Нарешті ця формула клацнула в мене в голові і склалася у формулювання. Пишу.
У нас є виклик.
У 1990-ті українські гуманітарії продукували тисячі патріотичних легенд різного штибу. Від відносно правдоподібних до абсолютно фантастичних. Це нормально на етапі постколоніального відродження, коли національний рух, з одного боку, бореться із залишками імперського наративу, а з іншого - має низку комплексів.
Зараз 2020-ті (капець, сам не вірю). Частина з цих легенд увійшла в широкий вжиток. Її нам розповідали в школах. Але за цей час в українців виросла критичність. І певна частина освічених кіл почала ставити під сумнів те, що чує. Спочатку найбільш фантастичні з легенд, а потім й усі інші. Кожну хочеться перевірити, а неправдиві - спростувати.
І тут маємо великий конфлікт. Бо є низка людей, які в цьому вбачають ідеологічну диверсію. Адже це хай і вигадки, але патріотичні вигадки. У нас тут ще вата недобита, на нас Росія пре, а ви розвічнуєте. От чому ви розвінчуєте?
А тому що це брехня - кажуть ті, хто розвінчує. Тому що на брехні країну не побудуєш, тому, що ми не можемо робити вигляд, що вигадка - це правда, бо це «патріотично». І взагалі це не патріотично. Країну потрібно любити справжньою, і українську історію та культуру є за що поважати і без вигадок.
А от і ні, кажуть їм, ви це робите, бо падлюки та зрадники. Усі брешуть, всі нації світу брешуть, наші вороги теж брешуть, тож і ми будемо брехати, а хто заважатиме, тому ми ще родовід перевіримо.
Ця суперечка триває давно. Але зрештою в мене народилося формулювання, яке дає мені сказати, чому саме я - на боці тих, хто розвінчує. Хоча я розумію усі острахи протилежної сторони. Але в мене є власний острах.
Бо легендотворці творять для України такий національний міф, для сповідання якого треба бути невігласом - або хоча б такого старанно удавати. Причому це обов’язкова умова. Без невігластва патріотизму не буде.
При цьому якщо його чує не невіглас (чи українець, чи іноземець) - в нього залишається, базово, два варіанти. Або кивати з ввічливісті, або здивовано приснути в вуса.
Таким чином український патріотизм резервується за невігласами. Так саме, як свого часу радянський патріотизм було зарезервовано за патологічними брехунами.
Це якось… кепсько.
Велесова Книга як документ давніх часів. Конкурс милозвучності мов. Голопузий козак-характерник з двома шаблями в червоних шароварах. Триста розстріляних за мову студентів. Заборона «Евангелія Учителного» Ставровецького як заборона української мови. Et cetera, et cetera, et cetera - прикладів можна насмикати від неоліту до укрсучліту. Все це не з категорії «можна вірити, можна не вірити» - все це з категорії «можна вірити лише якщо а) дуже хочеться, або б) тобі не вистачає освіти та здорового глузду, або в) так хочеться, що освіту та здоровий глузд ти готовий вимкнути». А якщо ти на таке не здатний - приховуй, бо проголосимо зрадником. Сильна вумний тут.
Ми так нікуди не поїдемо. Ми не можемо виганяти з патріотів усіх, хто занадто освічений та не хоче брехати. Це негативна селекція, яка зрештою призведе до «українець має бути довбограєм».
Це не суто український феномен, до речі. В Росії відбувається приблизно та ж фігня, до того ж ще з давніх часів - привіт «подьячему Крякутному». Більш того, деякі міфи - особливо стосовно давніх часів, усі ці слов’янські руни, «Ковалі Людоти» на франкських мечах, та й та ж Велесова Книга, в оригіналі якраз фальсифікована лютим ватніком білогвардейського розливу - є для нас спільними.
Але мені зовсім не буде шкода, якщо базовим критерієм російського патріотизму буде невігластво та довбограйство.
Але шкода, якщо і у нас це буде необхідним.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
