Мурали Києва. Монументальний живопис на варті міської різноманітності

Мурали (інакше — настінний монументальний живопис) є одним з елементів київської урбаністичної революції останніх років. Після Євромайдану вони масово стали з'являтися на фасадах і брандмауерах будинків, розташованих як в центрі, так і на околицях Києва.

[gallery size="full" ids="33161,33162,33163"]

До 2013 року муралів в Києві було відносно небагато — пара-трійка розписів з рекламою, кілька робіт художників з команди «Інтересні казки» та іноземців. Розквіт муралів почався в 2015 році з західної околиці Києва — Святошинського району. На Святошино, Нивках і Берківцях з'явилися різнокольорові та монохромні, абстрактні і реалістичні мурали українських і зарубіжних художників. Пізніше мода на мурали пішла в центр і інші житлові райони — на Оболонь, Троєщину, Харківський масив. Настінні розписи почали з'являтися на всіх вулицях старого Києва — Ярославовому Валі, Рейтарській, Стрілецькій, Стрітенській; на основних магістралях — бульварі Лесі Українки, вулиці Антоновича, проспекті Перемоги.

[gallery size="full" ids="33151,33153,33154,33159,33152"]

Міська влада, за сприянням якої мурали з'явилися в Києві, любить називати їх «стріт-артом» — вуличним мистецтвом, а сам Київ — «новим Берліном», натякаючи на дух свободи, толерантності та демократичності в оновленому Києві. Але в такому аспекті це не відповідає дійсності. Справжній стріт-арт не може з'являтися на стінах за сприяння влади або громадських організацій. Мурали в європейських містах, в тому числі в тому ж Берліні — це самодіяльність художників, громадський протест. Низова ініціатива, на відміну від низхідної ініціативи з боку влади.

Фото: Вести

Проте, «неправильним» муралам вдалося урізноманітнити сірі ряди багатоповерхівок і надати затишним подвір'ям середмістя нові сенси. Не обійшлося без ложки дьогтю. Захопившись їх створенням, влада і громадські організації допустили появу муралів у сформованих ансамблях забудови. Наприклад, на Центрі культури і мистецтв НТУУ «КПІ», побудованому разом з сусідніми навчальними корпусами в стилі модернізм. Облицювання центру культури, навчального корпусу №7 і бібліотеки КПІ виконано з піщаника, який легко забруднюється пилом і опадами. Замість того, щоб почистити камінь і повернути площі Знань КПІ блискучу білизну, було прийнято рішення намалювати на суворому фасаді будівлі мурал з фігурами людей.

Ті, кому сподобався мурал на центрі культури КПІ, аргументували, мовляв, розпис прекрасно вписується в архітектуру будинку і мало чим відрізняється від радянських мозаїк. Дійсно, якщо дивитися здалеку, відмінностей майже немає, але мозаїки, як і інші прояви монументального мистецтва XX століття, з набагато більшим правом можна назвати цінними творами. На відміну від муралів, на їх створення йшло не кілька днів, а цілі місяці. Як правило, мозаїка — об'ємна, тривимірна робота, що впливає на глядача не тільки переливом кольорів, але і грою світла і об'ємів.

Фото: pinterest

Набагато вдалішими вийшли мурали поруч зі станцією метро «Святошин». Раніше на перехрестя проспекту Перемоги та бульвару Академіка Вернадського виходили похмурі сірі фасади радянських 16-поверхівок. Після художньої модернізації безіменна площа отримала абсолютно інше звучання. Північний її бік прикрашає розпис в стилі супрематизму висотою в 16 поверхів, південний — чорно-синій візерунок з тварин, що біжать, і птахів в польоті.

[caption id="attachment_33143" align="alignnone" width="1200"] Фото: barbarapicci.com

Глухі стіни багатоповерхівок, що виходять на проспект Бажана на Харківському, перетворилися в магніт для іноземців, які їдуть з Борисполя. Рідкісний європеєць або американець тепер не витріщається на кольорову поліфонію серед білих і блідо-блакитних стін.

Один з мінусів планової радянської економіки — неможливість забезпечити всю інфраструктуру навіть середнім рівнем комфорту, коштів завжди вистачало лише на мінімум. Мозаїки за радянських часів не могли з'являтися на кожному будинку, і сучасні мурали компенсують ту порожнечу в київському середовищі, яка не була заповнена 40-50 років тому. Місто не терпить порожнечі, і морально застарілі поверхні поступово наповнюються новим змістом.