Київська каналізаційна інфраструктура функціонує в постійному аварійному режимі, – більшість мереж і колекторів були споруджені ще за радянських часів і вже давно вичерпали експлуатаційний ресурс. І якщо влада терміново не візьметься за комплексну реконструкцію та оновлення каналізаційних та інших мереж, то вже завтра на столицю може очікувати колапс у сфері водопостачання.
«Підземна» загроза столиці
Назагал, стан каналізаційних мереж є просто-таки критичним, і це напряму негативно впливає не лише на якість питної комунальної води, а й на столичне довкілля. Із-за занедбаності й аварійності каналізаційних мереж неочищені стоки потрапляють в підземні джерела і поверхневі води, забруднюючи їх. Відтак, токсичні домішки знову повертаються в крани домогосподарств разом із з «питною», а насправді небезпечною для людського організму водою.
Більше за те, критичний стан каналізаційних колекторів може призвести до того, що цілі мікрорайони Києва залишаться без водопостачання та каналізації Тож, якщо і далі не звертати увагу на цю проблему, «латаючи дірки» й постійно борючись з наслідками, а не з причинами, то вже незабаром на столичну систему водопостачання може очікувати масштабний колапс і навіть техногенна катастрофа міського масштабу. І ось чому:
-- серед мереж транспортування стічних вод Києва ще й досі в експлуатації перебувають каналізаційні колектори, побудовані до 1917 року! Водночас, в аварійному стані -- й колектори, побудовані у 50-80-тих роках із залізобетонних конструкцій і без захисного покриття. При цьому на каналізаційних насосних станціях, збудованих 30-50 років тому, часто використовується насосне обладнання, встановлене ще під час їхнього будівництва. Сьогодні понад 90 % насосів потребують заміни;
-- каналізаційна система є розгалуженим комплексом, який складається із внутрішньоквартальних і вуличних мереж, головних колекторів, насосних станцій та напірних трубопроводів тощо. Загальна протяжність каналізації Києва становить 2 719 км. І навіть згідно зі звітними даними ПраТ АТ «Київодоканал» за 2019, частка мереж, які вичерпали свій ефективний термін експлуатації становить 62,66 %. З них ветхих і аварійних – 828,4 км, або 30, 46 %, тобто – майже третина! Вся ця багаторівнева інфраструктура сьогодні «дихає на ладан»: труби колектора, каналізаційні камери вже давно вичерпали експлуатаційні терміни, їх поступово руйнують несприятливі гідрогеологічні умови, вібрації грунтів від руху транспортних засобів і т. д. Та найгіршим є те, що центральна й столична влада «системно» ігнорує цю критичну проблему, більше за те – ще й досі відсутня комплексна програма із реконструкції каналізаційно-водопровідного господарства столиці. Профільні топ-чиновники і досі не знають, де знайти адекватні кошти!;
-- наріжним негативним фактором є те, що левова частка каналізаційних мереж Києва побудована із залізобетону, котрий є нестійким до хімічних та механічних впливів. Він взагалі не придатний для використання в каналізаційній інфраструктурі (в країнах Заходу в каналізаційних системах цей матеріал вже давно не використовується!). Оскільки із-за сірководню, який активно виділяється зі стоків, спричиняється т. зв. газова корозія, бетон стає крихким, сталева арматура іржавіє і каналізаційні труби руйнуються. Відтак, стічні води розмивають верхні шари грунту, утворюються великі порожнини, грунт в районі пролягання комунікацій провалюється. У столиці такі локальні «надзвичайні ситуації» трапляються дуже часто і, як правило, «несподівано» для комунальників. До того ж, значна частка каналізаційних мереж прокладена із сталевих, низької якості, труб без внутрішньої ізоляції, які вже наполовину згнили!;
-- вкрай негативно впливають на каналізаційну систему й наднормативно забруднені стоки від підприємств, які із-за «економії» відмовляються встановлювати локальні очисні споруди. Водночас, зі столичних каналізаційних мереж щороку вилучають 9 тон жиру, який накопичується на стінках каналізаційних труб, утворюючись внаслідок несанкціонованих викидів до столичної каналізації – від компаній-виробників пива, підприємств молочної промисловості, готельно-ресторанних комплексів ТРЦ, супермаркетів, закладів громадського харчування, більшість з яких не обладнані жировловлювачами. При цьому і досі не існує ефективного рамкового законодавства і дієвого контролю з боку Державної екологічної інспекції та інших повноважних органів. І що вже казати про масовий злив до столичної каналізації стоків із фосфатами і фосфонатами, що утворюються внаслідок використання населенням порошків із підвищеним вмістом цих шкідливих для каналізації й довкілля речовин?!;
-- значна кількість аварій каналізаційних мереж припадає на затори, причиною яких є зменшення кількості стічних вод, яка надходить у самопливні колектори. Це при призводить до зменшення швидкості проходження стоків та спричинює замулювання мереж. Відновлення пропускної здатності колекторів потребує сучасних машин та механізмів для обслуговування мереж каналізації, яких у комунальників наразі бракує. До речі, в Києві нараховується ще й 800 кілометрів зливової каналізації (т. зв. ливнівки) – переважну її частину не ремонтували десятиліттями! Чого ж тоді дивуватися, коли київські вулиці затоплюються, перетворюючись на брудні «річки й озера» – під час сильних злив? І що заважало меру Києву Віталію Кличку і столичній владі за 5 останніх років почати масштабну реконструкцію й цієї критичної інфраструктури?;
-- через вищеназвані фактори маємо високий показник аварійності каналізаційних мереж в столиці – 290 аварій на 100 км на рік. Назагал, минулого року зафіксовано 7 890 аварій та пошкоджень. Так от, переважна частина ремонтів – це банальне латання «дірок», а не комплексна реконструкція мереж і колекторів! Ось і виходить, що влада викидає гроші на вітер, займаючись «сізіфовою працею» -- адже кошти, що витрачаються на перманентний ремонт мереж, можна було би використати на кардинальне оновлення міської каналізації!;
-- за оцінками експертів галузі, орієнтовна вартість комплексної модернізації і розвитку водопровідного та каналізаційного господарства становить близько 30 млрд грн. Водночас, для підтримки каналізаційного господарства хоча б у нинішньому стані щорічно необхідні від 800 млн до 2 млрд грн. Враховуючи той факт, що бюджет Києва у поточному році становить 57,9 млрд грн., грошей на реконструкцію каналізаційних мереж критично не вистачає. Так, у столичному кошторисі в 2020 р. на будівництво та модернізацію всіх (!) мереж – водопровідних, теплових і каналізаційних -- виділено 575, 6 млн грн. Цього явно недостатньо – та й жодної копійки цільових субвенцій з держбюджету Київ для фінансування цієї статті не отримав! І навіть не факт, що комунальникам виділять із бюджету ввесь обсяг передбачених коштів – особливо на тлі зрослих витрат на медицину в контексті протидії коронавірусу;
-- не краща фінансова ситуація і в столичного оператора водопостачання – «Київводоканалу» Головне джерело фінансування, яке комунальне підприємство отримує на впровадження інвестиційних програм для модернізації каналізаційної мережі, є тарифи для побутових споживачів. Проте ці гроші покривають близько 60-70 % реальної собівартості на водопостачання й водовідведення! Так, у 2018 році програмою ремонтів основних фондів на ремонт каналізаційних та водопровідних мереж «Київводоканалом» було передбачено всього лише 26 млн. грн. Не краща ситуація і в поточному році – на аварійно-відновлювальні роботи виділено «аж» 34 млн грн. Це – крапля в морі, адже за ці гроші можна поміняти всього 3-4 % мереж! Звісна річ, про капітальні ремонти каналізаційної інфраструктури, як і про своєчасну та масштабну заміну зношеного насосного обладнання, геть не йдеться. Дай Боже, щоб вистачило на аварійне латання труб та комунікацій! Найгірше ж, що комунальні тарифи в Україні формуються за політичними «лекалами» -- влада боїться приймати непопулярні рішення щодо приведення розцінок на ЖК-послуги до економічно-обгрунтованих рівнів – особливо ж, якщо «на носі» місцеві вибори! Взагалі ж, в усі роки роботи водоканалів в незалежній Україні головним було оплатити електроенергію, яка «з’їдає» до 50-60 % тарифу. У Києві ж водоканал фактично працює на олігарха Ріната Ахметова, енергетична компанія котрого отримує надприбутки, продаючи комунальному підприємству електроенергію за «захмарними» цінами. А далі – хоч трава не рости!;
-- ситуацію в рази погіршує й те, що на столичну каналізацію й Бортницьку станцію аерації (БСА) припадає додаткове навантаження від стічних вод, що «продукуються» містами-супутниками (Буча, Ворзель, Ірпінь, Вишгород, Вишневе тощо). Плюс – величезний «тиск» на київські каналізаційні мережі чинять численні й подекуди хаотичні новобудови Києва. Колектори не розраховані на такий прийом стоків і відбувається «перелив» в дощову каналізацію, яка йде поза очисними спорудами. Це, своєю чергою, загрожує масштабною техногенною катастрофою в столиці!
Чи можливо запобігти «каналізаційному» колапсу?
Зволікати з комплексною реконструкцією столичних каналізаційних мереж неприпустимо. Вже сьогодні вітчизняна влада всіх рівнів повинна впровадити комплекс заходів, які дозволять протягом найближчих 5-7 років «реанімувати» й осучаснити архаїчний каналізаційно-водопровідний комплекс Києва.
По-перше, Верховна Рада повинна нарешті розробити і ухвалити закон «Про каналізування в Україні», який комплексно регулював би правила й стандарти в цьому комунальному сегменті (протягом стількох років ця сфера «живе» без профільного закону!). Це впровадить необхідні алгоритми у галузі водопостачання й каналізації, якими керуватимуться муніципалітети.
По-друге, уряд разом із групою міжнародних і вітчизняних експертів, на основі профільного закону, має створити Національну стратегію галузі й програму фінансування комплексної реконструкції каналізаційних мереж та об’єктів очистки стічних вод. На рівні Києва та кожного українського міста має бути розроблена відповідна муніципальна програма. При цьому, джерела фінансування повинні бути диверсифіковані: на паритетних засадах -- міський та державний бюджет, цільові кредити від Світового банку та від вітчизняних банківських установ, кошти з інвестиційних програм водоканалів, кошти безповоротної допомоги з проектів міжнародних фінансових інституцій, можливо, -- спеціальні акцизи для підприємств, що продукують екологічно-небезпечні стоки, і забудовників, котрі збільшують навантаження на каналізаційну систему. Для Києва фінансування комплексної реконструкції маж бути розписане покроково й максимально конкретно – воно має передбачати тотальну санацію каналізаційної мережі, заміну застарілих, зіпсутих корозією труб -- на вироблені із сучасних полімерних матеріалів, реконструкцію каналізаційних камер, включаючи покриття спеціальними корозостійкими матеріалами, оновлення насосного устаткування тощо.
По-третє, як би це непопулярно звучало, проте, протягом 2-3 років тарифи на водопостачання й водовідведення необхідно привести у відповідність до ринкового рівня й реальної собівартості комунальної води з урахуванням інвестиційної складової для модернізації каналізаційних та водопровідних мереж. Для порівняння: споживачі в Бельгії та Норвегії платять за кубометр води еквівалент у 175 грн. У тій же таки Польщі куб комунальної води разом із водовідведенням коштує в 10 разів більше, ніж в Україні, -- 276 грн. Звісна річ, держбюджетом мають бути передбачені достатні ЖК-субсидії у для незаможних українців.
По-четверте, владі варто розглянути ще одну можливо опцію -- передачу столичних об’єктів централізованого водопостачання та водовідведення в концесію профільному бізнесу. Подібні моделі діють, зокрема, у США, Канаді, Великобританії, завдяки чому знизилися витрати на обслуговування каналізаційних мереж в цих країнах на 17-40 %! За широкої системи різноманітних стимулів для приватного інвестора з боку київської влади, адекватного тарифоутворення та виваженої формули розрахунку концесійних платежів така форма державно-приватного партнерства може забезпечити повну модернізацію водопровідно-каналізаційної структури, рентабельність цього бізнесу й наповнення дохідної частини столичного бюджету. А головне – зможе запобігти колапсу застарілої інфраструктури київської каналізації!;
І, по-п’яте, потрібно затвердити для Києва місцеві правила приймання стічних вод (загальнодержавні норми були прийняті лише наприкінці 2017 року). Ними, зокрема, слід передбачити обов’язковість встановлення для підприємств сучасних локальних очисних споруд і промислових жировловлювачів, впровадивши жорсткі контролюючі заходи з боку Держекоінспекції й адекватні штрафні санкції за порушення профільного законодавства. Водночас, на законодавчому рівні необхідно заборонити продаж порошків із вмістом фосфатів та інших токсичних речовин.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу.
