Українська мистецька спадщина приховує набагато більше імен, ніж ми звикли бачити у шкільних підручниках. Це історія не лише про визнаних класиків, а й про унікальне авторське бачення, що часто випереджає свій час. Художниці минулого століття створювали самобутні світи, експериментували зі стилями та наповнювали свої роботи особливим змістом навіть попри складні історичні та політичні обставини.
Видання UA.News підготувало добірку українських художниць, які хоч і залишилися поза увагою широкого загалу поціновувачів, але своєю майстерністю та талантом заслуговують на визнання та місце в історії поряд із найвідомішими іменами нашого мистецтва.
Олена Кульчицька
Олена Львівна Кульчицька народилася 15 вересня 1877 року в місті Бережани на Тернопільщині. Вона — видатна українська графікиня, малярка, майстриня декоративно-ужиткового мистецтва, педагогиня та етнографка. Творча спадщина мисткині налічує понад 4000 експонатів: від станкового живопису до килимів та меблів, більшість з яких сьогодні зберігаються у Національному музеї у Львові.
Її творчість вважається еталоном українського модерну (сецесії). Кульчицька володіла унікальною здатністю поєднувати кращі традиції віденської мистецької школи з глибоким відчуттям українського народного мистецтва. Її роботам притаманна особлива декоративність, віртуозна чіткість контурних ліній та багатство орнаментальних мотивів. Вона не просто фіксувала народний побут, а естетизувала його, надаючи образам українців шляхетності.
Життєвий шлях художниці був тісно пов'язаний з боротьбою за українську ідентичність. Під час Першої світової війни, уникнувши арешту в Перемишлі, вона виїхала до Відня, де активно працювала в комітеті допомоги пораненим українським воїнам. Саме тоді її мистецтво стало інструментом боротьби: серія листівок на воєнну тематику стала першою спробою популяризації української ідеї засобами графіки. За свою активну громадянську позицію та допомогу інтернованим українцям згодом вона разом із сестрою була ув’язнена польською владою в таборі в Баранові.
Попри репресії, жінка зробила неоціненний внесок у культуру, зафіксувавши сотні зразків народного одягу та дерев’яної архітектури. У 1967 році художниця була відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка. Найвідомішими у її доробку є канонічні ілюстрації до повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Оксана Павленко
Оксана Трохимівна Павленко народилася 12 лютого 1896 року в селі Валява на Черкащині. Яскрава представниця школи «бойчукістів», художниця-монументалістка, чиє життя стало свідченням трагедії та стійкості українського мистецтва XX століття. Будучи улюбленою ученицею Михайла Бойчука, вона стала однією з небагатьох, хто зміг пережити сталінські репресії, які знищили її вчителя та колег, і зберегти у своїй творчості унікальні принципи цієї школи до кінця життя.
Її стиль — це величний монументалізм, що базується на синтезі візантійських традицій, українського народного малярства та проторенесансу. Для робіт Павленко характерні площинність, ритмічність композиції, стримана, але виразна кольорова гама та техніка яєчної темпери (сухі пігменти змішуються зі спеціальною емульсією на основі курячого жовтка, створюючи яскраві, стійкі та матові фарби). Вона зображувала жінку не як об’єкт милування, а як сильну, самодостатню фігуру, часто звертаючись до тем селянського побуту, але підносячи їх до рівня сакральних символів.
Доля художниці була драматичною. У 1920-х роках вона брала участь у створенні легендарних стінописів у Селянському санаторії в Одесі та Червонозаводському театрі в Харкові — шедеврів, які згодом були знищені радянською владою як «націоналістичні». Переїзд до Москви врятував її від розстрілу, який спіткав більшість бойчукістів з «розстріляного Відродження», але все життя вона несла тягар пам'яті про знищену школу українського монументалізму.
Особливу цінність має її серія традиційних українських жіночих портретів, у яких за зовнішньою суворістю ховається глибока емпатія та любов до свого народу. Роботи Оксани Павленко сьогодні є ключем до розуміння того, яким могло б бути українське мистецтво, якби його не зупиняли силою. Перша персональна виставка робіт Оксани Павленко в Україні відбулася в Києві та Львові у 1991-1992 роках вже після смерті художниці, яка стала останньою представницею покоління бойчукістів.
Маргіт Райх-Сельська
Маргіт Сельська (дівоче прізвище Райх) народилася 26 травня 1903 року в Коломиї. Це жінка, яка привезла у консервативний Львів дух вільного Парижа. У 1920-х роках, коли більшість дівчат мріяли про вдалий шлюб, Марія поїхала до Франції, де навчалася в «Модерній академії» у всесвітньо відомого авангардиста Фернана Леже. Вона перейняла від учителя любов до чітких форм, але замість індустріальних кольорів наповнила їх гарячими барвами карпатського колориту.
Її біографія має сторінку, про яку мовчали в радянських енциклопедіях. Будучи єврейкою, під час нацистської окупації Львова Марґіт потрапила у гетто, а згодом — у Янівський концтабір, який називали «долиною смерті». Її порятунок схожий на диво: друзі Сельської миттєво зреагували і змогли витягнути її з табору. Решту війни вона провела ховаючись під чужим ім'ям і з фіктивними документами.
У радянському Львові, де панував сірий соцреалізм, квартира Сельських стала легендарним місцем — своєрідним порталом у Європу. Тут, за зачиненими дверима, збиралася інтелігенція: слухати джаз і обговорювати заборонене західне мистецтво. Марґіт називали «мотором» львівського колоризму. Вона працювала швидко, енергійно, часто не підписувала роботи, вважаючи сам процес важливішим за результат. Її стиль легко впізнати за жирним чорним контуром, що окреслює фігури — цей прийом вона зберегла ще з часів навчання у Леже.
Сьогодні ці роботи — гімн життю, написаний людиною, яка дивом уникла смерті. Найвідоміші полотна — «Гуцулка», «Портрет жінки», «Натюрморт з кавуном» та пейзажі Чорногори. Її роботи вражають не так реалістичністю, як емоційним вибухом кольору, що став візитівкою львівської школи живопису.
Ганна Собачко-Шостак
Ганна Федосіївна Собачко-Шостак народилася 15 грудня 1883 року в селі Веселинівка (тоді Скопці) на Київщині. Її часто називають «матір’ю українського народного футуризму». Якщо Марія Примаченко — це статичні, монументальні звірі, то Ганна Собачко-Шостак — це безперервний рух, вихор і енергія. Вона була простою селянкою, яка своєю уявою підкорила Париж задовго до того, як світ дізнався про інших українських наївістів.
Майбутній талант відкрила меценатка Євгенія Прибильська, яка надала їй фарби та простір для творчості. Стиль Ганни — революційний для народного мистецтва. Вона відмовилася від традиційної дзеркальної симетрії, притаманної народним розписам. Її квіти та птахи сплітаються в асиметричні, динамічні композиції, що нагадують спалахи феєрверків або космічні туманності. Це був справжній «селянський авангард», який вражав своєю модерністю професійних художників.
Вже у 1913 році килими та вишивки за її ескізами експонувалися в Парижі, а згодом — у Берліні та Нью-Йорку, де викликали справжній фурор. Європейська критика не могла повірити, що ці надскладні колористичні вирішення створені жінкою, яка ніколи не вчилася в академіях. На жаль, через життєві обставини у 1930-х роках вона переїхала до підмосковного селища Черкизово, але до кінця життя зберігала українську ідентичність у творчості, розписуючи павільйони на виставках та створюючи нові цикли.
Сьогодні її роботи — це скарб, який ще належить переосмислити. Найвідоміші цикли: «Квіти України», «Птахи», «Щасливий час», панно «Півень» чи «Тривога». Декоративний розпис художниці за силою впливу не поступається полотнам Кандинського чи Матісса.
Софія Левицька
Софія Пилипівна Левицька народилася 9 березня 1874 року на Хмельниччині у заможній шляхетській родині. Її історія — це сюжет для голлівудської драми про те, як українська емігрантка стала зіркою паризької богеми. Втікаючи від нещасливого шлюбу з алкоголіком-лікарем, вона переїхала до Парижа, де планувала лише трохи повчитися малюванню. Натомість вона стала «жрицею слов’янського чару» (як писала про неї французька преса) і музою для багатьох геніїв того часу.
Вона оселилася на Монпарнасі, в епіцентрі світового мистецтва. Софія не просто знала еліту — вона була її частиною. Левицька виставлялася в одному залі з Анрі Матіссом, товаришувала з поетом Гійомом Аполлінером і жила з відомим художником Жаном Маршаном. Її стиль — це унікальний мікс французького кубізму та української народної казки. Поки Пікассо надихався африканськими масками, Левицька черпала натхнення з образів українського Поділля, створюючи химерні, трохи містичні пейзажі та портрети.
Однак головний подвиг — культурна дипломатія. Саме Софія Левицька вперше відкрила французам Гоголя. Вона власноруч переклала французькою «Вечори на хуторі біля Диканьки», сама ж їх проілюструвала і видала у 1921 році. Це видання з її гравюрами сьогодні є бібліографічною рідкістю і коштує шалених грошей на аукціонах.
На жаль, кінець життя художниці був трагічним. Після розриву з Маршаном вона почала втрачати зір і страждала від психічних розладів, намагалася навіть отруїтися, але її врятували. Померла жінка в забутті, але залишила по собі спадщину, яку Україна почала повертати лише нещодавно. Її найвідоміші роботи: серія ксилографій до творів Гоголя, полотна «Сад», «Єва» та «Поцілунок».
Аніта Віоліна
