Жінки в армії: історії українок з бойовим духом

Жінка і війна, здавалося б, речі – не сумісні. Але тільки на перший погляд. Українки, які обрали шлях нарівні з чоловіками захищати батьківщину від російської агресії, щодня доводять зворотне.

Вчорашні журналістки, медпрацівниці, підприємниці, волонтери, представниці найрізноманітніших професій сьогодні служать у підрозділах Збройних сил України. Багато з них – воюють на передовій, виконуючи надскладні бойові завдання.

У кожної з цих жінок – свій шлях до рішення обороняти країну. У нашій сьогоднішній підбірці – історії українок, які знайшли своє покликання в армії.

Генерал-майор Людмила Шугалей

У жовтні 2018 року тодішній президент Петро Порошенко підписав указ про присвоєння звання генерал-майора медичної служби СБУ Людмилі Шугалей. Це поки що єдина жінка в Україні, удостоєна найвищого військового чину.

До цього призначення Людмила була і залишається начальником Військово-медичного управління Служби безпеки. Народилася в Чернігові, за фахом – лікар-терапевт. За її словами, пройшла увесь шлях від медсестри Військового госпіталю в Києві до керівництва у військово-медичному підрозділі СБУ.



Відомство, яким вона керує, головним чином займається лікуванням і діагностикою військовослужбовців, пенсіонерів та ветеранів військової служби, членів їх сімей, учасників бойових дій.

За особливі заслуги, проявлені при виконанні військового та службового обов'язку, Шугалей отримала звання заслуженого лікаря України у 2008 році.

За часів Революції Гідності активно допомагала постраждалим, причому, як запевняє сама, це робилося з офіційного дозволу вищого керівництва спецслужб:

«Відразу після мого призначення керівником управління (в лютому 2014 року - прим.авт.) я відвідувала разом з волонтерами готель «Україна», де було розгорнуто госпіталь. І вже на початку березня 2014-го в одному з наших лікувальних закладів ми лікували і обстежили 46 постраждалих на Майдані. Ми їх і годували»

Нині генерал-майор згадує найскладніший період російської агресії для армії – 2014-2015 роки, коли були масові втрати бійців пораненими. За словами Шугалей, за роки війни вона об'їздила практично усі куточки Донбасу.

Серед її колег по службі – близько половини жінки, деякі займають високі керівні пости і мають звання полковників. Суспільство готове до змін, вважає Людмила, і до ролі жінок у керівництві силовими структурами в тому числі.

Мінометниця Валерія Бурлакова

Валерія «родом» з журналістики. Працювала в журналі «Український тиждень». Побратими говорять про неї як про ту, що воїном народилася. Пройшла найгарячіші точки війни на Донбасі – Піски, Шахту Бутівку, Світлодарську дугу.

У 2014 році дівчина вирушила на фронт з добровільним батальйоном «Карпатська Січ», пізніше перевелася у «Донбас-Україна». Спочатку займалася журналістикою, далі освоїла базові військові навички, так як не хотіла «просиджувати» в штабі.

«Ігнорувати війну – це як бачити, як вбивають на вулиці дитину, і пройти повз. Для мене нормальною в ситуації, коли у країні війна, видається тільки одна реакція: йти воювати. Тому чим далі, тим чіткіше я розумію, що все це насправді дуже і дуже просто, скільки б в цьому не було поезії або бруду»

Лєра зізнається, що бойовий досвід набувала по ходу подій і найбільше їй підходить міномет.

«Перша глобальна зміна в тому, що мені дуже важко спілкуватися з людьми про щось, крім війни. З одного боку, ми, звичайно, усі стали сильнішими, є мільйон речей, яких ми не боїмося. Тому що якщо ти, умовно кажучи, майже не боїшся смерті, то не можеш боятися втратити роботу, з кимось посваритися, що на тебе хтось не так подивиться. Мільйони речей, про які щодня думають люди. Але з іншого боку, ти втрачаєш іноді ногу, іноді просто віру в людство, іноді і те, і інше. І з цим уже досить важко жити далі, бо ти вже трохи інший»

На Донбасі Валерія написала фронтовий щоденник «Життя P.S.», який присвятила своєму нареченому, що загинув при виконанні бойового завдання. Книга про саму війну для тих, хто там ніколи не був. Вийшла в тираж у видавництві «Темпора», усі кошти від продажу пішли на допомогу пораненим бійцям.

«Книга - це, фактично, листи до нього з першого дня, як його не стало. Це і описи того, що відбувається на фронті без нього, і загальні роздуми про війну і просто, звичайно, емоції і спогади про те, що робив на фронті він. Для мене це було єдиним способом не застрелитися тоді – говорити з ним так, ніби він все одно поруч. Хоча до цього я смерть сприймала дуже спокійно. Ховати друзів вже доводилося. Як і доводиться зараз регулярно»

Волонтер і військовий інструктор Маруся Звіробій

Справжнє ім'я – Олена Самбул. За освітою журналіст і видавець, працювала дизайнером і володіла веб-студією до подій на Майдані. Під час Революції Гідності активно підтримувала протестувальників, там же отримала свій псевдонім «Маруся Звіробій» на честь соратника Нестора Махно і завдяки твердому бойового духові.

З початком російської агресії на Донбасі жінка стала допомагати армії. Заснувала «Марусин полігон» у Київській області – свою місію бачила у військовій підготовці цивільних:

«Ми пережили Майдан і побачили, що люди, взагалі далекі від зброї, в разі агресії можуть встати на захист. Це означає, що їх усіх треба вчити, і хлопців і дівчат, будь-якого віку. Я зрозуміла, що я повинна допомогти знайти для них фахівців, які з нуля навчать їх азам військової справи. Ми знайшли територію, яка нам підходила для полігону, знайшли фахівців-волонтерів. Іноді доводилося збирати гроші і наймати фахівців, які могли дати хлопцям особливу та необхідну інформацію»

За словами Марусі, за час існування полігону через організований нею і прихильниками інструктаж пройшли тисячі людей, деякі приїжджали з окупації – із Криму та Донбасу.



У 2015 році активістка стала співпрацювати з ЗСУ і займатися спецпідготовкою бійців для високомобільних десантних військ на посаді командира інструкторської групи ВДВ. Своїм завданням бачила створення боєздатної армії.

Удостоїлася честі Народного героя України. За військовим званням Маруся – старший солдат, але як вважають соратники, володіє отаманським характером.

Проблемою в армії називає корупцію і лояльне до неї ставлення. Вважає, що тільки з посиленням покарань для корупціонерів, збройні сили будуть краще укомплектовані та забезпечені.

На питання, коли закінчиться війна, відповідає – лише з поверненням українських територій.

«При цьому подальша робота з населенням Криму чи Донбасу – це завдання номер два. Тому що з цим населенням працював наш ворог і нашою величезною помилкою було не звертати уваги на це раніше»

В інтерв'ю Яніні Соколовій 1 червня 2019 року Маруся заявила, що жителів Донбасу можна відносно швидко перетворити у «бандерівців», для цього потрібно працювати з людьми:

«З тими технологіями, які зараз вже випробувані на нас, з Донбасу відбитих бандерівців можна зробити за два-три роки»

Снайпер Олена Білозерська

Олена – журналіст і блогер, володарка відзнаки «Німецької хвилі» за кращий україномовний блог у 2013 році The Bobs Deutsche Welle. Офіцер Збройних сил України, в зоні ОСС працює снайпером і командує взводом САУ в 503 ОБМП.

Олена каже, що снайпер на фронті – це друга після медиків жіноча спеціальність. Завдання у снайпера «просте», розповідає вона – вражати живу силу противника, в основному це – ворожа піхота.

Відрізнити, де командир, а де рядові сепаратисти – складно, так як противники не носять розпізнавальних знаків. Простіше визначити, де орудують маргінали і місцеві, а де – кадрова регулярна російська армія, ділиться досвідом Олена. Щоб «прибрати» снайпера протилежної сторони, потрібно володіти особливими професійними якостями, пояснює офіцер. Розповідає і інші особливості роботи на фронті:

«Ситуації бувають різні: може стріляти кілька людей відразу – і ти не знаєш, хто саме влучив. А коли працюєш із снайперки на великі дистанції, буває таке, що ворог впав – і невідомо, убитий він чи поранений, або, може, у нього просто швидка реакція – і встиг сховатися. Як правило, точно дізнаєшся, влучив ти чи ні, тільки у двох випадках: коли з тобою є чи спостерігач, або коли потім приходить підтвердження із розвідданих»

Олена стоїть на позиції, що окуповані території України можна повернути тільки військовим шляхом. Дипломатія, політика, допомога Заходу та інші невійськові методи в поточних умовах можуть бути доповненням до того, щоб діяти силою. Перемогти у цій війні Україні можливо, вважає снайпер, але до цього необхідно ретельно готуватися.

Старший солдат Ольга Бенда

Історія Ольги Бенди – приклад для захоплення, наслідування і одночасно ілюстрація ціни, яку платять багато, хто йде воювати. В результаті осколкового поранення Ольга втратила ногу, але знайшла в собі сили жити повноцінним життям. Про вибір, який привів її до інвалідності, дівчина не шкодує:

«Так, я стала інвалідом, але навчилася з цим жити. До того ж, рішення піти на фронт було моїм усвідомленим вибором»

Ольга підписала контракт з ЗСУ в 2016 році. Військовий вишкіл отримала у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки. Далі надійшла до 72-ої ОМБ. У її завдання входило готувати для бійців – Ольга працювала кухарем. На передовій виявилася восени, 2016 року, під Авдіївкою.

Про ранок 14 травня 2017 року – день, коли втратила ногу, Ольга пам'ятає все у дрібницях:

«Коли прийшла до тями, зовні страшно гуркотіло: снаряди розривалися один за іншим. У цю ж секунду в наскрізному отворі стіни промайнуло щось чорне. Снаряд ліг, здогадалася я, потім дізналася, що це була 122-міліметрівка. Він просвердлив грунт, піднявши за собою чорний стовп землі, потім виник жовтий спалах. Вибухова хвиля підняла мене в повітря, я відчула, як вдарилася об щось головою, потім мене жбурнуло на підлогу і придавило до землі. Мені ще дуже пощастило, що в момент вибуху я перебувала у лежачому положенні, і осколки пронеслися прямо наді мною. Але ліва нога опинилася трохи вище рівня тіла, і в неї встромився один, досить великий осколок. Пам'ятаю, як, почавши «відключатися», подумала: «Ну ось і все, це кінець...»

Ольгу доставили у місцеву лікарню, але врятувати ногу не вдалося. Після ампутації було відновлення і ще кілька операцій. Пережити шок від того, що сталося і прийняти свою інвалідність Ользі допоміг коханий, якого вона зустріла на фронті. Гранатометник Олексій Бенда, майбутній чоловік Ольги, був побратимом по службі по 72-ій бригаді.

Після реабілітації у Києві Ольга встала на протез. Вийшла заміж за Олексія. І продовжила роботу в ЗСУ – влаштувалася у військкомат Святошинського району Києва. За посадою – старший солдат.

У 2018 році Ольга виграла перший в історії ЗСУ фотоконкурс – Miss Military Fantasy. За симпатії людей змагалися 124 жінки-військовослужбовців, які надіслали свої фотографії до участі.

Пам'яті Яни Червоної

2 квітня цього року старший солдат і кулеметниця батальйону «Донбас-Україна» Яна Червона із позивним «Відьма» загинула в результаті обстрілу позицій ЗСУ ворожою артилерією. Як написав командир батальйону В'ячеслав Власенко ( «Філін»), снаряд гаубиці 152-ого калібру потрапив у бліндаж, де разом з Яною знаходився ще один боєць. Шансів вижити «у тому пеклі» у солдат не було, пояснив комбат.



Свій шлях до армії харків'янка Яна починала як волонтер. Перші два роки війни допомагала добробату «Айдар». З 2016 підписала контракт з ЗСУ, служила в 54-й бригаді і в 46-му окремому батальйоні спецпризначення «Донбас-Україна», який дислокується на передовій в Луганській області.

Яна мріяла закінчити цю війну перемогою, і зізнавалася, що завдяки подіям на Донбасі, зрозуміла, що таке батьківщина. Життєрадісна, весела, з почуттям гумору і бойовим характером – так жінку згадують побратими на фронті та  близькі.

У Яни залишилося двоє малолітніх дітей – син і дочка. Попрощатися із загиблою в день її похорону прийшли сотні жителів Харкова. І до цього дня її сторінка в Facebook оновлюється спогадами друзів і побратимів. «Герої не вмирають» - один із недавніх постів.

Яна Червона нагороджена Орденом Богдана Хмельницького посмертно – за особисту мужність і самовіддане служіння українському народові.