Як Сталін і радянська буффонада зіпсували модернізм української класики кіно

Як Сталін і радянська буффонада зіпсували модернізм української класики кіно

Остап Українець
Автор
Остап Українець
UA.NEWS
Поділитись:

Я дуже люблю класику кіно. Класику – в сенсі Вертова, Айзенштайна, Довженка, німецьких експресіоністів (особливо Пабста і Ланґа) і тому подібних кінематографістів.

У нас начебто в культі поетичне кіно, котре прийшло в шістдесятих, разом із потужною хвилею авторського кіно в усьому світі, але дуже мало уваги приділяють двадцятим. А це був монументальний час.

Дзиґа Вертов зняв «Людину з кіноапаратом» на Одеській кіностудії, а це найвпливовіший в історії документальний фільм, котрий створив поняття об’єктивної камери. Творці Одеської кіностудії були піонерами монтажу, реалізуючи в кінематографі аванґардні мистецькі принципи (монтаж як прийом – аванґардна техніка). Айзенштайн, Кулєшов, Довженко, кіноки та інші причетні до тогочасного кіно формувалися в тому-таки середовищі аванґарду, з якого так чи інакше вийшли Малевич, «Гарт», ВАПЛІТЕ та всі-всі. І в межах простих творчих експериментів із камерою, діючи за цілком аванґардовою програмою, ці люди створили кіномову, якою кіно спілкується і донині.

Кінокритика двадцятих років – це просто суцільна насолода. Тогочасний кінематограф – це середовище людей із конкретним художнім баченням, котрі хочуть користуватись новим медіумом для реалізації нездійсненних раніше ідей.

А потім кіно на цих територіях безповоротно зіпсував Сталін. І я навіть не перебільшую, особисто Сталін. Вусатий вождь дуже любив Чапліна і дуже любив мюзикли. І що глибше в радянське кіно – то яскравіше це видно. Коли культ особи начебто розвінчали – кіношникам забули сказати, що тепер можна знімати щось крім буфонади з акторською грою рівня раннього звукового кіно і часто недоречним музичним супроводом. А що поробиш – так виглядали голівудські гіти тридцятих і сорокових, коли мюзикли були блокбастерним жанром. Ішли сімдесяті, на екрани стрімко приходило авторське кіно, імена Скорсезе, Копполи і Кубрика важили чи не більше за імена їхніх прокатних студій, італійське кіно переживало ренесенс, чеське кіно переживало ренесанс, кінематографісти вчилися працювати вже з новими підходами до фільмування, залишеними Берґманом і Гічкоком… а в СРСР музична буфонада саме була на піку популярности. Саме музичну буфонаду знімав Гайдай і саме вона належить до категорії «радянська нєтлєнка». Чому саме це кіно? Бо музична буфонада була улюбленим жанром Сталіна, а конкуренції практично не було.

Радянське кіно, якщо не брати до уваги окремі імена типу Параджанова, Миколайчука чи Даніелії, відставало від світового на десятиліття.

І проблема навіть не в тому, що сучасний підхід до кіно в Україні має дуже мало спільного з кінематографом як мистецтвом. Проблема в тому, що для когось досі норма слухати пісні з «Іван Васильович міняє професію» при відчинених вікнах. Мені іноді здається, що людям треба насильно показувати класику кіно з детальними роз’ясненнями, чому це класика. Так їм буде складніше толерувати щось настільки гидке, як фільми Гайдая.

Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.

Поділитись:

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!