$ 38.08 € 41.49 zł 9.64
+11° Київ +14° Варшава +9° Вашингтон
Ново-український суржик: ознака патріотизму чи неосвіченності?

Ново-український суржик: ознака патріотизму чи неосвіченності?

01 Липня 2018 12:36

Материал публикуется на языке оригинала, без редакций.

За даними Київського міжнародного інститут соціології та соціологічної групи "Рейтинг", за останні чотири роки кількість тих, хто постійно розмовляє українською мовою, зросла до 47-51%. Ця інформація ґрунтується на твердженнях громадян про те, яку мову вони обирають для щоденного спілкування.

Така статистика звісно викликає тільки позитив, адже саме мова є одним з тих чинників, що впливають на самоідентифікацію, на єдність нації, на патріотичність. Починаючи з 2014 року усі ці показники виросли у кілька разів, це видно і без офіційної статистики: телебачення, радіо, інтернет – приналежність до української державності, культури, мови – всюди. Більшість громадян із гордістю кажуть: «Я українець». Звісно, українською мовою.

Цікаво, що серед цих 55% є частка тих, хто ще чотири роки тому розмовляв виключно російською, а української навчався хіба що в школі.

Українська мова стала трендом. Зараз, якщо ти говориш українською, ти – автоматично патріот. Українська – це модно, стильно, молодіжно, сучасно та прогресивно.

Проте, як показує практика, те, що стає модним, автоматично набуває широкого вжитку (якщо пам’ятаєте радянське «ширпотреб»), і, нажаль, втрачає свою якість. Такими невблаганними є тенденції ринку, адже все модне втрачає свою вибірковість, унікальність і стає звичайним і масовим.

Мова не є виключенням. І справа не в тому, що це робиться умисно. Зовсім ні. Просто більшість тих, хто переходить у спілкуванні на українську, її просто не знає. Чомусь, вважається, що говорити українською може будь-хто, і вивчати мову для цього зовсім непотрібно. Таким хибним стереотипом слід завдячити відомому кожному українцеві явищу – суржику. Це штучне поєднання двох мов є не лише не літературною і нечистою за означенням мовою, але й дуже простою у використанні. Немає жодних правил, чи норм, за якими утворюється суржик, окрім регіональних тенденцій, тож розмовляти можна, як завгодно.

Відмінність тієї мови, яка утворюється протягом цих останніх років, від традиційного суржика саме у традиційності. Адже суржик так чи інакше утворився внаслідок місцевих особливостей, зумовлених способом життя, особливостями господарства й етнічним складом населення. Нова ж українська мова створюється російськомовними людьми, які не наслідуючи нікого, не знаючи її літературної версії, особисто трансформують за принципом суржика російські слова, уподібнюючи їх до українських – закінченнями, чи то просто вимовою. Ця трансформована, понівечена мова поринає в маси і повторюється, приймаючи нові форми.

Якщо подивитися, як спілкуються українці у соціальних мережах, наприклад, у Facebook, катастрофа письмової безграмотності просто жахає. Бо якщо перекручені слова звучать ще «більш-менш» через подібність та спільні корені двох мов, то надруковані слова, у яких просто замінені російські літери на українські, виглядають, як нагле глузування.

Сумна унікальність України в тому, що державна мова до двохтисячних років не була основною не лише у житті, але й офіційно, на телебаченні, радіо. Але й дотепер державна мовна політика фактично відсутня. Найбільшими її досягненнями за останні 10 років стали введення і заборона «регіональних мов», до чого це призвело – ми знаємо…Крим, Донбас…Здавалося б, у країні є більш серйозні проблеми, аніж чистота мови. Проте непослідовність державної мовної політики руйнує суспільство і створює у ньому додаткову соціальну напруженість.

Попри все, ніщо не заважало державі провести грамотний курс мовної політики із м’яким вливанням регіонів у спільне мовне середовище. Запроваджувати курси, видавати гранти, заохочувати стипендіями та конкурсами.

Однак все що ми наразі маємо – це недолугі спроби постригти населення під одну гребінку, й обов’язково, всіх одразу. Наприклад, минулорічний закон про державну службу, який зараз намагаються допрацювати у Верховній Раді: кожен, хто претендує на посаду держслужбовця має скласти іспит на знання української, або ж принести довідку зі свого університету, яка підтвердить ці знання. Добридень, хабарі за куплені довідки! Навіть, якщо довідка і не куплена, всі ми навчалися в університетах і знаємо, як у непрофільних вишах вивчають мову – зазвичай це протягом семестру предмет «Українське ділове мовлення», з якого у кращому випадку складається диференційований залік.

Такі тенденції зовсім не зачіпають посадовців, адже навіть у офіційних промовах вони не встидаються користуватися російською, або ж суржиком. Проблема росте, як снігова куля, адже неправильне, неграмотне і засмічене використання мови щоденно чують усі. А, психологія людини невблаганна: погане і неправильне хочеться наслідувати і відтворювати. Все частіше на ТБ, з радіодинаміків чи просто на вулиці ми чуємо: «Пака», «Харашо», «Подзвоню», «Білєт». І все рідше зустрічаються поціновувачі перекладів «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги» чи глибоко українських авторських слівець Ірени Карпи.

Ще в школі ми мали урок «Культура мовлення». Там нас навчали основам спілкування та використання мови. Чистота та грамотність мови – от основні риси освіченої та культурної людини. То що ж сьогодні є більш важливим: власна культура із повагою до справжньої української мови чи модний тренд із суржикоподібною підробкою «Made in Ukraine»?

 

Михайлина Дворецька

Думка редакції може не збігатися з думкою авторів.