За вісім років багато хто встиг зрозуміти, що таке декомунізація і навіщо вона взагалі треба. Радянська ідеологія працювала за цілком релігійними стратегіями, тому «міченого простору» слід позбуватись. Радянська ідеологія розповідала дуже різні історії, залежно від регіону (скажімо, пам'ятники Другій світовій у Франківську і Чернівцях мають надзвичайно різне значення), і не всі з цих історій однозначно червонопрапорні та молотосерпові. Саме тому декомунізація завжди була тільки напівзаходом.
Декомунізація проста. Ти шукаєш відверту пропаганду СРСР у публічних просторах і ліквідуєш її. Іноді, якщо це пам'ятник Щорсу в Києві, чомусь не ліквідуєш. Але в кожному разі майже не доводиться ставити собі набагато складніше запитання: яким чином сам простір навколо цих пам'яток сформований радянською ідеологією?
Коли ми вносимо в простір зміни, ми модифікуємо історію навколо нього. Цікавий приклад влучної модифікації простору - пам'ятник пластунам, що не зламали своїх присяг, в Івано-Франківську. З одного боку, він стоїть в одному з кутків площі Міцкевича і має небагато стосунку до її топографії. Він не творить ансамбль з пам'ятником Міцкевичу, а навпаки, відмежований. Але також він стоїть біля сучасної дитячої бібліотеки, в якій колись було гімнастичне товариство «Сокіл» та колишнього кінотеатру «Тон»; пласт пов'язаний із зародженням кінематографу в Галичині, про що повідомляє табличка на самому кінотеатрі. Три об'єкти зливаються в доволі цілісну оповідь. Це хороше місце для зупинки, коли проводиш екскурсію, це хороше місце для фото і, що найважливіше, це якірна точка міста, яка дозволяє повести мову про кілька аспектів міського життя, підкріпивши їх простором, в якому містяться різні часові зрізи.
Звичайно, я пишу урбаністичну прозу, тому в мене є певний пунктик на тому, як міський простір оповідає історії. Але для нас всіх однаково важливо, чиї це історії. Туристи пізнають історію інших країн за топографією їхніх центрів. Назви і пам'ятники важливі, бо вони звертають нашу увагу в конкретному напрямку. Чому б іще у Відні був здоровенний як его Геращенка меморіал радянським «визволителям»? Саме тому що його присутність відразу за межею віденської фортеці розповідає нам історію, яку ми знаємо наперед і просто інтуїтивно вписуємо в простір, який дає достатньо натяків.
Так от, про радянські пам'ятники і «чиї це історії». Очевидно, кожен радянський монумент розповідає абсолютно радянську історію, маркуючи простір як «визволений від нацизму Червоною Армією», але насправді такі ансамблі часто поглинають куди більше простору, ніж здається. Так, у Франківську меморіал знаходиться на перетині Ріпина і Лепкого, але веде до меморіалу вулиця Гаркуші. Саме вулиця Гаркуші є точкою перспективи, з якої відкривається вид на меморіал (нещодавно точку перспективи затулили церквою і це рідкісне розумне використання церкви в міському просторі Івано-Франківська за останнє століття).
Якщо ви не знаєте, хто такий Гаркуша - не переймайтесь. Більшість містян теж не знають. Це полковник ЧА, котрому там поставлено меморіальну дошку. Вулиця Гаркуші, звісно, не займається пропагандою комунізму самою лише назвою. Але ця назва викреслює вулицю з публічного простору, оскільки смисли, з якими вона мала б асоціюватися, вже не тут. Це порожня назва, на противагу сусіднім Ґрюнвальдській і Василіянок.
І якби ми хотіли бавитися в «Дніпропетровськ на честь апостола Петра», то можна було б сказати, що нехай це буде вулиця Филона Гаркуші, теж полковника, сподвижника Хмельницького. Але тут ми проігноруємо логіку самого перейменування: за Польщі це була вулиця Мечислава Романовського, поета, котрий загинув в антиросійському повстанні 1863 року. Локальна історія Франківська з цим повстанням (була) вельми тісно пов'язана, тому ця назва мала сенс у міській географії. В часи ЗУНР вона називалась на честь Лесі Українки, але в нас уже є вулиця Лесі Українки. Очевидно, вулиця Гаркуші не має жодного змісту в сучасному міському просторі. Не ми вирішували вшанувати рандомного полковника, котрий брав участь у реокупації Галичини совітами. Чи є сенс повертати їй назву Романовського? Теж навряд, ще й з огляду на те, що дорадянські наративи (крім легенди заснування) в міському просторі досі представлені порівняно кволо. Важливо тільки те, що переназивання вулиці сьогодні буде рішенням саме локальної спільноти, нашим власним способом організувати простір.
При цьому, зауважте, мені абсолютно байдуже до ролі, яку полковник Микола Гаркуша, родом з Черкащини, відіграв у перемозі над Гітлером. Я цілком зрозумів би пам'ятну дошку на його школі чи вулицю на його честь в рідному місті. Але в міському просторі Івано-Франківська ця вулиця має не більше сенсу, ніж радянська інтерпретація перемоги, на які й працювали такі просторові маркери.
Ситуація з Пушкіном абсолютно ідентична. Обговорюючи його присутність у нашому міському просторі, ми передовсім повинні замислитись про те, що саме ця присутність нам оповідає. В більшості випадків - що тут була русня, котра дрочила на Пушкіна і заміняла вивчення світової культури одноманітною русистикою, через що значна частина літературознавчих катедр по всій Україні ніяк не навчиться визирати за межі поезії серебрянного века, бо нічого іншого викладачі в педі не знали.
Осторонь особистих літературних вподобань кожного з нас, цей пам'ятник у міському просторі не виконує жодної функції, крім культурної домінанти. А коли культурною домінантою в нашому просторі виявляється культура окупанта - це означає, що ми не змогли розібратися з власною меншовартістю простору. Тому вулиця Біласа і Данилишина в Калуші на околиці в дворах, а вулиця Пушкіна - досі одна з центральних.
Але я бачив і геть радикальні погляди: мовляв, не лише Пушкін, а й Хмельницький є частиною російського наративу, тим діячем, котрий відірвав нас від Європи і штовхнув до Росії. Так, є. Але також він є основою національно-визвольного наративу і ранньомодерної ідентичности. Одночасно. Наскільки токсичною постаттю в сучасному дискурсі є князь Володимир - я взагалі не можу передати. До речі, за цю токсичність можемо подякувати Теофану Прокоповичу. Але пам'ятник на Володимирській гірці стоїть і стоятиме, бо для нас і для росіян ця постать, як і те, що вона втілює, працюють по-різному. І по-різному визначають простір навколо себе.
Скажімо, пам'ятник на Софійській площі цілком суголосний тій частині міту Хмельницького, яка важлива для нашої інтерпретації - входження в Київ, статус оборонця віри і заснування ранньомодерної української держави. Це образ легендарного правителя. Зрештою, без Хмельницького не було б Сковороди з його «будь славен вовік, о муже ізбранне, вольности отче, герою Богдане» і Шевченка, з його «нерозумним сином». Деякі смисли київських пам'ятників Хмельницькому, Сковороді та Шевченку (якщо трактувати їх як частину великої оповіді) взаємозаперечні. Але вони знаходяться в різних місцях, належать кожен до осібного контексту і поодинці ніяк не суперечать більш загальному міту (вживаю це слово в абсолютно нейтральному значенні) української держави.
Але в Києві, скажімо, є ще один меморіал з Хмельницьким. Який треба було знести к чортам собачим іще в 2014 році, оскільки цей меморіал є частиною буквально людожерського наративу, через призму якого нас із вами зараз розглядають як недолюдей. І я не про арку дружби народів (хоча так, з погляду сенсів цей монумент також застрів уже 30 років як). Я про декор станції метро «Вокзальна».
Якщо ви не пригадуєте, там ряд металевих барельєфів на історичні сюжети. Котрі як композицією окремих деталей, так і загальним добором повідомляють просте повідомлення: українці і росіяни - братні народи, так було є і буде, і сама «логіка історичного процесу», котру в совку любили демонструвати подібно до лінійної інтерпретації дарвінізму (теї, де мавпа поступово стає людиною) нам на це вказує. Але як у лінійний дарвінізм вірять хіба люди, котрі не читали «Походження видів», так само і в лінійну логіку історичного процесу вірять люди, котрі не читали нормальної історії. Останні вісім років ми переважно називали таких людей ватою, але сьогодні частіше трапляється слово «русня». В цьому випадку мова не про національність, а про колоніальний погляд на Україну.
Звісно що один із наріжних сюжетів (фото якого я не знайшов, на ілюстрації «історична єдність» часів національно-визвольних змагань) це Переяславська рада. Тому що звісно ж Переяславська рада, фундамент останніх трьохсот років російської політики. Чи відбулась ця подія? Безперечно. В чому саме полягали угоди? Ми не знаємо. Чи потрібна нам як українцям комеморація цієї події на одній із ключових станцій метро? Щось мені підказує, що ні.
З радянського погляду логіка такої презентації абсолютна. Вестибюль станції «Вокзальна» - місце, яке більшість гостей міста побачать зразу після прибуття і яке більшість пасажирів побачить перед відправкою. Це «спільна історія», яку в часи СРСР станція розповідала як українцям, котрі приїздили до столиці, так і росіянам, котрі приїздили до української столиці. Те, що під барельєфами немає інформаційних табличок, не означає, що вони не передають всю необхідну інформацію тим, на кого вона націлена. Тим, хто в контексті.
Тому, попри присутність на одному з барельєфів Хмельницького, ця експозиція «логіки історичного процесу» має бути демонтована. Бо барельєф Переяславської ради не є меморіалом Хмельницькому. Це меморіал російської інтерпретації фундаментальної історичної ролі українців. І ця інтерпретація вже влучала неподалік вокзалу.
Суть деколонізації, власне, якраз у цьому. Ми не дивимось на голе зображення чи назву, аби зіставити його зі списком маркерів «забороненого» і ліквідувати на цій підставі. Монументи, а тим паче назви вулиць, не є фундаментальними і незмінними, хоч за правильного використання добре організовують простір навколо власних смислів. І важливо не «хто» зображений чи яке місце посідає особисто для вас. Важливо, яку історію зображене чи назване розповідає нам про нас самих.
Переважно, як у випадку з Пушкіном чи Толстим на мапах українських вулиць, це просто не наша історія. Сама реальність демонструє, що в спільності цієї історії нас так і не змогли переконати. Але також дуже часто це наша історія, розказана так, щоб ми самі займали в ній роль пасивних глядачів. І тут уже пошуком триґерних символів обійтись не вийде. Треба читати і перепрочитувати простір навколо себе. І тому дуже часто будуть незгоди і дискусії. Хочеться вірити, саме на випадок дискусій ми й тримаємо критичне мислення і здатність до самоаналізу.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
