Еліта Пакистану шукає регіональної ваги через зв’язки із Заходом Азії — Dawn
У Пакистані владна еліта прагне посилити регіональну вагу країни через поглиблення зв’язків із Західною Азією та державами Перської затоки. Водночас зовнішньополітичні здобутки контрастують із внутрішніми політичними й економічними проблемами, пише Dawn.
Автор матеріалу вважає, що роль Пакистану в регіоні посилилася після мирного плану Трампа щодо Гази, меморандуму про взаєморозуміння в Ісламабаді та Мекканської угоди про спільну оборону. Однак внутрішні політичні та економічні умови, за його оцінкою, зменшують ефект від цих зовнішніх успіхів.
Зв’язки із Західною Азією
Як зазначає автор, пакистанська еліта може бути готовою до політично ризикованих кроків заради внутрішньої стабільності, зокрема до масштабної адміністративної реформи зі створенням нових провінцій. Водночас Пакистан поглиблює зв’язки із Західною Азією, щоб зміцнити оборонні можливості та стратегічну вагу.
У матеріалі стверджується, що Пакистан поступово відходить від колишньої стратегії «стратегічної глибини», тобто спроб розширити вплив на сусідні території. Автор пов’язує новий курс із тим, що Пакистан протистоїть значно більшій за територією та військовою потугою Індії.
Більше актуальних новин читайте у Telegram-каналі UA.News.
Пакистан і Туреччина, за оцінкою автора, мають схожу «географічну тривогу»: їхні військові можливості та амбіції не цілком відповідають територіям, які вони контролюють, а можливості розширення є обмеженими. Туреччина реагує на це через регіональні об’єднання, союзи та транснаціональні тюркські партнерства.
Державний контроль над релігією
Автор також пише про державоцентричне ідеологічне переорієнтування в Пакистані. На його думку, еліта прагне зберегти релігію під контролем держави, надати національним інтересам пріоритет над транснаціональною ісламською солідарністю та централізувати контроль над безпекою і зовнішньою політикою.
Модель, що формується, може поєднувати контрольований державою «помірний іслам» Мохаммеда бін Салмана, поєднання націоналізму, військової влади й регульованого державою релігійного дискурсу в Єгипті за Абделем Фаттахом ас-Сісі, а також релігійно-консервативну ідентичність, націоналізм і оборонно-промислові амбіції Туреччини.
Автор проводить паралель із Багдадським пактом середини 1950-х років, до якого входили Туреччина, Пакистан, Ірак, Іран і Велика Британія. Тоді Пакистан вважали найстабільнішим регіональним партнером альянсу, а нинішня владна еліта, як стверджується у статті, прагне повернути країні позиції серед провідних середніх держав мусульманського світу.
