У політичному театрі сучасної Росії, коли сценарій заздалегідь написаний у просторих кабінетах адміністрації президента, поява будь-якої сили зі словом «мир» на прапорі сприймається або як нечувана сенсація, або як чергова хитромудра постановка. Коли наприкінці ЦВК РФ зареєструвала список партії «Яблуко» для участі в парламентських виборах 2026 року, багато хто неабияк здивувався. Це ж-бо політична сила, яка прямо і недвозначно виступала за негайне припинення вогню в Україні, за переговори з Києвом, а також «за свободу», проти безглуздих заборон Кремля та «проти політичних репресій».
На хвильку здалося, що всередині авторитарної російської машини раптом відкрився якийсь клапан для випуску пацифістського пару. Проте цей «клапан» зачинився так само різко, як і відчинився. Спочатку з виборчого процесу витиснули всіх відомих представників партії, залишивши у списках суцільних «ноунеймів», а потім суд взагалі зняв «Яблуко» з виборів — зі скандалом, з порушеннями, з відчуттям повного абсурду, притаманного, втім, російському правовому свавіллю.
Для України цей короткий епізод має принципове значення. Адже йдеться не просто про внутрішньоросійські чвари, а про існування в РФ бодай якоїсь легальної антивоєнної сили.
Чи справді в країні-агресорці є політичний суб’єкт, готовий називати війну війною та, що куди важливіше, прямо закликати до її негайного завершення, заморозки та переговорів? Чому «Яблуко» спершу допустили до гри, а потім викинули з неї під надуманим приводом? Що це взагалі за партія така — «Яблуко» — і чи не йдеться тут про чергову хитру «многоходовочку» Кремля? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Партія «Яблуко» — це проєкт Кремля?
Щоб зрозуміти природу цієї політичної сили, варто зануритися в новітню російську історію майже на чотири десятиліття назад, у 1990-93 роки. Партія «Яблуко» — це не новотвір епохи путінізму і не штучна конструкція, зліплена політтехнологами Кремля під якісь конкретні вибори. Її заснували ще у 1993 році як об’єднання радикальних демократів, лібералів-ідеалістів та інтелектуалів, котрі щиро вірили у можливість побудови в Росії правової держави європейського зразка. У той час, коли майбутній російський диктатор ще носив портфель за тодішнім мером Санкт-Петербурга Анатолієм Собчаком, засновник та лідер «Яблука» Григорій Явлінський (зараз він дещо відійшов від справ, виконуючи скоріше роль почесного ідеолога політсили) уже пропонував уряду масштабні програми ринкових економічних реформ, читав лекції в університетах і брав участь у політиці найвищого рівня. Це важливе нагадування про те, що ключова людина партії — це політик, який сформувався задовго до настання путінської епохи.
Постать Явлінського взагалі є ключем до розуміння того, чому «Яблуко» вкрай складно зарахувати до «кишенькової опозиції» чи кремлівських проєктів. Це людина, яку критикували завжди, звідусіль і безжально. У ліберальному середовищі йому дорікали за схильність до надмірного академізму, за політичний егоцентризм, за небажання об’єднуватися в широкі коаліції, за надто обережну критику влади в окремі періоди, тощо. Провладні прокремлівські кола, своєю чергою, взагалі завжди вважали Явлінського «купленим Заходом лібералом» та «іноземним агентом».
Проти активних учасників, членів і активістів «Яблука» регулярно заводять кримінальні справи, їх переслідують, залякують, а іноді й відправляють за ґрати на реальні терміни. У різних регіонах РФ місцеві активісти та депутати від «Яблука» стикалися з відвертими репресіями: від звинувачень в екстремізмі за репости фотографій Навального до кримінального переслідування за антивоєнні висловлювання.
Врешті, варто згадати цікавий біографічний факт: Григорій Явлінський народився і до 17 років жив у Львові. Він буквально виріс в українському культурному середовищі. Явлінський чудово розуміє українську мову, цілком вільно нею
?t=53">володіє, і цей досвід безпосереднього знайомства з Україною — не через пропагандистські штампи, а через особисту біографію — робить його носієм принципово іншої оптики, ніж у переважної більшості російської еліти.Все це в сумі дозволяє стверджувати: теорія про те, що «Яблуко» є проєктом Кремля, виглядає дуже малоймовірною. І це робить історію з їхнім зняттям з виборів ще більш показовою та повчальною.
Не друг України
Втім, варто розуміти ключове: будь-яка російська політична сила, з якими б гаслами вона не виходила на публіку, залишається саме російською політичною силою. Це означає, що вона діє всередині російського політичного поля, вбудована в російську систему координат, грає за правилами, встановленими російською державою, і, зрештою, прагне впливати на Росію в тих рамках, які ця держава їй визначає.
Тобто для України будь-які антивоєнні росіяни — чи то окремі активісти, чи то цілі організації на кшталт «Яблука» — є не більше ніж ситуативними попутниками на обмеженому відрізку історичної траєкторії. Їх не варто відштовхувати, не варто демонізувати, адже вони принаймні наважуються говорити те, за що інші в РФ отримують реальні терміни. Проте вважати їх друзями чи союзниками було б політично наївно. Їхня боротьба — це внутрішня російська справа, їхні цілі пов’язані з облаштуванням майбутньої Росії, а не з відновленням справедливості для України.
Партія «Яблуко»: справжній пацифізм чи фікція?
Чому ж антивоєнна позиція «Яблука», за всієї можливої щирості її членів, у реальності є, по суті, фікцією? Тут ми впираємося в природу путінського режиму.
«Яблуко» справді може не бути прямим кремлівським проєктом. Ні Явлінський, ні його соратники, вірогідніше за все, не отримують конвертів з грошима від кураторів з АП і не пишуть свої заяви під диктовку. Вони можуть бути цілком щирими у своєму бажанні припинити війну. Але проблема в тому, що всі без винятку російські вибори на федеральному рівні — це ретельно зрежисована «спеціальна електоральна операція», спецзахід, де в кожного актора є чітко прописана роль, а будь-які небажані ексцеси безжально прибираються адміністративними чи силовими методами. Так, система може дозволити невелику імпровізацію чи відхилення від сценарію, але лише в тих межах, які не загрожують кінцевому результату.
І ось тут постає ключове запитання: якщо «Яблуку» дозволили балотуватися, якщо «раптом» під час жеребкування їм випало почесне друге місце в бюлетені — одразу під номером один, який традиційно посідає «Єдина Росія» — то це стовідсотково не було випадковістю.Це була частина плану. А якщо згодом їх зі скандалом зняли, то значить, ситуація змінилася, або початковий план був реалізований і потреба в цьому інструменті відпала.
«Яблуко» виступає за мир, і цілком ймовірно що робить це щиро. Але в сучасній Росії за саме слово «мир» люди отримують реальні терміни у колоніях суворого режиму. За заклики до припинення вогню витискають із країни, змушують емігрувати, позбавляють громадянства, оголошують «іноагентами», цькують, а інколи й фізично ліквідовують. А «Яблуку» нехай з величезними застереженнями і обмеженнями, але все ж таки можна так говорити. Їм це дозволили, їм це санкціонували. А отже, у системи на них був якийсь окремий, особливий план. І план цей, вочевидь, аж ніяк не передбачав реального приходу пацифістів до російського парламенту.
Навіщо «Яблуко» спершу допустили на вибори, а потім зняли?
Точна і вичерпна відповідь на це питання залишається невизначеною. Однак на основі відомих фактів та багаторічного досвіду спостереження за російською політикою можна реконструювати найбільш ймовірні сценарії. І головний з них полягає ось у чому: скоріше за все, ця «многоходовочка» була задумана для того, щоб вивести максимальну кількість російських пацифістів, противників війни та симпатиків миру «на світло».
В умовах тотального страху та репресій значна частина антивоєнно налаштованих громадян РФ зачаїлася. Вони не ходять на мітинги, не підписують відкритих листів, не жертвують гроші на різні фонди, тощо. Вони просто мовчать, і ця «мовчазна більшість» (чи меншість — зараз уже не так важливо) є для режиму «сірою зоною», яку він прагне зачистити.
І ось тут на сцені з’являється «Яблуко». Партія, яку начебто цілком законно допустили до участі в парламентських виборах. Усе ніби легально і всерйоз. Для пересічного росіянина, втомленого від війни, але наляканого репресіями, це виглядає як вікно можливостей.
«О, дивіться, виявляється, можна! Виявляється, є партія, яка виступає за мир, і її пустили на вибори. Значить, я можу прийти до них волонтером. Можу підписатися за їхнього кандидата. Можу стати спостерігачем на дільниці. Можу навіть задонатити трохи грошей, адже це ж офіційно зареєстрована партія, ніхто мене за це не покарає», — так, ймовірно, міркувала цільова аудиторія цієї операції.
Тобто «Яблуко», скоріше за все, використали як величезну «мишоловку». Активісти, блогери, підписанти петицій, агітатори, волонтери, спостерігачі, донатери — усі вони почали себе проявляти, виходити з анонімності, залишати цифрові сліди, вносити себе до баз даних, тощо. Режим отримав безцінну можливість взяти «на олівець» всіх цих людей. А вже після того, як вибори завершаться, коли потреба в цій легенді відпаде, можна буде спокійно, методично, карально-репресивним апаратом пройтися по цьому списку, викорчовуючи залишки тих, хто в Росії ще не боїться висловлювати свою антивоєнну думку. Зняття партії з виборів у цій логіці є цілком очікуваним фінальним акордом — операція зі збору інформації завершена.
Варто зазначити, що в середовищі російської опозиції в екзилі циркулює й інша, менш похмура версія. Вона не суперечить першій, а радше доповнює її. Згідно з цією версією, спершу політтехнологи з АП справді придумали якісь складні схеми довкола «Яблука». Але згодом до них прийшли чекісти з ФСБ та заявили, що не треба гратися в демократію, тож антивоєнну політсилу з виборів необхідно терміново зняти — що й було зроблено. В принципі, це теж схоже на правду: коли в тонку справу політтехнологій втручаються силовики, «витонченість» та гнучкість яких нагадує столітній дуб, всі конструкції зазвичай летять шкереберть. Цим може пояснюватися оперативність, недбалість та абсурдність судового процесу над «Яблуком».
Те, що цю партію в результаті все одно зняли з виборів, вчергове оголює справжню суть російського режиму краще за будь-які аналітичні доповіді. Зняття «Яблука» — це публічне зізнання Кремля в тому, що жодної легальної політики в Росії не існує, а вибори залишаються радше чимось на кшталт «референдуму про довіру» та актом акламації державної політики РФ ще на п'ять років.
Разом із тим, Україні парадоксальним чином також вигідна ця історія. По-перше, це чудово, що навіть у 2026 році в Росії залишається цілком легальна партія, яка прямо виступає за якнайскоріший мир, за припинення вогню, заморозку війни та переговори з Києвом, а її ключовий лідер та ідеолог — взагалі уродженець Львова. По-друге, поява цієї партії викликала неабияке пожвавлення в традиційно мертвому політичному полі РФ, викликала широкий резонанс у соцмережах, що підтверджує: у значної частини російського суспільства є цілком сформований запит на мир і припинення цього вже майже п'ятирічного кошмару з путінською «двіжухою». По-третє, всім вчергове стала зрозумілою абсолютна штучність і декоративність російських «спеціальних електоральних заходів» — назвати цей фарс виборами все-таки доволі складно.
Проте обманюватися також не можна. Рішення в цій війні приймають не російські виборці, не антивоєнні активісти, не партійні діячі та навіть не російські еліти. Рішення ухвалює, по суті, одна людина — Володимир Путін. В автократичних системах такого типу, якою є сучасна Російська Федерація, війни не зупиняються через те, що якась незручна партія набрала на виборах умовні 5 чи навіть 15-20% голосів. Такі системи взагалі ніколи не змінюються через вибори. Це і є сутністю автократії: вона імітує процедуру, щоб легітимізувати владу, але ніколи не віддасть цю владу за підсумком волевиявлення.
Тому не варто плекати надій на те, що всередині Росії раптом визріє потужний електоральний антивоєнний рух, який прийде до влади і все змінить — а офіційний Київ, схоже, всю дорогу покладає неабиякі надії на щось подібне. Цього не станеться просто тому, що цього не станеться. Кейс «Яблука» — це радше симптом хвороби, але не ліки від неї. І спостерігати за його долею варто з холодною головою та без ілюзій, що на російських «виборах» щось може змінитися.
