Що більше я занурююся в сучасну західну літературу (а надто - в її обговорення на тему практики письма), то більше мені здається, що в нас оце почався новий структуралізм, а ніхто не звернув уваги. Я знаю, що ноги цього всього начебто (це ключове слово) ростуть із діснеївських лекалів, хоча насправді ще принаймні з міждисциплінарного структуралізму (фольклористика, антропологія, літературознавство) зламу століть.
Але коли це стало домінантою? Що більше я слухаю про те, як будується текст, то більше я переконаний, що це навіть не Дісней доклався, а «Зоряні війни». По-перше, це чудова франшиза, яка потужно вплинула на кілька поколінь людей, письменників зокрема, фантастів особливо. По-друге, там простий як двері сюжет, котрий відповідає навіть не загальним принципам структуралізму, а конкретній наративній моделі Кемпбелла. Тільки от проблема.
Перший текст помітно збудований за лекалами «триактної структури» і загалом кінематографічного наративу. Кінематографічність буквально видно з першої до останньої сторінки. Бо це мав бути комп'ютерний графічний роман (єдність форми і змісту), базований, до того ж, на жанрових кліше і тропах як кіберпанку, так і японської анімації, котра явно слугувала натхненням. «Сімміс» начебто поділений на три частини, але фабула не об'єднує наратив у суцільну нитку оповіді, бо мета зовсім інша. «Сімміс» є повноцінним великим романом із функціональною структурою, але ця структура криється трохи глибше за «Подорож героя».
Через це екранізувати романи буває дуже, дуже складно. Структурно роман більше подібний до серіалу, а не до фільму. Умовних двох годин (якщо це не байопік чи інша картина, міцно зав'язанах на умовностях жанру) капітально не вистачає, щоб вибудувати героя через дію. Дуже мало який фільм працює з психологією героїв (переважно тому що не кожен фільм, котрий намагається це робити, дійсно це робить). Здебільшого в нас є кілька фреймів, які дають поняття про відомий типаж (сім'янин, депресивний коп, школяр-невдаха) та, можливо, певний наскрізний мотив, який доповнить наше розуміння.
Отож, з погляду літератури перед нами оповідання. Жанр, котрий фундаментально не задавався тим, щоб знайомити читача з героєм поближче. Навпаки - оповідання зазвичай обмежується дуже скупим описовим інструменарієм, а замість персонажів дає нам стереотипи про персонажів. І творці слешерів, ромкомів, детективів, драм, трилерів і чого завгодно часто опираються саме на такий прийом. Фільм пропонує персонажів, але не особистостей. Звісно, як жива мова дозволяє передавати нюанси значень, не висловлені в тексті прямо, кіномова дозволяє використовувати чимало субтельних прийомів, які посилюють ефект «живого» персонажа, хоч усі його кінематографічні функції насправді працюють на єдину структурну ціль. І ця ціль не має нічогісінько спільного з «подорожжю героя», бо на подібних персонажах можна збудувати фільм узагалі без дотримання Кемпбеллівської структури.
У серіалі, як і в романі (це не універсальне правило, просто типологічна ознака обох жанрів), важливою прикметою є поліфонічність. Роман - це не просто велике оповідання (і не визначення з підручників, Боже збав!), це самостійний літературний формат, котрі за останні кількасот років розвивався здебільшого самостійно. Крім за означенням складнішої структури, роман у класичному розумінні слова робить якраз те, на що нездатне оповідання. Оповідання дійсно описує подорож персонажа з точки А в точку Б, а конфлікт, який трапляється в процесі, вирішується майже завжди з єдиної заданої автором перспективи - ми відчужені від героїв оповідання, тому легко бачимо, що привело героїв до такого життя. Кінематограф користується ідентичним прийомом значно частіше, ніж роман. Умовно кажучи, герой виявляє певне відхилення від норми, але через фокалізацію нам майже завжди зрозуміло і суть відхилення, і відчуженість описаного конфлікту. Скажімо, для мешканців міст (котрі їх передовсім і читали) герої більшости новел Стефаника - екзоти, вони представляють інший світ. Ми співчуваємо їм, але співчуваємо з дистанції, бо герої оповідань завжди стають заручниками заданого автором становища. Ми дивимось переважно на те, як їхні уявлення про світ чи цінності дисонують з реальністю і отримуємо від цього втіху (дивно, правда?) І кінематограф, обираючи шаблони поведінки героїв та оперуючи дуже конкретним набором реакцій на дуже конкретні сюжетні прийоми, часто йде саме шляхом оповідання. Майже щоразу, коли ви відчуваєте іспанський сором за нелюдську тупість персонажів якогось серіалу - імовірно, це просто автори пішли шляхом оповідання і вирішили не створювати персонажів.
Роман обирає інший підхід. Ця форма вимагає кількох сюжетних ліній і/або великої кількості постійних взаємодій та дій. Оскільки відрізняється обсяг, відрізняється і завдання автора. Замість інформувати читача про те, як сконструйована ситуація розігрується в певних декораціях, автор створює декорації та наповнює їх варіантами розвитку подій. Якщо оповідання віддаляє від читача персонажів, то роман, у певному сенсі, віддаляє автора. Стиль написання і фабула - безперечно, авторських рук справа. Такі речі можуть подобатись або ні. Скажімо, мені дуже подобається Джойс і дуже не подобається Гемінґвей, саме через ці фактори. Але в романі нам важливо не яку позицію займає автор, а яка позиція для мене підтверджується власне романом (і вони можуть бути капітально різні). Саме тому оповідання (за окремими винятками) інтерпретувати значно легше, ніж романи - там немає простору для маневру, все місце займає авторська постать і позиція.
А роман - це різні персонажі в динаміці. На відміну від оповідання, котре є «зрізом реальности» і показує вже сформованих людей на нетривалому відрізку, форма передбачає те, що ми називаємо «світом». Світ - це не так продуманий лор, політика, змова, магія чи що завгодно, як вправно відображені взаємодії, котрі лор, політичні системи, змови, магію тощо формують. В романі історія героя випливає, окрім випадку, з афектів, які цей герой переживає. І в романі ми ці афекти бачимо безпосередньо, навіть якщо автор говорить у третій особі. Просто тому що саме тут криється принцип «показувати, а не розказувати». У більшості великих романів, незалежно від країни, ми знайдемо подібні моменти (та що там, правило Бекдел, наприклад, за означенням може працювати лише в романі).
Епічного кіно, як і епічної прози, нині вкрай небагато. Серіальний бум, особливо після Breaking Bad (а радше «Клану Сопрано» з «Твін Піксом»), як на мене, частково пояснюється саме кінематографізацією літератури. Серіали ніби почали заповнювати попит на епос. На зміну аванґардним кінороманам, котрі намагались поєднувати мови двох дуже різних видів мистецтва, прийшла практика «писання, як в кіно». Якщо ви мали до діла з сучасною літературою не найвищої полиці за останні десять років, то точно розумієте, про що я: текст, незалежно від того, наскільки добре написаний, помітно візуальний. Автор не пробує користуватися питомими інструментами, які дає мова і письмо, натомість захоплено переповідає події так, ніби свічку тримав. Це сила звички - як би ми не боролися за рідний аромат паперового читання, цифрова доба вплинула зокрема на те, як ми сприймаємо історії. Життя імітує мистецтво, а мистецтво імітує життя, словом.
Не те щоб у цьому було щось нове. Автори, котрі роблять подібне (а я таким теж пригрішую), буквально повторюють помилку, яку Лессінґ описує в «Лаокооні». В добу класицизму була дуже схожа проблема - чимало авторів не розрізняли поезію і скульптуру. Ну тобто як, розрізняли де-юре, але фактично не розуміли, який принцип роботи кожного мистецтва, яку інформацію воно передає і як із цим працювати. Лессінґ був скажений чоловік, тому місцями буквально вказав, які саме скульптури поети сплагіатили, описуючи трагічну загибель Лаокоона. Але перед Лессінґом стояла значно простіша проблема. Достатньо розуміти, що поезія від природи динамічна, а скульптура від природи статична, протилежний ефект можливий лише зумисне і за належної майстерности. І все. Ви бачите різницю між тим, як працює (і що доносить) поезія та скульптура. А з кіно так не робе. І воно динамічне, і література динамічна. І там наскрізний наратив, і там.
Ви не подумайте, знаходити кінотропи в книжках часом буває дуже цікаво і весело. Бачити літературні прийоми в кіно - також. Бо є й шедеври літератури і кінематографу, які сміливо йдуть на таку кросдисциплінарність. Але намір переважно видно. А коли артефакти з іншої штуки потрапляють у літературу настільки, що багато для кого стають каноном - це, щонайменше, цікава тенденція.
Дисклеймер: залучення сторонніх прийомів (чи будь-яких прийомів разом із найгіршими кліше) прямо не корелює з якістю тексту. Справа у виконанні. Але дуже часто несвідоме використання буває невдалим чи принаймні добре помітним. Попри величезну кількість літер, якщо ви дочитали до цього моменту, знайте - в основі допису не лежить жоден срач, ані мій ресентимент до якоїсь конкретної книжки чи жанру. Просто це явище все більше і більше проступає в сучасній літературі та її інфополі.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
