Цього тижня в українській культурній сфері відбулася знакова подія — 18 вересня з посади голови Українського інституту національної пам'яті звільнили Володимира В'ятровича. 38-річний історик очолив відомство, створене ще за часів Ющенка, в 2014 році, і очолив другу хвилю декомунізації (перша пройшла відразу після розпаду СРСР).
Друга хвиля декомунізації безперечно була потрібна, і, бажано, відразу за другою. Але тоді запал перших років незалежності пройшов, потім були Кучма і Янукович, і накопичена за десятиліття необхідність декомуннізаціонних змін вилилася в 2014 рік.
Так що не так з В'ятровичем? Чому, коли його звільнив Кабмін, патріоти засмутилися, а молоді мистецтвознавці зраділи? Справа в тому, що закон про декомунізацію відкрив в Україні скриньку Пандори, моментально знецінив для держави все позитивне, що дісталася Україні від СРСР. Йдеться в тому числі про мистецтво — мозаїки, живопис, архітектуру. До 2014 року об'єкти монументального мистецтва часів Союзу тихо-мирно старіли і розвалювалися. Після прийняття закону про декомунізацію їх почали знищувати, хоча закон не стосується творів мистецтва. Так Київ ледь не втратив мозаїки на торцях будинків на проспекті Перемоги, Львів — все ж позбувся декількох декоративних мозаїк, а будівлі в стилі радянського модернізму зносять або обшивають сучасними матеріалами. Адже якщо об'єкт побудований за часів СРСР — він не має цінності, навіть якщо до нього доторкнулися українські майстри.
Україна в цілому стрімко втрачає цінну спадщину всіх епох — не тільки радянської (Маріїнський палац у Києві, наприклад, відреставула не дуже якісно). І поки в нашій країні ще є, що втрачати, скриньці Пандори пора закритися.
