Коли почалося російське вторгнення, ми прокинулися о 5-й ранку від пострілів.
А вже о 12-й годині дня над нашим будинком пролітали гелікоптери — діти нарахували близько 40 штук. Вони захопили Гостомельський аеропорт, але тоді ми цього ще не знали, бо інформація була суперечливою. Виступи Арестовича запевняли, що Гостомель під контролем України.
Проте було відчуття, що росіяни готувалися заздалегідь. Вони ходили не у військовій формі, а в цивільному одязі з білими пов’язками. Ми спочатку думали, що це представники територіальної оборони. Але, поговоривши з одним із них, зрозуміли, що це не українці.
Обстріли не припинялися, над нами літали бомбардувальники, йшли повітряні бої прямо над будинком. Ми бачили, як горіла «Мрія» — наш будинок стоїть так, що звідти видно ангар. Це був справжній жах.
Спочатку був ступор і відчуття, коли ти просто не знаєш що робити. Потім з’являється страх, який підкрадається поступово. А коли російські танки вже заходили в Гостомель, почалися панічні атаки.
Дехто мав акумулятори й заряджав телефони. У кого була криниця з електронасосом, той качав питну воду. Ми всі стали ближчими за цей час. У звичайних умовах кожен жив своїм життям, а тут ми об’єдналися.
У нашому районі перша хвиля росіян, які планували «парад у Києві», поводилася більш-менш стримано. Коли ми виїжджали з окупації, вони зібрали людей і почали проводити «політінформацію» — розповідали, що Київ скоро впаде, що влада про нас не дбає.
Звірств ми не бачили, але вони грабували будинки, ламали двері. Мій вітчим, щоб уникнути мародерства, просто віддав їм ключі й просив не руйнувати паркани — відчиняв сам. І, можливо, цей психологічний фактор спрацював, бо руйнувати вони не стали. Було й таке, що росіяни інсценували бій на нашій вулиці. Стріляли холостими патронами, знімали це на відео — мабуть, для новин, щоб потім показати, як вони «захоплювали Гостомель».
У перші дні виїхати було неможливо: на другий день почали розстрілювати машини. Ми хотіли вивезти дітей, але було лише дві години, щоб проїхати визначеним маршрутом.
11 березня відкрили «зелений коридор». Першого дня виїхати не вдалося, бо неподалік від нас на міні підірвався російський танк, і нас розвернули. Наступного дня ми вирішили їхати власними машинами. Організували колону з 30 автомобілів, обв’язали їх білими простирадлами й рушили. Росіяни нас навіть не перевіряли. Хоча інші розповідали, що їх ретельно обшукували.
До Білогородки ми доїхали без проблем. Коли побачили український прапор — всі розридалися. Нас нагодували, пересадили в автобуси й відправили на вокзал. Звідти до Львова, а потім у Польщу. Далі у Відень, а звідти — до США, де живуть мій брат і старша донька. Моє завдання було вивезти маму й молодшу доньку в безпечне місце. Пробула там півроку, потім повернулася.
Пізніше я організувала майстер-клас «15 лайфхаків, як не втрачати оптимізм у воєнний час». Там зібрані практики, які допомагали мені в окупації. Головне — не фокусуватися на негативі. Ми не можемо самотужки зупинити війну, для цього є політики й дипломати. А люди можуть уберегти себе.
Корисно писати листи у майбутнє, вести щоденники, записувати спогади. Це допомагає пережити травматичний досвід і зберегти пам’ять. Ще допомагає перегляд старих фотоальбомів — це відволікає від жахливих думок.
Я також писала листи подяки людям, які були в моєму житті. Це додавало сил. І прибирання — воно допомагає впорядкувати не тільки простір, а й думки.
Маргарита Січкар
