Масштабні заворушення в Чилі: наслідки структурних економічних проблем
У великих містах Чилі 18 жовтня 2019 року почалися найбільші за 30 років заворушення. Передусім в столиці країни Сантьяго пройшли масові протести, в результаті чого є жертви – понад десять осіб. Нагадаємо, масові заворушення почалися після того, як уряд ініціював незначне підняття ціни на проїзд в громадському транспорті.
Та реальні причини є значно глибшими — й криються у структурних проблемах чилійської економіки.
Як повідомляло видання UA.NEWS, впродовж п’ятниці, 18 жовтня, та у ніч на суботу в Сантьяго проходили сутички між правоохоронцями та протестувальниками, які у різних частинах міста будували барикади, палили міський транспорт та офіси, закидали коктейлями Молотова станції метро.
Все відбувалося спонтанно, ніхто не керував процесом, старшокласники домовлялися між собою в соціальних мережах. Спочатку цьому не придали особливого значення, але надалі зупинити заворушення було вже неможливо — в результаті школярі розгромили 40 станцій метро в Сантьяго. Погроми відбулися ще в кількох чилійських містах.
Приводом до вибуху невдоволення чилійців стало подорожчання проїзду в метро у пікові години з 800 до 830 песо (1,17 долара США). Незначне підвищення стало останньою краплею на тлі загального зростання вартості життя в країні. В результаті заворушень були розгромлені майже всі 164 станції, були знищені турнікети та ворота, підземці завдано шкоди на 700 тисяч доларів.
Пишуть, що підвищення цін тільки здається незначним, а в реальності городянину доводиться витрачати понад 40 доларів США в місяць, що для малозабезпечених чилійців серйозне навантаження.
Варто зазначити, система оплати в чилійському метро підлягає диференціюванню, передбачено солідні пільги для літніх людей, а також для студентів й школярів, що дозволяє в чотири рази дешевше оплатити проїзд.
Ці пільги ніхто не збирався скасовувати (пізніше скасували саме підвищення цін). Тому реальні причини протесту слід шукати не в урядових ініціативах, а в тому, що їм передувало.
Історичні передумови
З кінця XIX століття в Чилі регулярно відбувалися демократичні вибори, а військові перевороти були рідкістю.
У 1960-і роки президент Едуардо Фрей почав будувати соціальне житло в найвідсталіших районах чилійських міст і впроваджувати освіту для дітей з найбідніших сімей. Його змінив Сальвадор Альєнде, який прагнув провести радикальні соціалістичні реформи — і зробити це дуже швидко. Справа закінчилася переворотом Августо Піночета.
Уряд Піночета вибудував досить жорстку неоліберальну економічну модель, в якій усі соціальні завоювання попереднього періоду були фактично знищені.
Піночет зробив ставку на окремі, найбільш конкурентоспроможні галузі: сільське господарство, видобуток корисних копалин, освоєння морських багатств. Передбачалося, що за цими галузями потягнуться інші. Передбачалося, що модернізація повинна була зробити Чилі зразком для інших країн, що розвиваються, а також повноцінним і активним гравцем у світовій економіці. Так, власне, і вийшло: до 1989 року зростання чилійської економіки досягав 7-8% в рік.
Водночас, за межею бідності жили 40% чилійців, 15-19% - в умовах бідності. Іншими словами, найменш забезпечені верстви суспільства опустилися ще нижче, ніж до Піночета.
Варто зазначити, на нерівність людина була приречена з дитинства, тому що неоліберальні реформи торкнулися в тому числі освіти, охорони здоров'я та системи пенсійного забезпечення. За забезпечення усіх цих суспільно-важливих аспектів держава зняла з себе будь-яку відповідальність. Освіта стало приватною, а шанси отримати вищу освіту залишилися лише у дітей із заможних сімей.
На кінці минулого сторіччя, демократично обрані соціалістичні уряди намагалися демонтувати соціально-несправедливу систему, що призвело до зменшення бідних серед чилійців до 8%, жебраків — до 2%.
Та виконати все, чого очікувало від уряду суспільство, влада не спромоглася в силу об'єктивних можливостей економіки країни. Вони та стали причиною драматичної конфронтації між суспільством та владою.
Імідж влади Чилі
Президент Себастьян Піньєра, який представляє правоцентристську коаліцію, прийшов до влади на початку 2018 року. Це його другий термін. Піньєра — мільярдер, який належить до однієї з заможних сімей Чилі, що провокує іміджеві втрати апріорі. Окрім цього, за спиною президента невдала освітня реформа. У 2011 році Піньєра під час свого першого терміну спробував провести реформу освіти, яка полягала у піднятті середньої вартості навчання, диференціюванні оплати в залежності від академічних успіхів і соціального походження, підвищення якості освіти й переорієнтування на потреби економіки, тобто розвивати в першу чергу технологічні спеціальності та навчання іноземних мов.
Варто зазначити, що у латиноамериканських країнах право людини на освіту сприймається мало не як священне, оскільки функціонує як один з небагатьох ефективних соціальних ліфтів. Саме тому молодь, причому шкільного віку, там часто в авангарді протестів. Ще у 2006 році, до першого терміну Піньери, сталося «повстання школярів», які були незадоволені високою платою за навчання в університетах, — вони пройшли протестними маршами вулицями найбільших міст.
Старшокласники та студенти побачили в реформі тільки повернення до часів Піночета. Почався масовий протест.
Несумісність політичної платформи для економічного зростання
На посту президента Піньєра чергувався з Мішель Бачелет — лівим політиком, яка займала його у 2006-2010 і у 2014-2018 роках. Коли вона змінила його на посту у 2014-му, то, навпаки, вирішила зробити всю освіту в Чилі безкоштовною — від шкіл до університетів.
На практиці реалізувати цю радикальну реформу виявилося неймовірно важко. Вона фінансувалася з бюджету, та передбачала значного фінансування. Відтак довелося підвищувати податки на прибуток великих підприємств з 20 до 25%. Все це викликало велику стурбованість бізнесу і представників забезпечених верств суспільства в цілому, тобто як раз тих груп, на яких в цілому базується чилійська економічна модель. Саме вони забезпечили повернення Піньери до влади.
Це лише один, нехай і значущий, приклад проблем, з якими зіткнулася Чилі після Піночета, — необхідність вибирати між економічним зростанням і соціальною рівністю. Всі роки після диктатури Чилі керували досить гідні та грамотні політики, але їх можливості об'єктивно обмежені. У суспільстві це породжує відчуття незадоволених запитів.
Зокрема, Піньєра обіцяв, що не відмовиться від реформ Бачелет в принципі, а лише скоректує їх так, щоб забезпечити вищі темпи зростання. Дійсно, для такої країни, як Чилі, яка як і раніше продовжує зростати на рівні 2%, досягнуті в період правління Бачелет, — це занадто мало — відтак Піньєра обіцяв підвищити цей показник до 6-7% на рік. Але це, у свою чергу, неможливо без призупинення нових соціальних програм.
Зростання лівих поглядів
У 1990-ті роки в Чилі були ще дуже живі спогади про диктатуру Піночета і найбільше суспільство побоювалося повернення військових (а така можливість здавалася цілком реальною). На початку 2000-х з'явилися інші очікування — результатів соціальних реформ. Розпочато було багато: і програма допомоги найбіднішим сім'ям, забезпечення навчання в школах бідних дітей, введення базової гарантованої пенсії на додаток до індивідуальної накопичувальної, яку багато незаможні громадяни оформити не змогли. Але надалі процес було пригальмовано.
На цьому тлі зростає роль ліворадикальних партій і рухів. Наприклад, в першому турі президентських виборів 2017 року Беатріс Санчес отримала 20% голосів. Вона представляла «Широкий фронт» - коаліцію дрібних партій, груп і угруповань, котрі зібралися буквально напередодні виборів і відразу ж досягла небувалого успіху. Це знаменувало розпад лівоцентристської коаліції, яка вміла домовлятися з правими та підтримувати нормальний суспільний діалог. Нові ліві не погоджуються на будь-який із діалогів, особливо з урядом Піньери.
Ошукані очікування молодих чилійців
Відчуття розчарування у власних очікуваннях зачепили передусім чилійську молодь. Молоді чилійці порівнюють своє життя не з часом диктатури або з початком 1990-х років, а з положенням однолітків в європейських країнах. Протести в Каталонії або у Франції стають для них прикладом. Принципово новим для Чилі стало те, що нинішні протести, на відміну від попередніх хвиль, які не координують ніякі молодіжні об'єднання, а відбуваються спонтанно.
Друга відмінність — в масштабах руйнувань і вандалізму, з яким Чилі раніше не стикалися. Ухвалення рішення Піньєра щодо виведення військ для наведення порядку на вулицях міста виглядає як політична помилка, але, можливо, це просто невдала реакція на небувалі масштаби протестів.