Прагнення влади запустити швидкими темпами ринок землі в Україні, наштовхнулися на жорсткий опір противників цієї ідеї. У Києві регулярно відбуваються акції протесту і вже сталися криваві сутички з правоохоронцями. Про те, хто може бути причетний до організації мітингів та механізми запуску ефективного ринку землі, в ексклюзивному інтерв’ю UA.News розповів голова правління громадської організації «Регіональна експертно-юридична асоціація впливу» Олексій Буряченко.
Впродовж останнього тижня у Києві відбуваються акції протесту проти ухвалення Верховною Радою закону про ринок землі в другому читанні. 17 грудня біля парламенту сталися сутички радикальних активістів з правоохоронцями, внаслідок чого кілька осіб потрапили до лікарні. Чому відбуваються ці протести, хто в них зацікавлений і є їхнім організатором?
Водночас є інша версія, і я більше схиляюся до неї, що ці протести і сутички були організовані умисно для зміщення вектору у загальному розгляді земельного питання. Ви помітили, що ані під час мітингу, ані під час дебатів на телеканалах, ніхто предметно не обговорював технічні складнощі й інші тонкощі земельної реформи? Експерти і політики обговорювали лише бійки, розповідали про постраждалих з обидвох сторін. Тож мені здається, що Нацкорпус та інші ультранаціоналісти просто зацікавилися цими протестами і спровокували сутички. Таким чином вони фактично взяли на себе «вогонь», а відповідно – політичний аспект цих подій.
Окрім вуличних баталій, не менш запальні дискусії з елементами бійки сталися й у Верховній Раді. З чим пов’язаний жорсткий розподіл інтересів серед депутатів – це лише політичний піар на темі ринку землі чи реальне бажання не допустити гіршого сценарію подій через земельну реформу в її нинішньому вигляді?
Олексій Буряченко: Небажання частини народних депутатів остаточно ухвалювати «земельний закон», пов’язане з лобіюванням інтересів у аграрній сфері. Не секрет, що в Україні давно діє нелегальний, «тіньовий» ринок землі. Багато політиків, бізнесменів, фермерів переоформлюють земельні ділянки через державного реєстратора, судові рішення та підзаконні зобов’язання. Це протизаконно і за це слід притягувати до кримінальної відповідальності. Однак часто провадження не порушують, бо цей «розпродаж» робиться за домовленістю і дуже вигідний усім зацікавленим сторонам. Чимало мешканців українських селищ вже не перший рік продають власні земельні паї, а на отримані кошти купують автомобілі, ремонтують оселі і вперше у житті летять відпочивати до Туреччини.
«Масла у вогонь» підлив і запуск у 2018 році Державним комітетом України з земельних ресурсів ринку оренди. Запрацювали аукціони з продажу землі, почали укладатися договори на оренду на 49-50 років. І це лише офіційно. Водночас деякі місцеві адміністрації, почали здавати в оренду навіть «земельні запаси», використовуючи при цьому тіньові схеми.
Таким чином в Україні сформувався масштабний прошарок фермерів, бізнесменів і політиків, які накопичили багато землі і техніки, а також працюють виключно на експорт агропродукції. Фактично вони стали латифундистами й отримують надприбутки. Багаторічна практика застосування подібних тіньових схем призвела до того, що сьогодні в деяких областях один фермер керує одночасно кількома вимираючими селами, їздить на джипі і має колосальні фінансові статки. Якщо він розіб’є свій автомобіль, то завтра спокійно піде в автосалон і купить новий. Коштів у нього предостатньо.
До чого це призвело? Сформувався клас дуже міцних і заможних фермерів, які отримують надприбутки і зацікавлені в якомога довшому функціонуванні ось такого тіньового ринку. Для цього вони інвестують кошти в діяльність політичних партій, які через місцеві органи та Верховну Раду лобіюють продовження мораторію на продаж ринку землі, аби зберегти статус-кво. Ці люди вкрай незацікавлені у відкритті прозорого, легального ринку землі, адже їм буде важко спрогнозувати наслідки його функціонування для задоволення власних потреб.
Таким чином, сьогодні різні політичні сили грають у свою гру. Команда президента Зеленського пообіцяла МВФ відкрити ринок, для них це питання макрофінансової підтримки і стабільності. Однак фінансовим донорам партії «Батьківщина», серед яких багато міцних аграріїв, вигідна «заморозка» ситуації і продовження мораторію на продаж землі. Тому вони активно опираються побудові легального земельного ринку, що виявляється у запальних дискусіях і протистоянні під «куполом».
Багато експертів критикують запуск землі у тому вигляді, як це передбачає закон. Вони прогнозують стрімкий розпродаж усього земельного ресурсу великим іноземним агрохолдингам, і навіть початок «війни» за паї і гектари. Як уникнути цих загроз й ефективно запустити ринок?
Олексій Буряченко: Для відвернення таких негативних факторів, слід впроваджувати державні механізми регулювання ринку землі. Потрібна система, в якій можна легко вигідно продати чи купити земельну ділянку. Також уряд має запустити і реалізовувати програму компенсації по кредитах. У Кабміні про це заявляли, але у 2020-му цієї програми вже не буде, адже в бюджеті кошти на неї відсутні. Лише дія чітких правил гри і регуляторних механізмів гарантуватиме дієвий і справедливий ринок землі.
Крім того, у питанні відкриття ринку землі, позиція кожної зі сторін не є однозначною і визначальною. Не можна стверджувати, що мораторій на продаж землі – це добре. За таких умов землю дійсно краще не продавати. Однак ринок землі може стати дуже вигідним, якщо запустити його в умовах нормального державного регулювання: через Держкомзем, оцінку земель, нормальні геодезичні карти, а також шляхом впровадження і використання Державного земельного банку. Якщо ж запустити ринок без цих інструментів і регулювання, а просто, як на «дикому заході», то це буде грабунок України і здача національних інтересів. Це буде справжній злочин проти країни та її народу.
Чи потрібен референдум про створення ринку землі? Наскільки це допоможе ефективно перетворити землю на товар?
Олексій Буряченко: Референдум – це непогана ідея, але людей слід підготувати до нього. Створення механізмів для запуску ринку обігу землі – земельний банк, продаж-купівля, державна програма, програма промоції цього питання, - триватиме не один-два місяці. Одночасно слід доносити інформацію до кожного села, до найменших громад і найдрібніших фермерів. Слід проводити масштабну промоційну кампанію зі створення ринку землі. На це потрібно мінімум два роки. Тобто, слід запускати регуляторні механізми й одночасно розповідати людям про них і про те, як вони працюватимуть. За результатами соцопитувань, сьогодні близько 70% українців категорично проти відкриття ринку землі. Однак якщо з ними поговорити, провести промоційну кампанію і впровадити ефективне державне регулювання, відсоток прихильників запуску ринку суттєво зросте.
І є ще одна проблема, над якою слід працювати. Сьогодні в Україні не використовується принцип ефективного регулювання, коли для ухвалення рішення використовується максимальна кількість «стейкхолдерів» зацікавлених сторін. У питанні запуску ринку землі використовується лише думка політичних партій і аграрних асоціацій. Деякі з них декларативно пропонують «спитати думку людей» про відкриття ринку землі. Однак і тут є «ложка дьогтю» - це питання цікавить не лише жителів районних центрів, селищ і містечок. Наприклад, ви мешкаєте у місті, вам же також образливо, що ви не отримали і вже не отримаєте власної земельної ділянки? Так само є і жителі сіл, які не отримали земельних паїв, бо не працювали в колгоспах і не брали участі в їх розпаюванні.
Тобто, в Україні є дуже багато людей, які могли отримати з ринку землі користь, але не мають такої можливості. Як справедливо з ними вчинити? Можливо слід запустити якийсь механізм державної компенсації для тих категорій, які не отримали землю і не зможуть скористатися тихим відкриттям ринку. Коли люди відчуватимуть, що держава допомагає їм розібратися в суті питання, а не лишити їх «просто неба» ні з чим, підтримка українців запуску ринку землі суттєво зросте. Однак це тривалий і послідовний процес, на який може знадобитися не менше 2-3 років.
І ще один важливий фактор – це системність. Потрібен системний шлях вирішення цього питання, який застосовують у розвинених європейських країнах. Згідно з ним, для вирішення якогось питання, заслуховуються думки усіх сторін і напрацьовується кілька варіантів розвитку подій. Для практичної роботи обирають остаточний варіант, який найбільш лояльний і зручний для всіх учасників процесу. А не так, як це зараз намагаються робити, коли кожна зі сторін відстоює вигідні для себе умови, а інші намагається дискредитувати. Такий алгоритм неефективний і містить ознаки несправедливості й дискримінації.
Валерій Савицький