Сьогодні Україна згадує події, які 12 років тому змінили хід її історії. 20 лютого 2014 року став найтрагічнішим днем Революції Гідності — саме тоді на вулиці Інститутській у Києві загинула найбільша кількість протестувальників. З тих пір минуло більше десятиліття — термін, достатній для того, щоб спробувати осмислити побачене без емоційних сплесків, але зі збереженням поваги до пам'яті загиблих.
Час — найкращий фільтр для правди. Він відсіює пропаганду, залишаючи факти. Він оголює не лише героїзм, але й кричущі помилки. Сьогодні, коли країна пережила повномасштабне вторгнення, коли лінія фронту простяглася на тисячі кілометрів, погляд на Майдан 2013-2014 років неминуче стає іншим. Але від цього не менш важливим.
Яким був той день і що можна сказати 12 років потому? Видання UA.News розбиралося в питанні.
Передчуття революції: чому люди вийшли на вулиці
Щоб зрозуміти суть Майдану, варто повернутися в листопад 2013 року. Тодішній президент Віктор Янукович та його уряд на останньому етапі підготовки відмовилися підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Формальним приводом стала невигідність умов та необхідність відновлення економічних відносин із Росією. Але для мільйонів українців це рішення стало останньою соломинкою, яка зламала хребта верблюду.
Варто нагадати: Янукович отримав владу у 2010 році легітимно, на демократичних виборах. Однак його правління дедалі більше набувало рис авторитаризму. Справа проти Юлії Тимошенко, яку західні країни називали політично вмотивованою, узурпація влади, згортання демократичних свобод — усе це створювало підґрунтя для суспільного невдоволення. Але справжнім каталізатором стала саме зовнішньополітична зрада власних обіцянок.
21 листопада 2013 року на Майдан Незалежності в Києві вийшли десятки людей — всього лише навсього. Вони не вимагали повалення влади, але вимагали виконання євроінтеграційних обіцянок. Перші дні протесту мали мирний, майже святковий характер: студенти, громадські активісти, журналісти — всі вони просто стояли з прапорами ЄС.
Реакція влади виявилася непропорційно жорстокою. В ніч на 30 листопада спецпідрозділ «Беркут» жорстоко розігнав молодь, яка стояла на майдані. Саме ця ніч змінила все. На ранок на Майдан вийшли вже не просто сотні, а сотні тисяч киян.
Лютий 2014-го: хронологія кривавого протистояння
На початок лютого 2014 року Майдан стояв уже майже три місяці. Протестувальники контролювали не лише центральну площу, а й частину прилеглих вулиць, де були зведені барикади. Уряд Януковича, своєю чергою, намагався задушити протест адміністративними методами, однак безуспішно.
Втім, справжнє протистояння розгорнулося 18 лютого. Саме того дня стався остаточний перелом: від мирних акцій до збройного протистояння. Верховна Рада відмовилася розглядати питання про повернення до конституції 2004 року, яка обмежувала повноваження президента. Колони протестувальників рушили до парламенту. Сталися перші сутички з міліцією, які швидко переросли у криваве побоїще.
19 лютого Київ нагадував прифронтове місто. Гриміли вибухи світлошумових гранат «Беркуту», горів Будинок профспілок. Влада оголосила про «антитерористичну операцію». По місту курсували автобуси з «тітушками» — найманцями, яких звозили з регіонів для залякування протестувальників. Силовики відтіснили мітингарів до самого Майдану.
20 лютого 2014 року став днем, який назавжди увійшов в історію як день Небесної Сотні. Зранку на вулиці Інститутській невідомі снайпери почали розстрілювати людей. Вбивали не лише активістів, а й медиків, міліціянтів, випадкових перехожих. Кулі влучали точно в голову та серце — розстрільна команда знала, що вона робить. У той день загинуло понад 50 людей.
Відео, де чоловіки та жінки лежать, розстріляні, просто в центрі Києва, облетіли всі світові ЗМІ. Досі ніхто так і не пояснив: кими були ті «чорні снайпери»? Хто розстріляв Майдан? Чому гинули не тільки мітингарі, але й поліцейські? Чи не намагався хтось свідомо спровокувати громадянський конфлікт, розстрілюючи обидві сторони протистояння? Питання без відповідей.
Саме 20 лютого відбулося ключове перегрупування сил. Європейські дипломати терміново вилетіли до Києва. Під тиском світової спільноти та через нерішучість Януковича, який понад усе в своєму житті боявся крові та смертей, силовики почали відступати. Вже 21 лютого була підписана Угода про врегулювання кризи за участі глав МЗС Польщі, Німеччини та Франції. Янукович зобов'язався провести дострокові вибори. Але за декілька днів він втік із країни, а Верховна Рада проголосувала за його усунення.
Революція перемогла. Але чи була це перемога?
Перемога, яка обернулася війною
Для мільйонів українців перемога Майдану стала святом, хоча мусимо визнати, що для таких же мільйонів — ні. Втім, тоді, в сонячні лютневі дні 2014-го, здавалося, що країна нарешті скинула тягар корумпованої влади і розпочинає нове життя. Тимчасовий уряд обіцяв реформи, євроінтеграцію та боротьбу з корупцією.
Але ціна перемоги Майдану виявилася надзвичайно високою. Вже через кілька днів після втечі Януковича Росія розпочала брутальну анексію Криму. «Зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків захопили парламент півострова, а згодом відбувся так званий «референдум», результати якого світ не визнав, однак це на завадило Путіну захопити Крим. Тоді ж в Донбасі спалахнув сепаратистський рух, підтриманий російською зброєю та найманцями. Країна поринула у війну, яка триває досі — 12 років потому.
Тут варто зупинитися і замислитися. Чи можна було уникнути цього? Чи були прорахунки в діях нової влади? Авжеж були. Втім, одні кажуть, що війна була неминучою, адже Путін готував її давно, а інші вказують на те, що тимчасова влада діяла хаотично, не змогла налагодити діалог зі сходом України, дозволила радикалам впливати на прийняття рішень, тощо. Істина, як завжди, десь посередині.
Сьогодні, у лютому 2026 року, коли Україна вже чотири роки перебуває в стані повномасштабної війни, питання про результати Майдану звучить особливо гостро. Що ми можемо сказати через 12 років? Чи досягла Революція Гідності своїх цілей?
Відповідь буде невтішною для тих, хто очікував швидких змін. Так, Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС. Так, ми отримали безвіз, хоча зараз це особливо смішно для чоловіків призовного віку. Так, країна стала ближчою до Європи і НАТО — хоча ні туди, ні сюди нас досі не хочуть брати. Але внутрішні перетворення виявилися значно складнішими.
Корупція, проти якої виходили люди, не зникла. Вона, навпаки, стала ще більш тотальною. Олігархи, хоч і втратили велику частину політичного впливу, зберегли економічну владу. Судова реформа буксує. Реформа децентралізації фактично згорнута. Законодавство працює на окремі групи інтересів, а не на суспільство. Продовжувати цей список можна вічно.
Головна проблема Майдану — в тому, що він змінив верхівку, але не змінив систему. Він всього лише змінив одну еліту на іншу. Люди, які прийшли до влади після лютого 2014-го, були такими самими представниками старої політичної культури. Вони вміли гарно говорити про європейські цінності, але не вміли (і не хотіли) будувати європейські інститути.
З іншого боку, саме Майдан створив передумови для формування громадянського суспільства. Волонтерський рух, який народився на Майдані, згодом врятував армію у 2014-му і став основою спротиву у 2022-му. Без Майдану не було б того рівня самоорганізації, який ми побачили під час повномасштабного вторгнення.
Думка експерта
Політолог, керівник центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов впевнений: переміг не Майдан, а його сцена.
«Фактично прикриваючись такими гаслами, які підтримувало суспільство — а суспільство вимагало в першу чергу модернізації — ті люди, які прийшли до влади внаслідок Майдану, обмежувалися лише зовнішніми речами. Змінили мости, змінювали таблички на вулицях, знесли пам'ятники, займалися декомунізацією, деколонізацією, дерусіфікацією. Але немає організації. На жаль, система залишилася такою, як і була. А в основі цієї системи гасла, що би хто не казав. В основі цієї системи залишалося те, що влада є джерелом власного збагачення та примноження статків, але не засобом реалізації політичних ідей і програм, тим більше модернізації країни. І, на жаль, ті жертви, ті люди, які загинули під час Майдану, фактично на кістках цих людей до влади прийшли відверті мерзотники, які скористалися влучною нагодою. Тут більше нічого і додати», — вважає Андрій Золотарьов.
Пам'ять без канонізації
Коли ми говоримо про Небесну Сотню та жертв Майдану, важливо уникати двох крайнощів: цинічного забуття та надмірної сакралізації цієї події. Загиблі на Майдані — не святі в церковному розумінні. Це були звичайні люди зі своїми слабкостями, вадами та суперечностями. Вони не просили і точно не воліли би, щоб їх «канонізували». Україна — не Росія після 1917 року, коли Ленін та його товарищи створювали «пантеон революції». Загиблі на Майдані просто хотіли жити в іншій країні. Вони не обирали бути героями в сучасному розумінні.
12 років потому ми маємо повне право ставити незручні питання. Чи всі, хто сьогодні приходить вклонитися меморіалу Небесній Сотні, роблять те, за що ті люди віддали життя? Чи не став Майдан для деяких політиків індульгенцією, яка дозволяє їм уникати відповідальності за власні провали? Чи не перетворилася риторика про «гідність» на порожній пропагандистський наратив?
Ці питання не применшують подвигу загиблих. Вони, навпаки, змушують замислитися над тим, що справжня шана до жертв — це не квіти зі скорботними обличчями раз на рік, а щоденна робота над собою та над країною. Якщо через 12 років ми все ще маємо корумповані суди, слабкі інституції та тотальну зневагу еліт до закону — значить, ми програємо Майдан щодня. Це означає, що Майдан не досяг своїх цілей.
Резюмуючи, що можна сказати про Майдан через 12 років? Насамперед те, що Революція Гідності не завершилася. Вона триває — на фронті, в тилу, в судових залах, у школах, у лікарнях. Її головна мета — побудова справедливої держави — досі не досягнута навіть і близько.
Майдан був і залишається найбільшим проявом громадянської солідарності в новітній історії України. Він показав, що люди здатні на самопожертву заради спільної мети. Він довів, що українці — європейська нація не через паспорти чи безвіз, а через цінності, за які вони готові вмирати. Однак ніхто не зауважив, що зарази цінностей варто було би не вмирати, а жити.
Майдан також оголив системні проблеми, які нікуди не поділися за 12 років. Головна з них — нездатність еліт домовлятися між собою, принципова неспроможність поставити державні інтереси вище власних. Революції не змінюють людей автоматично. Вони створюють умови для змін, але самі зміни мають відбутися всередині кожного, інакше революція просто не спрацює, і «свобода, рівенство й братерство» перетворяться на реставрацію старого режиму, як це було у Франції в XVIII сторіччі.
Сьогодні, 20 лютого 2026 року, варто згадати не лише загиблих — їм вже ніяк не допоможеш. Варто згадати живих. Тих, хто залишився в Україні, не дивлячись ні на що.
Історія не знає умовного способу. Ми ніколи не дізнаємося, що було б, якби Янукович підписав ту угоду з ЄС. Чи якби «Беркут» не побив студентів. Чи якби 20 лютого невідомі кати — чи нам колись хтось відповість, хто вони були? — не натиснули на курки, розстрілюючи свободу та прагнення до світлого майбутнього через приціл снайперської оптики.
Але ми знаємо одне: у ті дні українці зробили вибір. І наслідки цього вибору ми маємо відрефлексувати сьогодні, 12 років потому.
Вічна пам'ять загиблим на Майдані. Всім: і протестувальникам, і силовикам, адже всі вони були громадянами України. У когось була політична воля і жага до змін, а у когось був наказ і присяга, за недотримання якої світило ув'язнення. На превеликий жаль, ці два категоричних імперативи зіткнулися між собою в лютому 2014 року в Києві.
Вічна пам'ять і вічна вимога до живих полягає в одному: бути гідними їхньої жертви. Не лише 20 лютого, а кожного дня.
