Україна як суверенна держава має повне право досліджувати, вшановувати та інтерпретувати роль власних історичних постатей.
Тому небажання держави вставати у позицію, де їй треба «отримувати дозвіл» на власне бачення історичної пам'яті з боку Польщі чи будь-кого ще цілком зрозуміле. Поступки у цьому питанні можуть сприйматися вже не як історично-ідеологічні суперечки, а як поступки суверенітетом та ідентичністю. Держава у війні намагатиметься уникати цього.
Але важливою є і польська сторона, з якою Україна має безпрецедентний рівень близькості інтересів — особливо у галузі безпеки. УПА є чутливою темою для Польщі і саме на цьому моменті їхня політика історичної пам'яті прямо конфронтує з українським баченням. Але чи критично це? Ні.
Останнім часом питання історичних претензій використовується у польській політиці більше у якості риторики та «обов'язкової програми». Яскравий приклад — протистояння «Права і справедливості» та «Громадянської платформи», де історичні проблеми артикулюються приблизно з одим і тим самим баченням. Фактично, це починає нагадувати перегони — хто більше переймається національною пам'яттю — але це все ще тільки риторика…
Так, тема чутлива і викличе показове обурення з польского боку. Але на цьому все. Польща не буде перебудовувати свою зовнішню політику через назви українських підрозділів. Так само, як десятки вулиць та провулків на честь Бандери, Коновальця та Шухевича не завадили Польщі зрозуміти необхідність підтримки України у війні та близькість інтересів двох держав.
Максим Гончаренко
