Це ще й унікальний шанс покращити натягнуті відносини з Вашингтоном та іншими партнерами по НАТО після того, як Туреччина купила російські ракетні системи та грала м'язами у Сирії, Лівії та Середземномор'ї, а також заморозила демократичні перетворення у країні. Тому Анкара спробує відполірувати свою репутацію в НАТО, відмовивши Путіна від війни.
«Наскільки далеко може зайти Анкара, окрім засудження російської агресії? Офіційні особи США потай сподіваються, що Туреччина зможе продовжувати постачати Києву безпілотники у разі затяжної війни. НАТО також цікавитиметься виходом у Чорне море, оскільки російським військовим кораблям доведеться пройти через Босфор, щоб вирушити до Криму для підтримки російських сухопутних військ. Жодне з цих рішень не буде легким для Анкари»
Автор вважає, що Ердоган має межі того, на що він готовий піти з Україною. І ці обмеження зрештою буде накладено Москвою, а не НАТО.
«У 2014 році Туреччина засудила анексію Криму, але не приєдналася до західних антиросійських санкцій. Економічна та стратегічна залежність Анкари від Москви з 2014 року лише посилилася. Росія є основним постачальником енергії в Туреччину і побудувала газопровід «Турецький потік», яким російський газ доставляється прямо в країну дном Чорного моря. Росіяни також будують перший ядерний реактор у Туреччині та вже давно замінили європейців з точки зору доходів від туризму»
Саме тому, враховуючи внутрішньополітичні та економічні проблеми у себе на батьківщині, Ердоган не може дозволити собі енергетичну кризу і, найімовірніше, відмовиться від західних економічних санкцій проти Росії. Ще одне проблемне та важливе для Анкари питання, у вирішенні якого вона орієнтується на Кремль – це Сирія, вважає автор.
«Сирія — ще одна причина, через яку Анкара виявлятиме обережність, коли справа доходить до повномасштабної військової підтримки України. Послідовні турецькі вторгнення в Сирію здебільшого були схвалені Путіним. У Сирії росіяни мають перевагу, і здатність Туреччини керувати «безпечною зоною» на своїх кордонах ґрунтується на згоді з Москви. Росія контролює повітряний простір Сирії і має можливість направити мільйони сирійських біженців на північ, до турецького кордону, якщо вирішить розпочати наступ у контрольованому опозицією Ідлібі»
Крім того, Кремль тримає «курдську карту» в Сирії, оскільки найбільшим кошмаром Анкари є нормалізація автономного курдського регіону в Сирії, що відбудеться, якщо Москва вирішить підштовхнути курдів і Дамаск до угоди.
«Безперечно, турки щиро стривожені бажанням Росії перебудувати архітектуру безпеки НАТО. Зрештою, саме страх перед сталінським Радянським Союзом спонукав Туреччину вступити до НАТО у 1952 році. Коли холодна війна закінчилася, Анкара виступила за розширення НАТО у Східній Європі. Але за останні кілька років Туреччина настільки наблизилася до Росії, що не може ігнорувати тиск Москви, коли йдеться про Україну»
Автор приходить до висновку, що Туреччина може підтримувати Україну тією мірою, якою це допустимо для Росії, але не переходячи червоних ліній Кремля.
«Це має стати уроком для Туреччини та інших країн Європи: ви можете мати справу з Росією та торгувати з Росією, але якщо ви станете залежними від неї, ваші можливості у великій політиці будуть обмежені. Ердоган зробить усе можливе, щоб дипломатично підтримати Україну та активізувати участь Туреччини у НАТО. Але якщо війна стане неминучою, Туреччина намагатиметься не переходити путінські червоні лінії»
