У нашому суспільстві популярна думка, мовляв, відмова України від ядерної зброї — це ніщо інше, як державна зрада тодішнього керівництва країни. Але чи це так? Розберімося разом.
Україна втратила ядерний статус 2 червня 1996 року. Це було обумовлено так званим Будапештським меморандумом, за яким держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України.
З точки зору Великобританії чи США
Конспірологічне припущення звучить так: вони навмисне підштовхнули Україну до підписання цього меморандуму, щоб послабити її і потім напасти. Погодьтеся, звучить смішно. Хоча б тому, що цього досі не сталося.
Інше припущення, мовляв, ці країни заохотили Україну відмовитися від ядерної зброї, щоб на нас потім напала росія — взагалі не витримує жодної критики. Це не в їхніх інтересах. Найбільше, чого вони могли прагнути — щоб Україна була незалежною та нейтральною. Про вступ України до НАТО тоді навіть не йшлося.
Вони також могли банально перестрахуватися. Україна — маловідома на той час для них країна, хтозна, хто там прийде до влади. А раптом якісь терористи? Простіше кажучи, вони могли остерігатися, щоб якийсь схиблений диктатор зі сходу не почав кидати на них ядерні боєголовки або шантажувати. В іншому — це суто політичне рішення «ми роззброюємося, ми за мир у всьому світі» і так далі.
Крім того, в США та Британії на той час могли бути ілюзії, що з росії може вийти щось путнє, що з нею можна мати справу, демократична країна і таке інше абощо і така інша мура. Нагадаємо, що це якраз були часи Єльцина і це теж могло накласти відбиток — вони не очікували, що росія колись зможе використати без’ядерний статус України.
З точки зору України
По-перше, це такий жест. Мовляв, дивіться, які ми «няшні», круті, миролюбні — добровільно роззброюємося, одне слово — любіть нас. Можна сказати, що це було необачно, бо якби керівництво країни було обережним, то могло припустити — хай краще про всяк випадок лишається. Це було б принаймні логічно.
Але є але. Це зараз ми всі такі розумні. А на той час і народ, і керівництво країни не уявляли, що на Україну може хтось напасти, бо «кому ми треба». Те, що відбулося 2014 року, для багатьох стало шоком. Звісно, нині багато хто скаже, що це було передбачувано. Але коли так, чому тоді мовчали? Чому не були готові до цього?
Ймовірно, у керівництві країни не було свідомого злого наміру. Вони не очікували, що це колись може вилізти боком. Також не забуваймо, що якщо і лишати ядерну зброю, то її потім потрібно утримувати. А це солідні гроші для бідної країни. Аргумент скорочення витрат міг бути дуже важливим.
З точки зору Росії
Сумнівно, що для росії це був заздалегідь прорахований злий намір. Мовляв, зараз ми їх позбавимо ядерної зброї, а завтра загарбаємо частину їхньої території. Аби це дійсно було так, це сталося б значно раніше, а не через 18 років.
На той час у росії було повно своїх клопотів, вони намагалися грати в демократію і їм явно було не до цього. Єдиний нюанс — якби вони вміли стратегічно мислити, могла бути задумка, мовляв, давайте про всяк випадок сьогодні позбавимо їх ядерної зброї, можливо, колись це стане нам у нагоді.
Тактика «салямі»
Навіть якби в України збереглася ядерна зброя, не факт, що це б гарантувало безпеку та недоторканість наших кордонів. Ядерна зброя всіма розглядається, як засіб стримування агресора. Але чи це спрацювало б?
Існує тактика «салямі» — її суть полягає в тому, що коли країна нарощує агресію поступово, захоплює територію шматочок за шматочком — як ріже салямі, то дуже важко впіймати момент, коли застосування у відповідь ядерної зброї виглядає логічним і виправданим.
Уявімо, що якби Україна мала ядерну зброю на той час, коли росія ввела війська в Крим. Щоб ми зробили? Скинули ядерну боєголовку на Севастополь? Чи може москву? Дуже сумнівно. Питання, наскільки ефективна ядерна зброя у якості засобу стримування — не має однозначної відповіді.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
