А пошліть нардепів не на фотосесію зі спеціально відібраними військовими в чистенькій формі їсти борщ десь в кількох кілометрах від передка, а відвезіть їх, наприклад, у Зайцево, під Горлівку. Днів на три. Пожити стандартним життям місцевого мешканця. В літній кухні, бо хата згоріла ще кілька років тому після прямого влучання. Або в хаті з залатаним дахом і забитими плівкою вікнами. Нехай порубають дрова. Побачать як це, коли на городі перемішані 2:1 земля і залізо. Хай поговорять з людьми, які живуть під бойовиками на окупованих вулицях Зайцева. До яких не може приїхати пожежна, «швидка» і поліція. Взагалі ніхто приїхати не зможе раптом що. Бо це -
«сіра зона».
Нехай поговорять з місцевими, які живуть по покинутих сусідами хатах, яким пощастило вціліти. Бо їхні розбиті. Поговоріть там з жінкою (проукраїнською, до слова) яку вигнали з хати бойовики. Дали забрати з собою лише найважливіше. А вона живе в чужій - людей, які виїхали. Вона постійно питає у військових чи ціла ще її хата. І навіть наші мужні військові не знаходили в собі сил сказати їй правду. Скажіть це їй ви. А заодно скажіть, куди відселите її, коли повернуться власники її тимчасового пристанища. Куди їй йти?
Вони покажуть вам підвали, де ховались під час обстрілів. Де стоять бутиль води, пару банок консервації, свічки і дитячі іграшки. Бо «початись» може в будь-який момент. Вони розкажуть про всіх вбитих російськими окупантами місцевих у власних дворах. Останню жінку вони вбили цього року. Вам покажуть де саме.
Вони розкажуть вам, чому дітям доводилось ходити в школу на окуповані території, а потім вчитись вдома дистанційно і лише потім - вчитись по інтернатному типу. Чому? Спойлер: бо в школі Зайцевого - позиції бойовиків.
Вони розкажуть вам, не підбираючи слів, що таке війна. Але няшних відосиків не вийде - забагато доведеться запікувати. Можливо, дехто з вас щиро захоче допомогти. Але від одних - «мизамірцев» і «пачємусюлапрішлі» - ви почуєте добірного руського слівця, прокльонів і побажань здохнути вам і всім вашим нащадкам по восьмого коліна. Вас, звісно, не хапатимуть за шкірки, як це колись було зі мною, але вам буде боляче, бо ну як же так? Будуть ті, хто цілком справедливо запитає вас: чому ви забили на них? І що видумаєте робити з цим всім? А будуть ті, хто буде за руки тягти вас в літні кухні і напіврозбиті будинки - єдині живі люди на всій цій розбитій вхлам вулиці - частувати млинцями і чаєм. І ви, мабуть, теж заплачете, коли ці люди щиро скажуть вам, що люблять свою країну. Бо навіть на війні, де вбивають тіла, неможливо вбити душі. Не забудьте заїхати в Майорськ - там днями насипали. А, ви не чули? Ага, перемир я ж, я забула. І бойовики, здається, теж. До речі, доїхати без машин і супроводу - самотужки.
Хочеться таки до військових на передову? Та без питань. Лопату вам в руки. Так, саме лопату. Допоможіть рідній армії укріплювати позиції. Насипте піску у мішки, допоможіть утеплити бліндажі. Нарубайте дров. Так, буржуйки щодня топлять дровами. Так, щодня. Поночуйте пару ночей в бліндажі. Ні, це не нари. Це спальне місце солдата. Так, в спальному мішку. І не бійтесь мишей, вони не кусаються. Зазвичай не кусаються. Обовя зково помийтесь. Як це ніде? Он душова. Так, оце, оббите клейонкою. А, ні, вам пощастило-у цих бійців є бліндаж-баня. А до вітру, то вже перепрошую, таки на вуличку. Так, краще туди, куди всі, в кущі лізти не раджу - ноги вам ще знадобляться.
А вночі - на пост. Знаю, що спинка болить від броніка. Треба потерпіти. Не забувайте дивитись в тєплік. Так, відчуття через 20 хвилин, що в очі оцту налили. Але-се ля ві. Точніше, се ля вор, гайс. Знаю, що промерзли вже до кісткового мозку. Потерпіть ще годинку. А потім ідіть до командира заповнювати журнали. Журнал обліку журналів, журнал видачі мила і ще пару мішечків документів. Ні, завтра не можна - завтра комісія і це все буде перевіряти якийсь суворий полковник. Тому - кава чи «ред бул» і вперед.
Поговоріть з хлопцями. Не як депутати, як люди. І ви дізнаєтесь скільки шрамів під їхнім камуфляжем і бронею. Вони розкажуть вам, як це - коли людина, біля якої ти спиш місяцями, гине в тебе на руках. Яка гаряча була кров, коли вони перетягували рани побратимів турнікетами. Як вони моляться під великим калібром, аби і наступний снаряд був мимо. Про те, що відчуваєш, коли навіть маленький осколок впивається тобі в тіло. Як блюєш, іноді, коли тебе контузить. І що відчувають, коли після цього в Києві, звідки ви приїхали їм кажуть «я тєбя туда не пасилал».
І тоді ви, можливо, зрозумієте, що таке війна. І зрозумієте, що ви ані біса не робите насправді аби її закінчити. Аби хоча б трохи полегшити життя своїй армії. І, можливо, тоді ви зрозумієте, що війна має закінчитись нашою перемогою і ніяк інакше. І що домовлятись з ворогом можна лише попередньо добряче надававши по зубам.
Але краще - не займайте їх - бо ваш піар-тур для військових - це ота сама хвороба прямої кишки. І їм так винесуть мізки перед вашим приїздом, що ви навіть уявити не можете.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
