Одним зі спільних прагнень українців та українського уряду був курс на європейські цінності, що асоціюються в світі з прагненнями до взаємоповаги, рівності та добробуту.
І нарешті у 2013 році настала можливість зробити маленький крок назустріч – Україна була поміж держав, запрошених на саміт у Вільнюс для підписання угоди про асоціацію з ЄС. Всі, затамувавши подих, чекали, щоб відсвяткувати цю подію. Однак не так сталося, як гадалося: несподівано для всіх президент Віктор Янукович відмовився підписувати документ. Це викликало надзвичайне обурення серед українців. Після оголошення про відмову, на Майдані Незалежності в Києві, щоб відстояти проєвропейську позицію та висловити свою незгоду з діями влади, почали сходитися люди: спочатку – кияни, а потім до них приєднались й решта українців з регіонів. Люди несли варту вдень і вночі, розбивши наметове містечко в центрі столиці, вони палили вогнища та чекали вирішення ситуації на користь ЄС. Але ситуація не тільки не вирішилася, але й неабияк погіршилася… Для придушення майдану стягнули озброєні загони «Беркут» та спецзагони. Беззбройні мітингувальники змушені були оборонятись, однак без жертв не обійшлося. Тепер про ці події нам нагадує Алея Героїв Небесної Сотні, де згодом буде зведено і Меморіал. «Спусковим механізмом» для людей стало побиття студентів вночі, і таку поведінку владі люди не пробачили!
Паралельно з кривавими подіями на Майдані Україна втратила частину своєї території – Росія анексувала Крим і вторглася на Донбас.
Згодом війну на Донбасі Путін назве захистом російськомовного населення від «хунти». Агресія Росії виглядала як розгортання боротьби проти принципів дотримання прав людини, що вже само собою суперечить нормам цивілізованого світу 21 сторіччя.
Для точної відповіді на питання «Чому ЦЕ сталося?» ми не володіємо достатнім доступом до тих інформаційних джерел, за якими ведуться подібні політичні ігри. Ми знаємо лише те, що нам дозволено знати. Багато думок з цього приводу є лише припущеннями та можуть використовуватись як засіб маніпуляції влади свідомістю людей.
З приводу дати початку війни існує кілька версій. Одна з них та, що Віктор Янукович був вимушений піти на такий дискримінаційний крок у Вільнюсі, тому що перед цим Володимир Путін пригрозив йому у разі підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС відібрати не тільки Крим та Донбас, а ще й Одесу, Харків, Запоріжжя та Херсон, про що Януковичем було повідомлено під час таємного засідання РНБО 9 листопада 2013 року. За іншою думкою початком російсько-українського конфлікту є день 28 лютого 2014 року, коли перший військовий літак Росії приземлився в Севастополі, незаконно перетнувши наш повітряний простір. Однак напередодні, 20 лютого, в Криму з’явились вантажівки, що висаджували озброєних солдат без розпізнавальних знаків. На сьогодні офіційно затвердженими датами розгортання трагічних подій, спровокованих Росією, є Постанова Верховної Ради України "Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році" № 3807 від 2 лютого 2016 року, що відзначає 26 лютого року як День кримськотатарського супротиву російській окупації, та Постанова Верховної Ради від 21 квітня 2015 року "Про Заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків", а також Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації" від 15 вересня 2015 року № 685-VIII відзначають 20 лютого Днем початку анексії Криму.
У ніч з 27 на 28 лютого вже впізнавані спецпризначенці, що тепер не ховали російської форми, захопили будівлі Верховної Ради та Уряду Автономної республіки Крим. На основних спорудах півострова, а згодом і на стратегічних об’єктах, було встановлено російські прапори. Далі події розгорталися ще стрімкіше: 16 березня на українській території було проведено референдум. Він пропонував кримчанам шляхом голосування обрати один з двох варіантів відповіді, обидва з яких ставили за мету сказати «так!» приєднанню Криму до країни-окупанта, про що й було оголошено 18 березня.
Весь цей час Росія відмовлялась визнавати свою присутність в Криму, хоч там майоріли та різали очі з телеекранів її прапори, її військові ознаки, її георгіївські стрічки. Тільки 17 квітня 2014 року Володимир Путін офіційно визнав присутність російських солдатів у Криму та розпочав «святкування»: нагородив кримінальних авторитетів та генералів медалями «За повернення Криму» і зробив грандіозний всеросійський концерт на цю честь.
Втрати населення України внаслідок прямого та опосередкованого російського агресивного втручання станом на лютий 2018 року склали: понад 10 тис. осіб вбито, понад 25 тис. поранених, майже 1,8 млн. людей стали вимушеними переселенцями.
Загалом Росією цинічно захоплено 7,2 % території України.
Минуло чотири роки після анексії українського Криму. Бойові дії на Донбасі, що досі тривають, вимагають на фронт все більше українських новобранців… Те, що війна не була формально оголошена, а збройні російські формування працюють під прикриттям, супроводжуючи це інформаційним та економічним нацьковуванням, створило поняття «війни нового покоління», так званої “гібридної війни”. За роки російської збройної агресії проти України стало зрозуміло, що світова безпека під загрозою.
Раніше подібним методом Росією було здійснено військові втручання в Чечню, Грузію та Молдову, тепер ця тактика застосована і до нашої держави. Україна стала випробувальним полігоном для тестування зброї та військових навичок окупанта. Ця війна дає змогу Росії не тільки послабити українську економіку, а й виявити слабкі місця Західної Європи, що на сьогодні є її єдиним рівноцінним противником у боротьбі за владу в світі.
Після розпаду Радянського Союзу Росія продовжувала негласно тиснути на країни пострадянського простору, ігноруючи засади та правила міжнародних норм. Згодом цей факт підтвердила й російська Дума, яка в 2015 році офіційно скасувала причетність Росії до міжнародного права. Норми, відхилені Думою, значаться в Праві як імперативні, тобто такі, що не допускають ніяких відхилень від установленого переліку прав та обов'язків суб'єктів і вимагають категоричного дотримання прописаних в них правил поведінки. Відмова від такого порядку означає його пряме порушення та попередження решті країн бути готовими до хаосу! І дії Росії по відношенню до України – пряме цьому підтвердження.
За роки військового негласного втручання в Україну Росією було порушено:
Статут ООН, Гельсінський договір, Будапештський меморандум (гарантії безпеки України у зв'язку з нерозповсюдженням ядерної зброї), власних міждержавних договорів: умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.1997 року, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 року, Договір про зону вільної торгівлі СНД, скасованого Росією з 2016 року, положення і вимоги Світової організації торгівлі (СОТ).
У ході війни Україну було «легально» пограбовано Російською Федерацією, не кажучи вже про контроль та використання її наземних, підземних, водних та повітряних ресурсів. З окупованих територій Криму, Донецької та Луганської областей вивезено основну частину технічної документації, велику кількість обладнання виробничих і оборонних підприємств, а також енергетичних та промислових об’єктів державного значення. Крім того, привласнено права на заводи, транспортні магістралі, пам’ятки історії.
На сьогоднішній день Росія спекулює на питанні забезпечення України та Європи енергоносіями, зокрема природним газом: чинить тиск, формуючи цінову політику, маніпулюючи маршрутами їх надходження до Європи, регулює обсяги. Натомість на перевезення українських товарів територією Росії накладено ембарго.
Паралельно війна на Сході супроводжується інформаційною війною. Головною метою розгортання інформаційної війни є підрив української державності або, в найбажанішому для Росії варіанті, її остаточна ліквідація. Іншими принципами російської дезінформації є отримання підтримки від росіян та виправдання своїх дій перед ними, а також дискредитація України в очах західних партнерів. Протистояти такому напору брехні Україна може тільки при тісній взаємодії з інформаційними ресурсами решти країн Європи: попереджати та спростовувати російські медійні атаки разом з ними.
Залякування та використання сили завжди було основним принципом гібридної політики Росії. Проте зараз воно набуло глобально-неадекватного характеру. Втручання в міжнародні конфлікти Росія виражає в зміщенні акцентів боротьби: надмірно задіює війська, посилює неправдиву інформаційну пропаганду, маніпулює та підмінює поняття на свою користь. Те, що чисельність солдат і військові потужності Росії, такі як броньовані машини, танки, системи залпового вогню, значно перевищують можливості країн НАТО та ЄС, робить ситуацію ще більше загрозливою.
Однією з характерних дій російської стратегії війни є перекидання своїх військ в місця успішно проведених операцій для подальшого наступу. За першої ж нагоди силові структури та техніка відправляються до таких «гарячих» точок будь-якими засобами та будь-яким видом транспорту, навіть на велику відстань. Щоб відволікти увагу та замаскувати переміщення військ по території, використовується привід раптових перевірок чи навчань. Саме таким способом і було анексовано Крим, а згодом розпочато і війну на Донбасі.
У час, коли війська країн НАТО, ЄС та США десятиліттями проводили навчання для ведення міжнародних миротворчих операцій, Росія нарощувала потенціал: модернізувала техніку та тренувала армію для їх застосування в гібридних війнах. За оцінками експертів завдяки переміщенню та дислокації в Криму російського оперативно-тактичного ракетного комплексу «Іскандер-М» та дальніх ракетоносців-бомбардувальників Ту-22М3, а також систем корабельної та повітряної оборони, Росія буде спроможна контролювати близько 90% поверхні Чорного моря. Блокування морських протоків Південного-Західного напрямку відпрацьовувалось Росією задовго до взяття півострову. Це здійснювалось за допомогою Південного військового округу та частин Чорноморського флоту, що базувались в Криму. Крім того, враховуючи додаткове розташування морського флоту в Калінінградській та Петербурзькій областях (Балтійськ та Кронштадт), Балтійські канали теж вразливі. У разі їхньої блокади відразу ж стане під загрозу мирне життя Польщі, Латвії, Литви та Естонії. При використанні агресором Сувалкського коридору* Балтійські шляхи стануть блоковані для решти світу та можливості отримання допомоги з боку союзників НАТО. В силу невеликого розміру та обмеженого військового устаткування країни Балтії не зможуть себе захистити ні разом, ні поодинці. За словами російських військових експертів, при російському наступі найуразливішими є не Балтія, а Румунія та Болгарія, а особливо - Балканський регіон.
Російське втручання на українську територію триває. Український опір агресору дав змогу побачити недосконалість як власної, так і світової систем безпеки. Разом з тим, досі не проведено жодних суттєвих досліджень і не прийнято заходів, окрім штрафних санкцій ЄС. Запланована миротворча місія за участі країн ООН теж не надійний варіант. Максимум, чого вона може домогтися, це введення конфлікту у стан «замороженого», що не вирішить ситуації, а ляже важким баластом на плечі українців і тягтиметься за нами далі, не даючи змоги їх розправити та повноцінно жити. Подальше розгортання російського свавілля на Донбасі остаточно виснажить нашу країну, а затягування цього питання поставить під загрозу євроатлантичні та особисті перспективи України як держави. ЯК ЗНАЙТИ ВИХІД? Питання риторичне…
*ПРИМІТКА: Сувалкський коридор (за назвою польського містечка «Сувалки») – умовна назва території частини землі, що проходить між Калінінградом та Білоруссю вздовж кордону Литви та Польщі.
Дарія Білокобильська
Думка редакції може не збігатися з думкою авторів.
