Є дещо спільне між окремими нашими патріотами та російськими православними. Довго ця думка у закутках мозку блукала, і зрештою зформлював.
Як людина, що цікавиться релігією, я часто помічав у православній церкві один цікавий підхід до життя.
І є характерна відповідь на цю претензію: а справжньому християнину це все має бути неважливо, бо він до Бога іде. А якщо йому це важливо, то не такий він і вірний, і взагалі нема чого такому маловіру в церкві робити.
Себто, замість того, щоб завлікати людей, що теоретично має бути завданням церкви та єдиним способ її продовження в часі, до них вже на вході висуваються жорсткі вимоги, а за їхнє невиконання вголос засуджують. Себто, тебе не спонукають бути християнином: тобі оголошують, що ти вже їм маєш бути. І навіть якщо ти кажеш, що ти вже, високий ризик, що тобі все одно розкажуть, що недостатньо, і взагалі не християнин ти, а фігня якась. А потім таки люди дивуються, чому в їхніх традиційно православних краях народ біжить до якихось там усміхнених неопротестантів.
До чого я це?
А до того, що інколи такий саме підхід спостерігаю щодо патріотичного виховання. Мовляв, не будемо ми нікого переконувати, ні до кого намагатися достукатися, нікому не пояснюватимемо, не зваблюватимемо, не рекламуватимемо. Любити Україну треба за замовчуванням, на старті, всем серцем та безоглядно, а якщо хтось на старті її недостатньо любить, то все, не потрібний нам такий, давайте краще хором плюнем на цього філіна.
Той самий підхід. Тільки у тих Бога, а тут Україну.
Хороший підхід. Багато переваг має, багато аргументів на свою користь, та й врешті-решт дозволяє почувати себе приємно.
І один-єдиний недолік: не працює і призводить до повільної загибелі.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
