Моє розходження з церквою відбулося в дорослому віці. Я перестав вважати себе частиною УГКЦ після тривалого і безнастанного нищення церквою археологічних пам'яток і пам'яток архітектури заради нових коробок з хрестами. Хоча, власне, це не було підставою для розриву, лише для критики. Підставою для розриву стало те, що кожна спроба (крім однієї) обговорити ці питання з кліром наштовхувались на одну, ніби завчену за методичкою фразу «Хіба це (збереження культурної та історичної спадщини) найважливіше?» Розмова за розмовою мені пояснювали, що жодна цінність не є цінністю, якщо церква вважає інакше. Навіть якщо сама церква з плином часу повсякчас змінює орієнтири. Тоді істинним орієнтиром є те, що церква вважає сьогодні. Не варто озиратись на провінційні собори УГКЦ чи діяльність Шептицького. То було давно і неправда. Культурною спадщиною є те, що дозволяє церква сьогодні. Історичною спадщиною є те, що дозволяє церква сьогодні.
Повний вихід за межі будь-якої інституційної релігії для мене відбувся взагалі кілька років тому. І тут причиною був ґазлайтинґ. І в школі, і в університеті, я не мав жодних проблем з інституційною релігією. Попри те, що в моєму оточенні не бракувало людей, котрих це дивувало. Але що більше питань у мене назбирувалось до церкви, то чіткіше я помічав одну тенденцію.
- Ти не можеш щиро критикувати церкву, помічаючи в ній проблеми — ти виливаєш на неї свою затамовану злобу;
- Ти не можеш робити висновки, які суперечать церковній позиції, через осмислену рефлексію і аналіз — ти виливаєш на неї свою затамовану злобу АБО тебе збили з праведного шляху лихі люди;
- Ти не можеш вирішити порвати з інституцією у дорослому віці внаслідок ряду життєвих виборів — ти реалізуєш затаєну образу і хочеш нашкодити;
- Ти не можеш бути християнином, якщо ти критикуєш деномінацію, з якої вийшов — ти прикидаєшся;
- Ти не можеш щиро вважати, що церква щось робить неправильно — сам ти неправильний і хочеш нашкодити;
- Ти не «усвідомлено віддаєш перевагу науковим даним перед церковною догмою» — ти просто дозволив незрозумілим людям збити тебе з пантелику;
- Ти не можеш усвідомлено стати атеїстом — ти просто хочеш грішити;
- Ти не можеш порвати з церквою і бути щасливим — ти просто лицеміриш, аби не визнавати твоїх помилок;
- Ти не можеш щиро закохатися в людину своєї статі — ти недостатньо опираєшся дияволу, котрий тебе спокушає;
- Ти не вважаєш недосконалими та неповними інституційні способи віровизнання — ти ненавидиш Бога.
Ці аргументи, як і система мислення, знайомі мені з дитинства. Втім, розпізнавати в них саме ґазлайтинґ я почав уже в дорослому віці, і завдячую цим не УГКЦ. На диво, з такою структурою аргументації я познайомився, вивчаючи механізми впливу та пригнічення особистости, які вживають у деструктивних сектах і культах на кшталт Свідків Єгови. Бо кожен із цих аргументів працює на пригнічення і атомізацію індивіда, до котрого він звернений. На приватизацію чужої свободи волі. На повний контроль над людською самооцінкою і гарантування нескінченного кола провини у випадку відступу. Якщо ти вчиниш гріх - Бог простить, ти головне відчуй достатню провину. Але якщо ти почнеш рефлексувати і спробуєш ліпше пізнати себе - є шанси, що тебе не простять інші віряни.
І якщо ви почитаєте коментарі під моїми останніми дописами на тему, то легко побачите, що ґазлайтинґ - єдиний прийнятний для релігії інструмент відкидання іншости. Я не розумію, чому гординя стала наріжною християнською цінністю, але майже кожна публічна реакція християн на критику інституційної релігійности зводиться до того, що твої власні орієнтири і твоє власне світобачення тобі не належать. Належать вони тому, хто в даний момент у ризах. А якщо ти вважаєш інакше - ти грішник.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
