Вище за всіх: що потрібно знати про становлення українського телебачення

Вище за всіх: що потрібно знати про становлення українського телебачення
Фото: Лев Шевченко

16 листопада всі телевізійники (а їх зараз близько чверті мільйона) України відзначають своє професійне свято, що носить довгу офіційну назву День працівників радіо, телебачення і зв’язку України. У календарі він з’явився 1994 року — його додав тодішній президент Леонід Кучма за ініціативою самих телевізійників.

Українське телебачення веде свою історію з 1951 року — тоді в Україні відбулися дві знакові для телебачення події. 7 травня 1951-го почала мовлення харківська аматорська телестанція, яка заявила на всю Україну «Увага! Говорить і віщає Харків!». Через півроку почав роботу «офіційний» київський телецентр на Хрещатику, 26. За твердженнями московських інженерів, чіткість передачі аматорської харківської студії не поступалася якості мовлення столиці СРСР. Любительська станція пропрацювала в Харкові три роки, в 1954-му на зміну їй прийшов державний телецентр.

Стара телещогла над Хрещатиком. Фото: Pastvu

Сучасні кияни звикли, що все, пов’язане з телебаченням — телецентр і телевежа — знаходяться в районі Сирця та Дорогожичей. У перші телевізійні роки це було не так. З 1953-го по початок 1990-х основні телевізійні програми України створювалися на Хрещатику, 26. У перші два десятиліття там же, на горі між вулицями Грінченка (тоді — Новопушкінській) і Малопідвальною, стояла перша київська телещогла висотою 180 метрів.

Українське телебачення в середині XX століття

Саме там, на Хрещатику, 26, були зняті культові телепрограми українських 50-х — 70-х. Одна з них — «Пригоди Штепселя і Тарапуньки», мабуть, єдина радянська передача, яка на весь СРСР показувала міський аспект українського життя. Її герої — артисти Юхим Березін і Юрій Тимошенко, комічний дует, який протягом 40 років розігрував сценки на українському і загальносоюзному телебаченні.

Березін і Тимошенко вигідно вирізнялися з-поміж дорослих програм українського радянського телебачення. До речі, в одному з випусків «Штепселя і Тарапуньки» була присутня стара телевежа біля Хрещатика. У фільмі Меньшова Штепсель і Тарапунька були показані як один з ключових маркерів 1950-х нарівні з поетом Андрієм Вознесенським, актором Інокентієм Смоктуновським і забороною цілуватися на вулицях.

Крізь десятиліття телеглядачі запам’ятали не тільки комедійний дует, а й дитячі програми — «Вечірню казку з дідом Панасом» і «Катрусин кінозал». Через багато років після припинення показу дід Панас і Катя, Катерина Лозовенко, не покидають серця виросли телеглядачів. А їхні «артефакти» — вишиванку діда Панаса і ляльку Катрусю — можна побачити в музеї телебачення, розташованому в українському телецентрі, телеолівці на Мельникова, 42.

Правда, серйозного пізнавального контенту на телебаченні тих років майже не було. Рідкісні освітні передачі — наприклад, «В світі тварин» — виходили лише на загальносоюзному телебаченні. Регіональні ж канали залишалися досить провінційними.

Телебачення 1990-х

Разом з виробничими ланцюжками радянської промисловості на початку 1990-х звалилося телебачення. Українське телебачення поділили між собою три власника: держтелерадіокомпанія України, Всеросійська держтелерадіокомпанія і Російська держтелерадіокомпанія «Останкіно». Природно, про нормальну роботу телебачення в незалежній Україні за таких умов мова не могла йти. На телебаченні на початку 90-х постійно все змінювалося — частоти, власність і назви.

Так, до кінця 1990-х в різних регіонах України повсюдно віщали російські телеканали, відбувалася справжня чехарда: УТ-1, УТ-2, ОРТ і РТР тасували по різних частотах. Основні українські канали тоді не були самодостатніми — їхній ефір включав як російські програми, так і чергувався один з одним — УТ-1 з російським ОРТ, УТ-2 з 1 + 1. До кінця 1990-х мовлення російських телеканалів на основних частотах в Україні було призупинено.

Українське телебачення 1990-х — яскравий приклад того, як розпад Радянського Союзу вплинув на музичну і візуальну культуру суспільства. Середина 90-х — час розквіту українського нью-вейва, сінті-попа: ранній «Скрябін», «Аква Віта», «Фантом 2», Юрко Юрченко і безліч інших колективів і виконавців. Епіцентром нової української музики був хіт-парад «Територія А», що виходив з 1995 по 2000 рік на каналі ICTV. Хіт-парад дав путівку в життя десяткам українських виконавців, ставши прообразом пізніших «фабрик зірок».

Телеолівець на Сирці

Знаковою подією для вітчизняного «ящика» стало відкриття нового апаратно-студійного комплексу на вулиці Мельникова, 42 у Києві, відомого всім як «олівець» — через незвичайну форму будівлі телецентру. До речі, з цього року прізвисько стало офіційним брендом Національної суспільної телерадіокомпанії, штаб-квартирою якої і є телецентр.

Комплекс має довгу і, можна сказати, трагічну долю. Переїзд київського телебачення з Хрещатика почали планувати ще в 1960 році, тоді ж запланували будівництво нової 385-метрової телевежі на Дорогожицькій вулиці. До речі, другої за висотою в Європі і найвищої суцільнометалевої вежі в світі, яка стоїть вільно, без підпорок.

Місце вибирали довго — за словами директорки музею телебачення Лариси Богданової, старожили телебачення розповідали, що майданчик телецентру обирали серед кількох місць — на місці кінотеатру «Зоряний» на Печерську, в Жовтневому палаці або на Поштовій площі. В результаті було обрано майданчик поруч із телевежею на Мельникова:

«Місце з точки зору телевізійників не дуже приємне — тут було кладовище. Однак ті, хто працюють тут кілька років, забувають про ці негативні легенди. Спочатку проект телецентру був розроблений військовим Державним проектним інститутом зв’язку в Москві. Це були типові конструкції. Проект було відправлено до Києва, і тут була визначена команда архітекторів на чолі з Олександром Комаровським. Вони адаптували московський проект під місцеві умови. Спершу архітектори хотіли розмістити телецентр ближче до телевежі, на місці Лук’янівського кладовища, але проти цього виступили родичі похованих там генералів. Після чого його перенесли на інший бік вулиці, на місце єврейського кладовища, закритого в 1947 році. Частину останків нащадки похованих встигли перепоховати, частину перенесли на кладовища під Києвом»

Архітектору Комаровскому також належить ідея симетричного комплексу з вежею і декоративним завершенням. Спочатку передбачалося, що висотна адміністративна будівля стоятиме осторонь студійного комплексу, розповідає Богданова, і з’єднуватиметься з ним пандусом. А в центрі студійного комплексу повинна була розташовуватися центральна апаратна — за вимогами, вона повинна бути рівновіддалена від усіх джерел та споживачів. Комаровський же «розрізав» студії, помістивши в центр 22-поверхову редакційну вежу з ефектним вестибюлем, в який вільно увійде п’ятиповерхівка. Правда, через це довелося змістити центральну апаратну і змінити схему зв’язку між нею і студіями.

Настільки велика площа — 87 500 кв. метрів — пояснюється тим, що київський телецентр у разі війни повинен був замінити Останкіно. До того ж, після заворушень у країнах соцтабору наприкінці 1960-х величезний київський телецентр повинен був грати роль західного форпосту радянської ідеології.

На жаль, телецентр досі не добудовано повністю. Його гості та співробітники заходять в будівлю через вузький бічний коридор, розповідає директор музею телебачення:

«Недобудований головний вхід — єдина причина жалкувати про розвал СРСР. Його будували з 1982 року десять років. Перших співробітників, телевізійників-міжнародників, телеолівець прийняв в 1993 році. Ще хоча б п’ять років фінансування, і телецентр стояв би у всій красі»

Сьогодні співробітники UA: Першого створили в головному вестибюлі креативний простір, одним із завдань якого буде зробити хол відкритим для всіх бажаючих і добудувати центральний вхід «Олівця».

У мовленні суспільного телебачення теж будуть зміни. Не так давно на  Суспільному телебаченні (а це не тільки UA: Перший, але і 27 регіональних каналів) вийшла нова передача «Культурна афіша здорової людини», співавтор якої — генпродюсер освітнього спрямування Суспільного телебачення Тетяна Кисельчук. Нова програма — вікно в світ для безлічі регіональних подій, які раніше не висвітлювалися в центральних ЗМІ.

Але райдужне майбутнє Суспільного залишається під питанням. За інформацією виконавчого директора Суспільного телебачення Олександра Лієва, в держбюджеті на 2018 рік на потреби компанії виділено в 2,5 разів менше коштів, ніж передбачено в законі про суспільне мовлення. Бюджетними грошима можна покрити лише витрати на зарплати, частково на електрику і сплату податків, частково на трансляцію. Витрати на нове обладнання, виробництво і закупівлю контенту в бюджеті не передбачені. Виникають побоювання, чи не опиняться старання нової молодої команди Суспільного марними?

Текст, фото: Лев Шевченко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Теги Запису
Слідкуйте за UA.News в Telegram. Дізнавайтеся важливі новини першими.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: