Війна залишила тисячі українських родин без власного житла. Для когось новою адресою став гуртожиток чи прихисток, а хтось ютиться в орендованій кімнаті або живе в чужих людей, втративши віру в те, що колись знову відкриє двері до власної оселі.
Засновник медіагрупи «Труха Україна» Максим Лавриненко вже кілька років від прибутку свого бізнесу купує квартири родинам, які через війну втратили дім. За цей час житло отримали переселенці з Харківщини, Донеччини та Луганщини.
На початку 2026-го Максим вже розповідав нам про проєкт: тоді частина угод була на етапі перемовин. А нещодавно відвідав новосілля ще однієї сімʼї, яка отримала житло від «Трухи». Ми повернулися до розмови, щоб дізнатися про розвиток проєкту.
— Максиме, вітаємо знову. Для тих, хто не читав попереднє інтерв'ю, нагадайте, будь ласка, як починався ваш проєкт «Труха дарує житло»?
Ще у 2024-му ми купили квартири харківським родинам з дітьми, які втратили житло через російські обстріли на початку повномасштабної війни. Після першого передання ключів стало зрозуміло, що потреба гостра і що наша допомога дійсно впливає на життя цих людей, тому ми хочемо продовжувати.
Я дуже добре запам'ятав, як змінилася доля однієї з тих сімей. Завдяки тому, що у людей з'явилося власне житло, мати з двома дітьми змогла повернутися до батька з-за кордону. Так возз'єдналася сім'я, яка могла і досі залишатися розірваною між країнами, бо не було де жити. Як після такого зупинитися?
Минулого року більшість подій у проєкті відбулася взимку, під Різдво. Ми у команді навіть називали це різдвяним дивом, бо саме так про нашу допомогу казали люди, які отримали житло. Спочатку купили квартиру для великої родини переселенців із Харківщини, яка пережила окупацію. Вони місяцями шукали прихисток по всій країні із крихітною дитиною, бабусями та тваринами. Тепер у них є дім із садом. Коли я був на новосіллі, батько сім'ї зізнавався, що мріє посадити там фруктові дерева. Я щиро сподіваюся, що їм житиметься добре.
— Чому вирішили купувати житло власним коштом, а не відкривати збори?
Це питання мені ставлять постійно. Люди звикли, що на допомогу іншим в Україні збирають. Це дуже добре, що збирають, що вдається зібрати. Ми з «Трухою» часто підтримуємо чужі збори і вдячні, що нам довіряють — зокрема й військові. Але в нашому випадку для багатьох було і є дивним, що мережа телеграм-каналів зі мною на чолі купує квартири і нікого не просить долучатися.
Насправді, тут жодної інтриги немає. Це не тому, що ми хочемо відрізнятися. Ми маємо можливість допомагати своїм коштом з прибутку на конкретну мету, тому це робимо.
До того ж, для мене принципово брати на себе відповідальність за допомогу. Я багаторазово висвітлював у своїх соцмережах та в сторіз, як ми працюємо із заявками, яким є процес на кожному кроці. Все зрозуміло і прозоро.
— Як усе влаштовано від першого звернення до підписання угоди?
Люди заповнюють гугл-форму, описують свою життєву ситуацію, додають документи. Команда опрацьовує кожне звернення, перевіряє, уточнює. Усі заявки я обов'язково читаю сам. Велика і непроста робота, але тільки так.
Ми намагаємося вникнути у деталі, зрозуміти, як родина жила до війни, що відбулося під час вторгнення, чому звертаються до нас зараз. Пріоритет маємо для багатодітних родин, одиноких батьків, людей з інвалідністю, сімей загиблих або зниклих безвісти захисників. Але жорсткого алгоритму немає. Буває, що в одній заявці сходяться стільки обставин одночасно, що не можна пройти повз.
Складний і чутливий момент для мене — у розумінні, що ніхто не може допомогти всім. Я одразу дуже не хотів, щоб цей відбір перетворювався на конкурс критеріїв. Ми все розглядаємо індивідуально і дуже ретельно. Допомагаємо тим, хто в найгіршому становищі.
Коли обрали родину, починається довгий процес. Спілкуємося з рієлторами, переглядаємо варіанти, оцінюємо стан житла, перевіряємо документи, ведемо перемовини з продавцями. Останнє слово у виборі квартири завжди залишається за родиною. Важливо, щоб це було гідне житло, а не просто стіни і дах.
— Що найчастіше залишається за кадром?
Процес — це ніколи не «прийшов, побачив, купив». На кожному етапі щось може піти не за планом. Тому маємо бути гнучкими та психологічно готовими до різних варіантів розвитку подій. Бувало таке, що квартиру знайшли, домовилися, а в останній момент продавець каже: «Я передумав, більше не продаю». А шлях вже пройдено великий. Що ж, тоді починаємо все спочатку.
Є ще юридична сторона. Перевірка власника, документів на квартиру, оформлення угоди. Підписники бачать відео, де ми передаємо ключі, але за кадром кипить робота, задіяна команда, юристи, нотаріуси, тижні листувань, зустрічей і переговорів.
— Розкажіть про сім'ю, якій ви нещодавно передали квартиру. Коли ми зустрічалися взимку, це було ще в планах. Чим зачепила їхня заявка?
Ольга та Євген із Лисичанська. Їхня квартира залишилася в окупованому місті. Ольга має інвалідність другої групи з дитинства через важку форму цукрового діабету, лікування на постійній основі забирає майже весь сімейний бюджет. Євген — ветеран, двічі учасник бойових дій, переніс контузію. Разом виховують сина-підлітка Богдана і маленьку Єву, яка народилася вже під час повномасштабної війни. До переїзду вся родина жила вчотирьох у 12-метровій кімнаті у колишньому монастирі на Львівщині.
У заявці Ольга написала: «Ми втратили не тільки житло. Ми втратили сенс життя. Жодного фото не залишилося». Вони бачили, як у їхній дім влучила ракета, але найбільше страждали не через втрату всього нажитого, а через страх за майбутнє дітей, яким не буде де жити.
Після таких рядків важко заспокоїтися і просто піти жити далі. Я перечитував кілька разів. Ми зв'язалися із сім'єю. Ось влітку відбулося новосілля, мене запросили і це була чудова тепла зустріч. Знаєте, що запам'яталося? Євген розповів, як Ольга вечорами готує смаколики у духовці. У них чотири роки не було навіть духовки. А тепер є власний дім з усім необхідним. Я поїхав звідти щиро щасливий за цю родину та дітей.
— Ще ви купували квартиру для бабусі з онуком, так? Нагадайте їхню історію, будь ласка. Що запам'яталося в цій заявці?
Зоя Дмитрівна — пенсіонерка. Вона евакуювалася з Бахмутського району на початку повномасштабного вторгнення разом із дитиною. Будинок на Донеччині було повністю зруйновано. У Києві жінка похилого віку разом із дванадцятирічним онуком Матвієм, який має слабкий зір, винаймала житло. Майже все, що в них було від держави, йшло на оренду. Матвій росте без матері та батька, Зоя Дмитрівна виховує його сама. Це чудовий світлий хлопець, спілкуватися з ним і бабусею було дуже приємно.
У заявці жінка писала, що вони з онуком мріють про хоча б маленький, але свій, власний куточок. Коли ми передали їм ключі від квартири, Зоя Дмитрівна сказала, що тепер спокійна за майбутнє дитини. Люди, яким ми допомагаємо, найбільше переживають не за себе, а за дітей та онуків, що зростають під час війни.
— Як роки участі в цьому проєкті змінили вас особисто?
Я став інакше дивитися на речі, які раніше здавалися само собою зрозумілими. Ми виходимо з роботи чи повертаємося з відрядження, йдемо від друзів чи важливої зустрічі. Куди? Додому. Дістаємо ключі, відкриваємо двері, а далі кожен рухається власним звичним шляхом по кімнатах. Твій дім в порядку, але для величезної кількості людей в Україні це вже зовсім не так. Немає адреси, дверей, звичного шляху від коридору до кухні чи спальні. У багатьох і ключів не залишилося, а у когось лише на згадку. Це завжди втрата не лише житла, а всього минулого і опори для майбутнього.
Коли я читаю заявки, я думаю про це — уявляю живих людей, які до нас звернулися. Уявляю їхні втрати, надії, сподівання, страхи. Мабуть, я став набагато більш емпатичним. І ще зрозумів, що найважчі рішення — не ті, де треба багато зробити, а ті, де треба вибрати між людьми, яким однаково потрібна допомога.
— Коли ви передаєте ключі, це для вас фінал чи, навпаки, початок?
Певною мірою і те, і інше. Суто технічний шлях до цього моменту вже позаду: ми знайшли квартиру, оформили документи, завершили угоду. Але після передачі ключів, звісно, нічого не закінчується.
Ми залишаємося на зв'язку. Люди телефонують, пишуть, запрошують побачити, як влаштувалися. Хтось показує перший ремонт, хтось ділиться фотографіями того, якою зробили дитячу кімнату, як вони у захваті від кухні або які дерева посадили біля будинку. Приємно бачити, що життя поступово входить у звичний ритм.
Знаєте, під час роботи над проєктом у всіх багато емоцій. Команда хвилюється, готується, радіє, або сумує, коли щось не вдається. Люди, яким ми допомагаємо, іноді навіть плачуть при передачі ключів.
Я ціную кожну таку зворушливу мить. І все ж найбільше чекаю новосілля — коли приїжджаю вже не як голова «Трухи» чи учасник житлового проєкту, а просто в гості.
Читайте також:
Ексклюзив Ua.News: Від місцевих новин — до допомоги, яка змінює життя: Максим Лавриненко, медіагрупа «Труха Україна»
