Чотири роки в очікуванні, життя українських біженців за кордоном
Більше п’яти мільйонів українців розкидані по Європі через повномасштабне вторгнення Росії, а багато хто з них все ще мріє повернутися додому. З часом ці мрії стираються, і все більше людей обирають залишатися там, де опинилися. Про це пише Reuters.
Марина Бондаренко, 51-річна журналістка, вже четвертий рік живе у Польщі. У лютому 2022 року вона втекла з Києва разом із сином і матір’ю, сподіваючись повернутися додому через місяць чи два. «Були моменти, коли ми думали: «Це воно, нарешті повернемося». Ми кілька разів ходили на пошту, пакували речі в коробки, абсолютно впевнені, що повертаємося», – розповідає Бондаренко.
Війна в Україні спричинила найбільшу хвилю біженців у Європі після Другої світової війни. Більшість українців опинилися в Центральній та Східній Європі, у Польщі, Німеччині, Чехії та інших країнах. Приблизно три чверті біженців – жінки й діти, адже чоловікам призовного віку заборонено виїжджати за кордон.
Бондаренко мріє возз’єднатися із чоловіком Андрієм Дудком, який залишився в Україні й служить оператором дронів на фронті. Але нові хвилі обстрілів і відключення електроенергії в Києві змушують її відкладати повернення. «Готуємося їхати, а потім – новий масштабний удар. Знову готуємося, а приходить холодна зима, нема опалення, електрики, води. Я просто не можу відправити дитину під ракети», – пояснює вона.
У Польщі українські громади зросли до величезних масштабів у містах на кшталт Варшави та Кракова. Це іноді провокує напруженість із місцевими жителями, які скаржаться на те, що новоприбулі отримують соціальні виплати та займають робочі місця.
Для молодшого покоління українців, як-от 11-річний син Бондаренко Данило, Україна стала далекою пам’яттю. «Я майже не пам’ятаю когось із України. Мав одного друга, але контакту не зберіг. Думаю, я не повернусь», – каже хлопець.
Подібні історії можна знайти й у Туреччині. Ірина Кушнір та Ольга Єрмоленко були подругами ще у Харкові. Втікши на початку війни до Стамбула, вони спершу планували повернутися додому, але життя склалося інакше. Кушнір вийшла заміж за турка й працює викладачкою українського відділення Стамбульського університету, а Єрмоленко працює дистанційно фінансовим спеціалістом для українських клієнтів.
«Я не можу сказати, що повністю інтегрувалася у турецьке життя. Це дивне відчуття – бути між попереднім життям і можливим майбутнім», – розповідає Єрмоленко, яка вчить турецьку мову, але постійно стежить за новинами з Харкова. «Відкриваю новини – там у реальному часі показують, що летить ракета у мій будинок. У цей момент відчуваю жах. Звичайно, одразу телефонуєш мамі, щоб переконатися, що вона в порядку».
З часом все більше українців за кордоном усвідомлюють, що повернення додому буде складним і неочевидним. Для багатьох війна змінила плани на життя назавжди, а молодше покоління формує нові домівки в Європі та Туреччині, в той час як зв’язок з рідною землею зберігається лише через родину та новини.
Також, Маршалок Сейму Польщі під час виступу у Раді 24 лютого зосередиться на трьох темах.
