Ще у 2000-х словосполучення «українське кіно» означало порожнечу. Наш кінематограф не давав практично нічого, крім малоінтеллектуальних ситкомів, продукції для російського ТБ та рідкісних фільмів. Після Революції гідності все змінилося — Держкіно нарешті отримало нормальне фінансування, в України з'явилася своя ідеологічна повістка, і фільми пішли як гарячі пиріжки: «Поводир», «Чужа молитва», «Червоний», «Крути 1918», «Легенда Карпат».
Не заперечуючи необхідність в патріотичному кіно, складно не помітити, що більша частина картин, що виходять в Україні, належить саме цьому жанру. Зрідка на екрани виходять і представники інших жанрів — наприклад, дитяча фантастика («Бобот»). Але наші режисери чомусь забувають про багатющий пласт української «дорослої» фантастики.
Пізніше радянська фантастика буквально «стухла» (НФ-картини 80-х не порівняти з фільмом «Назустріч мрії»), а кіно незалежної України відродилося лише через 20 з гаком років після краху тоталітарного ладу. Але хіба зараз щось заважає знімати якісну фантастику?
Будемо відверті, фільми на кшталт «Забороненого» про Василя Стуса навряд чи призначені для західного глядача, це суто українська історія. Нашій країні потрібно заявити про себе на екранах Голлівуду, як би пафосно це не звучало. А для цього потрібен блокбастер. Власне, так і робить Китай — щоб потрапити на Netflix, він знімає епічні красиві фільми. До речі, для тих же китайських блокбастерів кадри малюють українські студії візуальних ефектів.
Та й проблеми з тим, що знімати, в України не повинно бути. По-перше, ми повинні уробити Росію з її бутафорськими сайфай-фільмами (мова йде про «Населений острів» та «Тяжіння»). Екранізувати можна і західну фантастику, благо повістей і оповідань у Азімова або Бредбері, за якими не зняли фільми, повно. Або, уявіть, як би виглядала та сама «Назустріч мрії», знята при сучасних можливостях.
