Людина, яка бачила забагато: війни, президенти та совість Єфрема Лукацького

Він бачив очі людей, які живуть на дві тисячі років у минулому, і чув, як ворушаться черви під шапками афганських дітей. Ночував у черевиках під вікнами Офісу Президента, чекаючи на штурм, який мав стати фінальним кадром або новою главою. Єфрем Лукацький, фотокореспондент Associated Press. Медіум між світом «великої політики» та світом розпачу, де єдиною валютою є сухпайок і тиша.

Ми зустрілися, щоб поговорити про професійні стандарти, але розмова швидко перетворилася на сповідь. 

Єфрем Лукацький говорить і дивиться кудись крізь стіни, у ту саму точку «нікуди», де змішалися вологий запах чеченських підвалів, пил афганських доріг і сирена лютневого Києва. Його голос рівний, але в ньому відчувається вага кожного кадру, кожного життя, яке не зміг врятувати.

Це не інтерв’ю. Це монолог людини, яка десятиліттями була «оком» світу, і досі намагається зрозуміти, що бачила власним серцем. Тут є лише довгий монолог про совість, яка не відпускає, про генералів, які кладуть слухавки, і про ракети, що збираються в гаражах із залишків минулого життя.

Читайте. Бо в порожнечі, куди він говорить, уся наша справжня історія.

Про похорони, сором і безсоння

Я не знаю, скількох політиків я «поховав». І не хочу рахувати.

Зараз зовсім інша арифметика. Більшість зйомок, які ми робимо сьогодні — це похорони. Військові, цивільні... Такої кількості погребальних церемоній я не пам’ятаю за все життя. Їду з дачі — а дороги викладені квітами.

Знаєте, я не дуже добре ставлюся до політиків. Бо поки дороги встеляють пелюстками, поки йдуть ці траурні кортежі й лежать діти в трунах, я відчуваю сором. Гіркий сором за те, що я, доросла людина, залишив цих дітей воювати. Я нічого не зміг зробити, аби перед їхніми трунами не стелили квіти.

Мене часто питають про ментальний стан. Я не знаю, як його зберігати. Я плачу. Знімаю, фотографую і плачу. Нещодавно ховали 20-річного хлопця. Його портрет несли друзі — такі ж самі 20-річні діти. Я навіть не побачив його батьків, бо їх у нього просто не було.

Я перестав спати. Щоночі я стежу за небом: куди летить, де прилетіло? Чи треба вже хапати камеру й бігти на місце влучання? Я виїжджаю на «прильоти» посеред ночі — це моя робота. Раніше ми жили на лінії фронту, тепер війна приходить до нас.

Смерть репортажу: війна GoPro та FPV

Ми майже не їздимо на «нуль». Ви знаєте про це? Туди неможливо дістатися. Мені пощастило працювати на багатьох війнах у різних країнах. Там теж стріляли, працювали снайпери, літали літаки... Але була дистанція, укриття, маневр.

Ти приїжджаєш до військових у повній екіпіровці, тебе одразу ховають у глибокий підвал чи схрон. Сидиш там увесь день, а вночі, якщо пощастить, навпомацки вибираєшся, ідеш пішки довгі кілометри. Так, у схроні можна поговорити. Але мені, як фотографу, потрібен кадр. А його там немає — є тільки стіни підвалу.

Світ змінився. Раніше світові агенції відправляли групи підготовлених репортерів, які лізли в саме пекло і знімали. Західний менеджмент дивиться на мапу: «Куди ти їдеш? 15 кілометрів до фронту? Ні, ні за що».

На крок попереду ті, хто на шоломах носить камери GoPro. Вони фіксують усе: як ідуть на штурм, як падають, як палає БТР, в який прилетіло. Мстислав Чернов зробив свій фільм «2000 метрів до Андріївки» саме так. Більшість матеріалу там — це кадри з чужих шоломів.

З одного боку, ці технології опустили класичного журналіста «на дно», ми більше не в центрі події. Ми збираємо її по шматках. Але з іншого — це дає новий формат: ти береш цей жорстокий екшн із GoPro, а потім додаєш до нього спокійне інтерв’ю з тими самими бійцями вже в безпеці. Бо самому журналісту зняти таке на камеру сьогодні майже нереально. Хіба що піти у військо, повісити на себе GoPro і... через кілька виходів тебе не стане.

Мої друзі, Влада і Костя Ліберови, вони пробують, виїжджають, намагаються... Слава Богу, доля їх поки береже. Але кожен такий виїзд стає все важчим і небезпечнішим. Світ змінився. Війна стала прозорою для дронів і смертельною для тих, хто намагається її просто побачити на власні очі.

Антураж влади: від холодцю в руках до джунглів на стінах

Я оцінюю не слова. У фотографії є таке поняття — «шуми». Для мене це не пікселі на знімку, а деталі, з яких ти зчитуєш справжню суть людини. Я дивлюся на стіни й стіл.

Якщо на стіні портрет дітей, батьків чи собаки — я розумію: ця людина пов’язує своє майбутнє з цією країною. Тут її коріння, тут її могили. А якщо там просто безликий малюнок «для інтер’єру» — значить, Україна для нього лише перехідний етап. Місце, де він заробляє гроші, щоб потім виїхати. У Ющенка були фото дітей, баби з дідом. У Кравчука чи Кучми нічого подібного.

Офіс Президента на Банковій — це взагалі містичне місце. Я колись писав про цей будинок: до війни там було НКВД, під час війни Гестапо, потім ЦК партії... Я бачив, як цей інтер'єр змінювався десятиліттями. При Кравчуку сходи були вичовгані, стерті тисячами ніг. Прийшов Янукович — і все закатав у золото. Так багато золота, що очам було боляче. Порошенко переробляв кабінети під «американський стиль» — суцільні книжкові шафи, забиті томами.

Зеленський зробив свій антураж. Пам’ятаю інтерв’ю на фоні величезної стіни, повністю вкритої живою зеленню. Схоже на декорації до «Піратів Карибського моря», якісь джунглі посеред Банкової. До речі, золото Януковича там досі є. Навіть у президентському літаку все в позолоті — її вирішили не прибирати, бо переробка коштує шалених грошей.

Потім ідуть очі. В них все. Тимошенко, наприклад, дуже любить славу. Вона дивиться прямо в душу, і вона — людина знаків. Я теж вірю в знаки, тому ми в чомусь схожі. Під час Помаранчевої революції, коли натовп уже стояв на порозі штурму Банкової, вона підійшла до мене й запитала: «Чи йти?». Я бачив багато воєн і знав, чим це закінчиться, тому сказав: «У жодному разі». І вона дала команду відбій.

Я пам’ятаю офіцера ОМОНу, який стояв по той бік барикад зі сльозами на очах: «На тому боці моя донька, що мені робити?» А в останньому кільці вже стояло УДО з автоматами... Слава Богу, що тоді ми змогли прийти до влади мирним шляхом.

Країна помилок: гній під сорочкою та втрачений флот

Ющенко мав померти. Він був смертельно, страшно отруєний. Я пам’ятаю, як знімав його: виразки по всьому тілу, вуха просто лежали на плечах, настільки вони розпухли. Приходжу за тиждень, бачу шви: вуха відрізали, щоб прибрати набряк. На Майдані охорона робила живий коридор не для безпеки, а щоб ніхто випадково не поплескав його по спині. Під сорочкою в нього стояли зонди, з яких постійно стікав гній. Він міняв сорочки кілька разів на день, бо вони вмить ставали кривавими.

Я думаю, він міг би стати найкращим президентом. Ми бачили лише те, що було в нього на обличчі, а як йому боліло всередині? Як він страждав? Можливо, тому він і віддав усе «любим друзям». Думав, команда потягне. А «друзі» пішли традиційним шляхом: корупція і влада. 

З Кучмою було інакше. Я був з ним, коли всі думали, що він програє. Знамените фото, де він грає на гітарі — це мій кадр. Я супроводжував його в першій передвиборчій кампанії. Міжнародна преса з ним не їздила, всі були впевнені, що він програє. А я поїхав. Захід України зустрічала його «Ганьбою» та криками про «московського агента».

Тоді в клубі якась бабуся пробилася до Кучми з квітами. Я клацнув затвором, і зал вибухнув: «Провокація!» Натовп хотів мене розірвати. Мене схопили, тягнули за апаратуру на шиї, а охоронець Кучми вчепився мені в ноги. Я кричав: «Я американський журналіст!» Це мене врятувало, почали смикати акуратніше, зав’язався діалог. Увечері ми випили горілочки, Данилович зіграв на гітарі... Так він мене і полюбив. Кликав у команду, обіцяв, що пошкодую, якщо відмовлюся. Я не пішов. Але він потім, уже президентом, зупиняв охорону: «Свій, свій, не чіпайте».

Тоді була неймовірна повага до преси. Секретар міг прочинити двері в кабінет президента, поки той говорить із міністром закордонних справ Франції, і дати мені зняти кадр із приймальні.

Але скільки помилок було зроблено... Якось на мене вискочив адмірал Ігор Касатонов. Він приїхав у Київ одразу після розпаду Союзу, хотів підпорядкувати Чорноморський флот Україні. А йому сказали: «Нам він не потрібен». Уявляєте? Він поїхав і зробив флот російським. Україна — це країна фатальних рішень і випадкових чудес виживання.

Правило нечистої сили: не відкидати тіні

Коли прилітає в будинок у Бахмуті, і ти їдеш туди, де ще димить, люди часто кричать у спину: «Це ви, бл..дь, навели! Якби не преса, нічого б не було!». Можуть і камінням жбурнути. У такі моменти спрацьовує моє головне правило: журналіст має бути як нечиста сила — не відображатися й не відкидати тіні. Це мистецтво зливатися з натовпом так, щоб тебе не помітили.

У 2014-му я жив серед бойовиків у захопленому Слов’янську. Київська прописка й американське посвідчення. Якби вони це побачили — це стало б моїм смертним вироком. Але я жив там тижнями, ходив на їхні конференції, де охорона перевіряла кожного журналіста «до трусів». І щоразу проходив так, що мене жодного разу не перевірили. Бо я зник у натовпі. 

Я завжди згадую трагічний приклад з грузино-російської війни. Мій колега, грузинський журналіст Гіоргі Климчук, працював фіксером для іноземців. Вони заїхали на блокпост, де стояли люди зі зброєю. Гіоргі виходить і кричить їм грузинською: «Гамарджоба!». А то були осетини. Вони відкрили вогонь на ураження. Він загинув на місці.

Важливо розуміти, що ти скажеш перше. Це актуально і в звичайному житті, але коли перед тобою людина зі зброєю — це питання життя і смерті. Ти маєш зчитати ситуацію ще до того, як відкриєш рота.

Андижанський розстріл та втеча за 5 доларів

Я був у Ташкенті, коли дізнався, що в Андижані почалися заворушення (травень, 2005 року, - прим. ред.). Одразу в аеропорт: за хабар купую квиток, прилітаю у Фергану, беру машину і мчу в Андижан. Щойно встиг заїхати в місто — армія закриває всі в’їзди. Потрапити туди вже було неможливо.

На центральній площі величезний натовп. Тільки вийшов з авто — мене хапають озброєні люди. Кажу: «Я журналіст з України». Вони одразу надягають на мене бронежилет, виштовхують на сцену і оголошують: «Україна з нами!». Тицяють мікрофон: «Говори!»

Я говорю українською, щоб мене не розуміли. Сказав: «Я приїхав не говорити, а слухати». Натовп закричав «Ура!». Я став «своїм». 

Поруч горить кінотеатр, вони вже захопили міськраду. Навколо трупи, палають машини. Я все це знімаю. Люди злилися, били мене в спину, щоб не знімав, бо боялися, що кадри потраплять до кримінальних справ. Але оскільки я з України — терпіли.

Я виходив з площі, передавав відзняте через невеличкий супутниковий передавач і знову повертався. Коли йшов утретє, просто переді мною вилетіли вантажівки з військовими. Почався штурм, армія відкрила прямий вогонь по мітингувальниках. 

Я намагаюся щось зняти. Спершу стрибнув у канаву, потім зрозумів, що там мене точно накриють. Підводжуся на повний зріст, піднімаю над головою посвідчення. Солдати кричать: «Преса! Журналіст!». Їх офіцер поставив біля мене двох солдатів і запитав у рацію командира: «Що з ним робити?» Відповідь була чітка: «Затримати і забрати все». Я подивився на солдатів — вони узбеки, російську розуміли погано. Я їм на мигах: «Я піду?» І просто пішов за ріг. Перемахнув через паркан і зник.

Відразу побіг до супутника, передав останні кадри. Моя редакція встигла отримати матеріал і зробити слайд-шоу. Наступного дня за мною вже прийшла місцева спецслужба. Але поки вони мене крутили, я встиг передати повідомлення, що заарештований. Редакція зв'язалася з Держдепом США, а ті — з МЗС Узбекистану. Узбецька влада не знала, що робити. Прийшли до мене в готель: «Ми хочемо забрати флешки». А в мене вже нічого немає, все передано. Тоді вони кажуть: «У нас є інформація, що терористи вбили іноземного журналіста. Мабуть, це ви. Тому з готелю — ні ногою».

Я зрозумів: треба тікати.

Вирішив прориватися в Киргизію. Зупиняю місцевого водія, кажу: «Треба виїхати». Ми мчали 200 кілометрів. Доїхали до прикордонного пункту. Поліція каже: «Кордон закритий». Кажу водію: «Йди домовся. Скажи, що я турист, хочу в місто Ош, на гору Магомета помолитися. Дай грошей». Водій повертається переляканий: «Він хоче дуже багато!». Питаю: «Скільки?» — «П'ять доларів». Я ледь язика не прикусив, віддав купюру. Прикордонник кивнув: «Бери речі і йди он тією стежкою через пагорби».

Йду пішки через пагорби, сумки тягну. Назустріч двоє киргизьких прикордонників з автоматами. Я завмер. А вони пройшли повз, навіть не глянули. В Оші зайшов у готель, а там перше питання: «Горілка, жінки?» Одразу зрозумів — я вдома, я в безпеці.

Взагалі, журналісти — це окрема каста. Кажуть, не можна вбивати журналістів, бо це «святі люди». Та які там святі... Я багато років у професії і знаю: є дві найдавніші професії. Одна торгує тілом, а інша — совістю. Але в такі моменти, як в Андижані, ти просто робиш свою роботу, щоб світ побачив правду.

Могила для Саддама: «Ми взяли щура»

Увечері 13 грудня 2003 року в ефірі пролунало коротке: «Ми взяли щура», я відразу зрозумів, про кого йдеться, хоча ще зовсім недавно світ був переповнений гучними заявами про непереможність Саддама, добровольцями, які їхали його «захищати», і впевненістю, що ця війна буде зовсім іншою. Я ж тоді не потрапив на її початок — візу не дали, тому замість Багдада залишився у Києві з новинами та відчуттям, що щось важливе проходить повз мене; доля наздогнала пізніше, вже після формального кінця війни, коли я опинився в Тікріті, у палацовому комплексі, де ще недавно жив диктатор, а тепер спали американські солдати на розкладачках серед мармуру й позолоти без води. 

Нам дуже швидко стало зрозуміло: війна — це не про великі слова, а про дрібні, іноді випадкові речі, які вирішують усе. Ми виходили в нічні рейди, шукали, помилялися, знову шукали та одного разу все пішло геть не за планом: військові увірвалися не в той дім. Господар стояв перед нами розгублений, солдати швидко втямили, що Хусейна тут немає, тоді командир через перекладача почав вибачатися, дістав пачку іракських грошей, простягнув господарю дому як компенсацію за помилковий штурм. Той подивився на нього, на гроші і заплакав, а потім сказав: «Той, кого ви шукаєте, в іншому місці», — і показав напрям. Якби не ця помилка, якби не ці гроші, якби не ця людська реакція — найсильніша армія світу могла б шукати Саддама ще дуже довго. 

Але далі все сталося швидко. Його знайшли в селищі Адвар, на вбогій фермі. Брудний сарай, одна кімната, відкрита кухня — невже тут жив «намісник бога»?

Солдат відкинув ногою брудний килимок на землі, і ми побачили бетонну плиту з дротяними петлями. Під нею була вузька, темна нора. Пауза була довгою, ніхто не хотів лізти першим, хтось запропонував кинути гранату, саме в цей момент із темряви пролунав голос: «Не кидайте. Я — Саддам Хусейн. Я виходжу». І він виліз — брудний, зарослий, зовсім не той, кого роками показували по телевізору. Поруч із ним у цій дірі лежали пошарпані сумки з грошима — 750 тисяч доларів. Він ховався в компанії портретів американських президентів на стодоларових купюрах, яких так ненавидів.

Він лежав на землі, а солдати фотографувалися, притиснувши його коліном в пил. Пізніше світ святкував, з’явилося відчуття, що поставлено крапку, але я вже тоді розумів: це не кінець, це лише початок іншої, ще складнішої історії і десь у її основі залишалася та нічна помилка, випадкова пачка грошей і людина, яка вирішила сказати правду.

Афганістан: Світло з часів Олександра Македонського

Я дуже люблю цю країну. Я вже тоді жив у Мазарі-Шарифі, їздив звідти по країні. Там не полишає відчуття, що ти потрапив на кілька тисяч років у минуле. Там очі людей, яккі не змінювалися тисячоліттями. Це світло прямо зсередини. Там важко працювати в тому плані, що ти не можеш бути непомітним. Ти йдеш вулицею, і біля тебе біжить натовп людей по 30 — діти, старі. Як би швидко ти не йшов, вони дивляться на тебе, на твій одяг, як на кіно. У них же в телевізорах нічого не було. З одного боку вони дикі, а з іншого — неймовірно привітні. Посміхаються тобі. Так, вони можуть вбити тебе дуже легко, але треба розуміти їхні правила.

Правило просе: поки ти в їхньому домі — ти гість, і тобі все найкраще. Як тільки ти вийшов за поріг — ти мішень. 

Якось я потрапив до місцевого «барона». Заходимо в дім: басейн є, але замість води там ковдри лежать. Сіли на підлогу, плов... Їм було просто в кайф подивитися на іноземця, помацати тканину куртки. Мій перекладач Імран стояв поруч і весь трусився. Каже: «Єфреме, якщо щось піде не так — нас обох тут і закопають». Я тоді ще не до кінця розумів, на якій межі ми ходимо.

Найважче було з гуманітарними місіями. Я працював там з Червоним Хрестом. Проблема в тому, що через війну гуманітарка не доходила до віддалених місць. Йдуть колони, техніка — Захід керує, але щойно заїжджають у провінцію, місцеві їх зупиняють і все розграбовують. Далі їхати неможливо. В глибинці люди мерли від голоду. Тому місія Червоного Хреста виїхала домовлятися із старійшинами. Це виглядало як біблійна сцена: підходимо до будинку, чоловіки підхоплюють тебе під руки й ноги та заносять усередину на витягнутих руках — знак найвищої поваги.

У Червоному Хресті були, звісно ж, жінки-європейки. Сидять старійшини, всі старі, з довгими бородами. На підлозі килим, плов. Наші жінки намагаються з ними через перекладача говорити про справи, а старійшини сидять і дивляться тільки на мене. Я спершу не розумів чому, а потім до мене дійшло. Я почав повторювати те, що казали жінки, і старійшини почали кивати головами. На жінок вони — нуль уваги, як на камінь. А коли я заговорив — вони почали нас приймати.

Якось вони дуже довго щось обговорювали, а я страшенно втомився. Сидів-сидів і заснув прямо посеред розмови. Прокидаюся, а вони всі мовчки сидять і чекають, коли я прокинусь, щоб продовжити. Це просто «діч», але так було тисячі років тому, і так воно й залишилося.

Я їздив у такі місця, де біла людина з часів Олександра Македонського не ступала. Племінний уклад: пуштуни, хазарейці, узбеки, таджики. Є там плем’я хазарейців — це нащадки воїнів Чингісхана. Їхні жінки навіть обличчя не закривають. В Афганістані через пару тижнів починаєш нервувати. Ти не розумієш, чого тобі не вистачає. А потім доходить — ти не бачиш людських облич на вулицях. Всі в чадрі, ніби життя не вистачає. А от у хазарейців — інакше.

Ми з французьким та американським журналістами супроводжували гуманітарну місію в гори. Де на конях, де на ослах кілька днів пробиралися в аули. Мазанки там глинобитні, тисячолітні. Ми з’являємося на центральній площі, і старійшина оголошує: «Ці люди прийшли нам допомогти». Люди сприйняли це буквально. Почали нести вмираючих дітей, хворих. А що я можу зробити? Я ж журналіст.

Я віддав весь свій медичний пакет. Приносять дитину, знімають шапку — а там черви прямо в ранах на голові ворушаться. Я нічого не міг зробити окрім одного — показати це світу. Наступного дня ці фото вийшли по всьому світу на перших шпальтах. Зібрали прес-конференцію, де журналісти запитували благодійні організації: «Ви кажете, що допомога йде, то чому ці діти вмирають?» Була організована спеціальна місія, яка нарешті доставила туди їжу та ліки.

Я потім бачив кадри, як вони там були щасливі, цілували ті мішки з борошном... Це, мабуть, єдиний раз у моїй кар’єрі, коли я відчув, що реально зробив щось важливе як журналіст. Тим, чим я справді пишаюсь.

Моральний вибір 

Часто поставав вибір: допомогти чи сфотографувати? Іноді вибору немає.

Іноді є — і ти все одно не можеш врятувати. Але пам’ятаєш усе життя.

Якось у Грозному заходжу в прохід між будинками. Там підвал, у якому ховаються люди: колишній вчитель, діти, старики. Спускаюся в цей підвал — там повна темрява. Повітря настільки вологе й важке від дихання багатьох людей, що його, здається, можна відчути на дотик. І коли вони чують російську мову, починають заварювати якісь чаї, простягати руки, і весь підвал вибухає криком: «Спасіть! Допоможіть!».

А в чому була трагедія? Місцеві встигли вивезти своїх родичів. А в підвалах залишилися ті, кому не було куди йти — росіяни, українці, які там колись працювали. У них не було ні грошей, ні пенсій. Вони помирали там від голоду й хвороб, і їх ховали прямо біля під’їздів — так само як потім було в нас, у Маріуполі чи Бучі. Вони кричать: «Поможіть!», а все, що я можу — це дати їм свої сухпайки. Я не можу їх вивезти. Пройшло багато років, а совість досі не відпускає. Кожен раз думаю: а може, треба було якось інакше? Це дуже важко. Це і є життя.

Київ. 24 лютого 2022 року

У місті ввели комендантську годину. На вулицях порожньо, наказ стріляти на ураження в кожного, хто вийде. Але сидіти в офісі несила. Дзвоню своєму доброму знайомому, генералу Андрію Крищенку (він тоді був заступником голови КМДА). Кажу: «Я виходжу».

Йду від Бессарабки в бік мерії. Навколо мертва тиша. Раптом вискакують два мікроавтобуси, звідти — озброєні люди. На пасажирському сидінні — полковник СБУ, мій знайомий. Дивиться на мене: «Єфрем? Ти що тут робиш?» А потім каже: «Хочеш побачити навідника?» Відчиняє двері, а на підлозі лежить скручений чувак. Кажуть, щойно взяли. Я зробив кілька кадрів і пішов далі до мерії.

Фасад Київради вже був закладений мішками з піском. Заходжу у внутрішній двір, а там готуються до штурму. Рівень підготовки на той момент: люди просто розливали «коктейлі Молотова» у пляшки. У кабінеті зібралися всі: Кличко, Крищенко, колишні начальники поліції, приїхав Геннадій Москаль... Вирішували, як тримати місто.

Я все це фотографую. Потім піднімаюся на поверх до Кличка. Виходять обидва брати — здоровенні, втомлені. Питають: «Що треба?». У цьому всьому єдиним, хто не розгубився, був Залужний. Кажуть, Банкова була в істериці, вимагала звітів, а він просто перестав відповідати на їхні дзвінки. Він не повідомляв Офісу, що збирається робити, бо знав: там витік інформації. Він просто взяв на себе відповідальність за спротив.

А на Банковій тоді зачинилися. Хтось каже, «Мівіну» їли, хтось — що просто сховалися. Мій близький друг Саймон Шустер провів там багато часу, він знає більше, але факт залишається фактом: у перші дні офіційний Київ мовчав.

І тоді я вирішив іти до Кличка. Піднімаюся до нього, а там секретарка — «важлива» така, каже: «Приберіть цього фотографа, чого він тут вештається?». Раптом двері відчиняються, виходять два брати Кличка. Питають: «Що треба?». Я кажу: «Я відомий журналіст, треба говорити зі світом». Віталій спочатку гаркнув, щоб мене вивели. Я злий виходжу й кажу секретарці, що Кличко міг би зараз стати голосом офіційного Києва.  

Але за годину — дзвінок: «Приходьте, Віталій Володимирович готовий відповісти на все». Я до своїх журналістів: «Треба камера! Треба інтерв’ю!». А вони бояться: «Ми не вийдемо з готелю, там стріляють, це небезпечно». Я там ледь не скандал влаштував, мало не силоміць витягнув одну американку. Одягли її, як космонавта — бронік, каска... А йти всього півтора квартала.

Це було перше інтерв’ю офіційної особи з воєнної України. Не Зеленського, не міністрів — Кличка. Саме тому Зеленський досі терпіти його не може. Кличко тоді не злякався стати обличчям спротиву, коли інші ще зважували ризики. А та журналістка потім стала зіркою у Франції. Мені Кличко навіть перетелефонував особисто: «Це я вас тоді нахєр послав? Вибачайте, час такий». Нормальна людина.

Про це все зараз не прийнято говорити голосно. Поки що це лише «чутки» від Лукацького. Але коли прийде час виборів, ці історії про те, хто де ховався і хто не брав слухавку, стануть головною зброєю.

Хаос та «дружній вогонь»

Коли я поїхав на Берестейську, там догорали машини. Спершу казали — російські диверсанти, а потім з’ясувалося, що через відсутність координації наші розстріляли своїх. Те саме було на розі Богатирської та Полярної. Коли я туди під’їхав, натовп людей, яким щойно роздали зброю, біг на мою машину. Очі божевільні, готові стріляти в кожного. Зі мною був іноземець-водій, так він від страху просто заціпенів. Довелося вмикати весь свій досвід «гіпнозу», щоб нас не пришили на місці.

Вискакую з камерою, знімаю: розбита техніка, тіла. Бачу вбитого військового… Трагічна, страшна картина того хаосу. Збивали свої ж літаки, стріляли по своїх колонах…

Помилки та втрачені шанси

Якби все було інакше? Розповім тобі про помилку Зеленського. У Росії був шикарний шанс «з’їсти» Україну без жодної крові. Перший уряд Зеленського хотів «подивитися в очі» Путіну. Україну можна було просто купити: вкладати гроші в спільні проекти, давати гранти нашим студентам на навчання в Пітері чи Москві. Вони могли поглинути наші підприємства, викупити їх. Якби вони будували тут шикарні лікарні чи будинки культури — люди б на це повелися, ми ж дуже відхідливі. Але Путін захотів усе за три дні й через кров. Це була його найбільша помилка. Зеленський на початку був згоден на діалог, пам’ятаєте? «Треба просто перестати стріляти». Вони могли б навіть чемпіонат спільний зробити... Але вони обрали шлях терору.

Нинішній президент... Трамп не дарма назвав Зеленського «найкращим продавцем у світі». І це правда. Подивіться, які мільярди він залучає. Він дуже змінився. Та людина, яку я бачив перед собою раніше, і та, що зараз в Офісі — це різні люди. Він страшно постарів. Ця втома, виснаження...

Чи справді він плаче? Він емоційна людина. Але не забувайте, що він актор. Весь його імідж, ці звернення — це ідеально вибудований продукт. Я іноді думаю: а хто зараз головний продюсер? Раніше ми знали імена, а зараз усе сховано.

Фронт та «гаражне» виробництво ракет

Цього року війна не закінчиться, це 100%. І не наступного. Головна проблема на фронті зараз — відсутність людей. Технології є. Дрони є. Ідеї є. А людей — менше.

Мене обурює бронювання артистів чи частини преси. Журналісти мають працювати в найгарячіших точках, а не бути лояльними до влади в тилу за «броню».

Щодо озброєння — я маю чудові стосунки з компанією Firepoint. Був скандал, коли я показав їхню першу розробку (можливо, дрон «Фламінго»), і це розлетілося світом. Дехто писав, що туди «прилетіло», але це все чутки для ворогів.

Я бачив, як вони працюють. Я був у Палестині, бачив, як «Хезболла» та «Хамас» збирають ракети з каналізаційних труб. Вони беруть трубу, двигун, вибухівку — і це летить. Точність низька, але коли їх летить сто штук, Ізраїлю важко все збити.

У нас зараз схожа схема, але більш технологічна. Беруть авіаційну бомбу ФАБ-1000 (1000 кг), знімають хвостове оперення, ставлять у трубу з карбону чи пластику. Двигун беруть від списаних літаків Л-39 (навчально-тренувальних). Двигун старий, але йому треба пропрацювати всього 3-5 годин. Система наведення проста, як на FPV-дронах.

Виходить величезна 12-метрова штука. Вона дешева — якщо державний дрон коштує 200 тисяч, то цей «гаражний» — близько 60 тисяч. Їх збивають, бо вони великі, але коли їх багато, вони проривають ППО і роблять свою справу. Це і є «ізраїльська схема» — завалити кількістю та дешевизною.

Прикро лише, що наш «Південмаш» та інші гіганти так і не видали балістику типу «Гром-2», а приватники з Firepoint уже збирають далекобійні дрони на 1400 км. Зараз вони вже переходять до балістики — моделі FP-7 та FP-9. FP-7 уже починає літати, а влітку, думаю, піде в серію. Це те, що реально може змінити правила гри.

Психологічний портрет диктатора

З того боку ми маємо справу з божевільною людиною, яка схиблена на історії. Я знімав Путіна багато разів, я бачив його зблизька. Він не про гроші. Як каже Трамп, «big deal» — заробити мільярди — йому це не цікаво. Мільярди в нього і так є. Він про силу і страх її втратити.

Це психологія, а не політика. У нього проблема в чому? Вік. Йому вже за сімдесят. А поруч — молода жінка, олімпійська чемпіонка. Гаряча, амбітна. Йому треба доводити, що він ще «лідер», що він самець.

Згадайте Собчака — людину, за якою він колись носив чемодан. Собчак помер у готелі, кажуть, серце не витримало молодої коханки. Комплекс наздогнав. А в цього свій комплекс — він хоче довести свою силу всьому світу. А як це зробити, коли ти старієш? Тільки кров’ю. Весь світ до твоїх ніг через біль і страх. Це чистий мачизм, примітивний і страшний.

Чи справжній він? Коли я їздив у Росію, місцеві мені постійно шепотіли, що його давно підмінили, що це двійники. Я знімав його на великих форумах — відмінностей, які б кидалися в очі, я не бачив. На фотографіях у мережі — так, бувають дивні моменти, але в моєму об’єктиві він завжди був один і той самий. Хворий на свою велич.

Ядерна тиша та інстинкт виживання

Путін — це окрема історія, від нього можна чекати чого завгодно. Завтра він може натиснути на «ядерну кнопку», а ми тут... ми адаптувалися. Звикли жити під дамокловим мечем. Це шаленство. Він же сам сказав: «Навіщо нам світ без Росії?». А насправді він думає: «Навіщо мені Росія без мене?». Він не зупиниться, якщо відчує кінець. А Захід... Захід може це просто проковтнути.

Чи почалася Третя світова? Я бачив багато воєн, але маю надію, що ми ще на порозі. Вона «грає», вона вже дихає в спину, але великий вибух ще можна відтягнути. Хоча, дивлячись на те, хто стоїть біля керма в Кремлі, надія ця дуже крихка.

Коли вибори стануть шоком, а приватність — ілюзією

Зеленський багато зробив, це правда. Але є речі, про які зараз мовчать, і я теж не хочу їх поки віддавати. Залужний казав: якби ми ввели воєнний стан хоча б за два місяці до повномасштабного вторгнення — росіяни б не зайшли. Якби не Залужний, усе було б набагато гірше.

Ми зараз живемо в стані вимушеної тиші. Не можна ворушити певні теми, бо Росія тільки й чекає на наш внутрішній колапс, на масові протести. Але повірте мені: коли почнеться перемир’я і прийдуть вибори — випливуть такі страшні факти, що у громадян волосся почне ворушитися. Ми всі будемо в ах..і від того, що дізнаємося.

Якщо питати, з ким працювалося найлегше — то з усіма до Порошенка. З нього почалася ера прессекретарів, які вибудовують стіну між політиком і журналістом. Юлія Мендель мене поважала, навіть сюжет про мене знімала, але я якось написав критичний пост. Вона дзвонить, а я їй прямо: «Знаєш, Юлю, я думав, що гіршого прессекретаря, ніж був у Порошенка, не існує. Я помилявся».

Вона спочатку сміялася, а потім до неї дійшло, і вона почала плакати мені в трубку: «У нього ж персональне життя! Ви туди влазите!». А я кажу — забудьте. Немає у президента нічого персонального. Він — публічна особа, він належить країні. Крапка.

Про тих, кого забули, і «броньованих» щурів

У мене немає оптимізму. Я не бачу програм, які б працювали на перспективу. Перша біда — це молодь і освіта. У нас зараз стільки дітей, які втратили батьків. І що? Яка програма їхнього розвитку? По родичах їх розіпхають?

Треба створювати для них спеціальні вузи, військові ліцеї найкращі. У них всередині цей запал — помститися. Дайте їм освіту, дайте їм майбутнє в армії. Але я цього не бачу. Зате я бачу, що вони роблять? Бронюють журналістів!

Слухайте, журналістів треба нахер на фронт, а на їхні місця ставити поранених хлопців, які пройшли реабілітацію. Їх бронювати не треба, у них патріотичне розуміння ситуації в крові. І повір мені, як журналісти вони не будуть гірші. Навпаки, вони не будуть «собаками» влади. Бо якщо влада тебе забронювала, ти вже її власність, ти вже пов’язаний. А ці хлопці втратили кінцівки не за те, щоб потім брехати.

Сором на Майдані та Михайлівській

Я знімаю Майдан усе життя. Знімав перші мітинги, «революцію на граніті», Помаранчеву, Гідності... А зараз? Зараз там страшна площадка. Ви думаєте, це влада зробила ті трибуни з прапорцями? Ні, це одна жіночка робить безкоштовно, на власному ентузіазмі.

Я запитував у високопосадовців: «Ви що, не можете проект зробити? Найкращий у світі світловий дизайн, залучити світових архітекторів, митців?». Бо зараз там сніг, дощ, люди встромляють нові прапорці, старі й вицвілі викидають. Це виглядає як одноразова акція.

Нещодавно знімав Михайлівську стіну. Міністр закордонних справ Ірландії покладав квіти. А там фотографії в рамочках уже просто на землі валяються. Рєбята, ви що, ах…и?! Мені було соромно. Я знімав міністра Люксембурга, він дивився на ці фото, які від сонця стали геть білими, нічого не видно. Він плакав. А мені було соромно.

У влади що, грошей немає? Та й то не треба — люди дадуть, світ дасть, тільки оголосіть меморіальний проект! Зробіть це навіки! Знесіть готель «Україна», він стоїть на крові, поставте там храм на тисячу років, щоб не було соромно. А вони що? Вони хочуть готель продати. Продати Майдан під готель…

(Усі фото взято з сторінки Єфрема Лукацького у Facebook)

*****
«І серед усього цього залишається відчуття: ти стоїш поруч з історією, але вона ніколи не стане такою, як її напишуть» (Єфрем Лукацький).

Читай нас у Telegram та Sends