Сьогодні вранці прилетів вкид - буцім на початку березня ВРУ має приймати особливий статус ОРДЛО, і вже має 250 чоловік для рішення. Джерелом інформації вказано Кіру Рудик. Також окремим пунктом - про виключення курсу на ЄС і НАТО. Для останнього треба дві третини голосів, а не половину, тому якість вкиду залишаємо за бортом. Важливо що цього немає ні на сайті ВРУ (найраніше плановане засідання в березні 15 числа), ні на сторінці Рудик, ні, тим паче, в жодних ЗМІ. Котрі таку новину мали б рознести миттю.
Але це дуже добре грає в бік нашого найбільшого страху. Наш найбільший страх зараз не Росія чи її напад, а що керівництво держави піде на капітуляцію в будь-якій формі. Я згоден, що ця загроза, напевне, буде гіршою для України в перспективі, але не гадаю, що вона настільки реальніша за нову хвилю російського вторгнення. І явно не настільки, щоб неіронічно обговорювати, що україні потрібна хунта - на жаль, такі бесіди я теж бачив за останні тижні.
Слід пам'ятати, що історична візія Путіна полягає у відновленні сфери впливу СРСР. Він буквально називав розвал Радянського Союзу «найбільшою катастрофою двадцятого століття». Ну, знаєте, того самого, де дві світові війни і кільканадцять геноцидів на різних континентах? Дає певне розуміння пріоритетів, як на мене.
Пригадайте, будь ласка, обставини першого потрапляння України до СРСР. Двома найбільшими проблемами УНР було те, що хтось іще вірив у візію утопічного пацифізму (не Росія), а також відсутність спільної візії на практиці. Звідси і кволі внутрішні політики, і розпуск армії, і, зрештою, становлення Гетьманату. Після чого антигетьманське повстання, бій під Мотовилівкою і Директорія. Помічаєте тенденцію?
При чому в історії України її можна прочитувати просто як наскрізний наратив (хоч це, ясна річ, буде вкрай спрощене бачення). Ми настільки захоплено шукаємо того, хто прийде і порядок наведе, що іноді забуваємо переглядати пріоритети.
Це не про те, що Зеленського чи когось із його оточення, чи ВРУ, не можна критикувати. Можна і треба. Просто не варто думати, що Росія не розуміє, як працюють динаміки в українському суспільстві. Далеко не завжди правильно прогнозує, але розуміє чудово.
Я моніторю російську і сепарську пропаганду (і їхніх ботів), зокрема для того, щоби бачити, які там тренди сьогодні. А тренди вкрай цікаві. Скажімо, постійне нагнітання навколо Києва як цілі дуже цікаво поєднується з активністю ботів у цих і схожих контекстах, котрі закликають Порошенка взяти владу в країні. Ну як Порошенка. Прізвище не фігурує, лише слово «Гетьман».
Взяття Києва російськими військави, зрада чи втеча української влади, перехід влади до гетьмана... Абсолютно нічого не нагадує, ясна річ. Навіть якщо цього наративу свідомо не існує, ботоферми проговорюють його так, ніби він там є: втеча або сепаратний мир влади; взяття Києва; гетьман має взяти владу в свої руки.
А штука в тому, що в Росії дуже люблять історію. Особисто Путін дуже любить історію. В Росії люблять співдіяти через історію - щорічна ретравматизація перемогою тут лише найвідоміший приклад, а не єдиний. Не на рівному місці там популярний жанр про попаданців, і не на рівному місці він складається з імперського шовінізму. А також, що видно і з самих апетитів Путіна, і з його дотеперішніх спроб присилувати Україну до капітуляції, в Росії люблять повторювати історію.
Тому так, є випадки, коли критика (особливо превентивна, що ми часто любимо) гарантовано завдає більше шкоди, ніж приносить користи. Бо якщо сидіти і невпинно чекати, коли ж нас здадуть, то це здавання може почати ввижатись і в найнеочікуваніших місцях.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
