Трошки про мовне питання. В контексті Фаріон, але не зовсім. Останній рік ми спостерігаємо потужну хвилю низової українізації. Котра відбувається і відбуватиметься не одномоментно, в якій ретроспективно можна буде виділити окремі етапи процесу (насправді окремі вже можна). Але це, звісно, спосіб стверджувати, що відношення води і повітря в склянці 1:1 і змінюється. Якщо конче хочеться бачити склянку наполовину порожньою, то можна сказати, що багато українців досі говорять російською, і в цьому є проблема, і це теж буде правдою.
Але перш ніж чекати від людей певної поведінки, треба розібратися, що цю поведінку уможливлює. Соціолінгвістичні твердження (чи, радше, бажання: нехай усі водномить заговорять українською) не можуть суперечити нейробіології, бо мова є продуктом мозку. А бажання «нехай усі водномить заговорять українською» нейробіології власне що суперечить.
А тепер я хочу звернути увагу на тих, хто лише вчиться говорити. Тому що є популярне твердження, що всі українці білінгви, просто в декого основна мова українська, в декого російська. Це неправда. Білінгвізм працює не так. Білінгвізм, власне, означає відсутність первинної мови. У білінгвів однакові ділянки мозку спрацьовують однаково, реагуючи на однакові поняття в різних мовах. Лише в часі реакції може бути затримка, якщо графічне відображення слова в різних системах письма помітно різного розуміру (так, в англо-японських білінгвів розпізнавання японської відбувається в середньому на 1/3 швидше).
Що важливо, білінгву необов'язково спілкуватися обома мовами певну мінімальну кількість часу, аби бути білінгвом. Білінгвізм у мозку. А в мовній практиці є конкретні ситуації, в яких застосування мови залежить від низки чинників. Люди, котрі з друзями говорять українською, а з рідними російською чи навпаки - найвідоміший і найочевидніший приклад білінгвізму. Жива чи телефонна розмова, інтимне спілкування чи побутова взаємодія, мова запиту проти мови відповіді на запит - це все численні фактори, які впливають на мовний вибір тих людей, котрі стількох із вас дратують, раптом переходячи на російську в іншій соціальній ситуації. Але так воно робе.
З огляду на все сказане, я припустив би, що білінгвами в Україні є радше люди, яких ми визначили б як «здебільшого україномовних». Звісно, значною мірою я базуюся на своєму досвіді спілкування, але тут є один вагомий аргумент на мою користь: тривалий час, який більшість сьогодні живих громадян України застали у віці, коли вже чудово вміли говорити, існували сфери, в яких українська мова була незастосовна чи практично незастосовна. Існували практично цілі галузі, де української практично що не існувало. І в той же час майже не існувало галузей, де була б непридатна російська. Вивчали її всі, ще й змалечку, всі вимушено були білінгвами. Оскільки російська була ситуативно придатніша, початковий білінгвізм (а ви думали, він з вами на все життя? Ми забуваємо все, мову зокрема) з часом усе більше вирівнювався до російської.
Особливо потужно ці речі проявилися в наступних поколіннях, оскільки ситуативна вигідність російської означала також що вона ставала первинною - починаючись на роботі та в навчальних закладах, вона неминуче проникла в сім'ю.
Українська залишалася в інфопросторі, залишалася зрозумілою, але зрозуміла мова - це далеко не те саме, що мова активного володіння. Я без особливих проблем розумію словацьку, але мої спроби говорити словацькою - це польсько-чесько-український суржик, підкріплений активним згадуванням історичної фонології. Дискусійним буде навіть питання, чи я в принципі знаю словацьку, якщо не володію безпосередніми правилами, а радше вгадую їх, ґрунтуючись на попередньому досвіді та володінні спорідненими мовами. Абсолютно ніхто не назве такий рівень володіння білінгвізмом. Між тим, мені траплявся не один десяток російськомовних, котрі володіли українською саме на такому рівні - активного вгадування. Різниця в тому, що вони переважно свято вірили, що добре знають мову і говорять нею.
Що більш русифікований реґіон, то складніше випрацювати білінгвізм. Здатність розрізняти мови трохи складніша за здатність вивчати першу мову. Якщо з менш спорідненими можна принаймні провести доволі чітку межу «свій - чужий», то з мовою близькоспорідненою та інтуїтивно зрозумілою це вже не працює.
Дитячий білінгвізм - питання взагалі цікаве, але трапляється він значно рідше, ніж його воліють бачити. Значною мірою тому що українська і російська достатньо близько споріднені, тож дитина, опановуючи мову на рівні інтуїції, часто просто не може вловити між ними різницю. Схоже часто спостерігаємо в іноземців, але тут помножте на те, що в дитини немає ЖОДНОГО референта, жодної іншої засвоєної мови, від якої відштовхується бодай сама ідея різних мов. Дві близькоспоріднені мови, засвоєні одночасно, найчастіше засвоюються як один гібридний мовний варіант (суржик, так, він звідси береться), а розділяються в розумінні дитини лише пізніше. Нерідко не розділяються, а поступово згладжуються до ситуативно доцільнішого варіанту. (я не можу достатньо наголосити на слові «поступово»). Цей процес має мало спільного з доброю волею людини, якщо тільки використання мови не переходить у політичну площину; поза цим він пов'язаний хіба з тим, як відбувається навчання і засвоєння інформації.
З цього випливає кілька моментів. По-перше, діти з україномовних сімей досі мають більше шансів на білінгвізм, бо домашнє і шкільне спілкування зрівноважується російськомовним контентом, який дуже швидко починає живити соціолект практично всього середовища ровесників. Натомість шанси, що дитина з російськомовної сім'ї (особливо в реґіонах із більшим поширенням російської загалом) споживатиме український контент чи матиме переважно україномовне середовище в школі, значно менші.
По-друге... Якщо чесно, я десять хвилин просидів, думаючи, як коректно написати «Пиздець як тупо чекати, що діти, котрі не до кінця здатні відрізнити одну мову від іншої, розумітимуть політичні імплікації мовного середовища, яке доти їх формувало, я їбу наскільки треба не мати клепки в голові, аби пиздонути щось настільки тупе, як оце Фаріон», але так і не придумав. Тому, оскільки це не наукова стаття, так і залишу.
Відколи мова стала частиною моєї політичної ідентичности (тобто відколи в мене є політична ідентичність і про це взагалі є сенс говорити), я не розумію батьків, котрі виховують своїх дітей російською. Не розумію, до життя в якій Україні вони їх готують. Дітям співчуваю, бо я з ними працював, і допомагав (з абсолютно неоднаковим успіхом, бо див. весь попередній текст) переходити на українську. І розумію, що вони тут опинилися в найгіршій ситуації, винуваті без вини. До певного моменту, коли перестають бути дітьми.
Але від мого нерозуміння чи співчуття ситуація не зміниться абсолютно. І не зміниться той факт, що в Україні досі немає покоління, народженого і мовно сформованого в україномовному середовищі. Діти, котрі народжуються просто зараз, ще не є цим поколінням. Можливо, їхні діти будуть. Але для цього треба принаймні розуміти, в чому наша проблема (не в людях, абсолютно не в людях, хоч вони, безумовно, не роблять легше) і де найефективніше можна її виправити.
На моє переконання - саме таким переходом «заради майбутнього». Він інтуїтивно зрозумілий, він сам містить значну мотивацію, оскільки йти на зусилля заради дитини (та й просто дорогої людини, насправді) нам легше, ніж заради себе самих. Питання не в тому, коли ми всі одночасно нарешті заговоримо українською раз і назавжди. А коли в українських дітей зникне сама можливість вирости російськомовними.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
