Колумністка Jerusalem Post про іранських реформістів і хомейністську лівицю
Іранська журналістка Тіна Газіморад у колонці для Jerusalem Post стверджує, що реформістська течія в Ірані не була результатом політичного переосмислення після Ісламської революції 1979 року. На думку авторки, представники хомейністської лівиці після смерті Рухолли Хомейні у 1989 році змінили публічну риторику, але зберегли зв’язки з владною системою Ісламської Республіки.
Ролі у державному апараті
Газіморад пов’язує хомейністську лівицю з роботою державних, безпекових і цензурних структур Ісламської Республіки у 1980-х роках. Вона згадує Садека Хальхалі, який очолював революційні суди після 1979 року, та Мохаммада Мусаві Хоейніха, якого називає організатором захоплення посольства США в Тегерані й утримання американських дипломатів у заручниках.
Авторка пише, що Саїд Хаджаріан, якого згодом називали «архітектором реформ», брав участь у формуванні безпекового та розвідувального апарату Ісламської Республіки. Вона також зазначає, що Мір-Хосейн Мусаві був прем’єр-міністром упродовж 1980-х років, а Мохаммад Хатамі у 1982 році став міністром культури та ісламської орієнтації. Колумністка покладає на Хатамі відповідальність за цензуру літератури, мистецтва, кіно й преси в цей період.
Твердження про зовнішні зв’язки
Окремо Газіморад розглядає діяльність Сейєда Алі-Акбара Мохташаміпура, який був послом Ірану в Сирії у 1981–1985 роках. Вона стверджує, що він сприяв поширенню хомейністської ідеології в Лівані та пов’язує його з процесом створення «Хезболли». За версією авторки, вибух у казармах морської піхоти США в Бейруті у жовтні 1983 року, внаслідок якого загинув 241 американець, був здійснений під керівництвом Мохташаміпура.
Більше актуальних новин читайте у Telegram-каналі UA.News.
У колонці також згадано Мустафу Таджзаде, який у 1984–1988 роках був заступником з міжнародних питань у Міністерстві культури та ісламської орієнтації. Газіморад стверджує, що культурні центри Ірану за кордоном за цей час використовували для поширення ідеології Ісламської революції, підтримки терористичних операцій і просування шиїтського сектантства.
Авторка пише, що до 1997 року діячі, яких вона пов’язує з репресивним апаратом 1980-х, відновили політичний вплив під назвою реформістів. Вона також висуває твердження про зв’язки представників цього крила із західними аналітичними центрами, університетами та медіа, згадуючи Мохаммада Джавада Заріфа.
Газіморад є директоркою з комунікацій принца Рези Пахлаві та раніше працювала головною редакторкою новин перськомовного телеканалу Manoto TV у Великій Британії.
