Перш ніж почати, хочу попередити. В мене є величезна особиста неприязнь до теми, яку я збираюсь обговорити. Колосальна. Чому вона є? Тому що я цю тему вже обговорював. Не так давно. І не раз. І не я один. Ця тема взагалі проговорена настільки наскрізь, що мені впору попросити пробачення в усіх, хто прочитає тут самоочевидні банальності.
Проблема в тому, що на кожну проговорену наскрізь тему знайдуться озброєні критичним мисленням люди, котрі, після поверхневого ознайомлення, вигадають цілий пучок надзвичайно важливих питань і почнуть ставити їх усім підряд зі святою вірою, що ніхто раніше про ці запитання не думав. Це викликає особисту неприязнь, бо, замість продовжувати обговорення з місця, на якому фактично знаходиться дискурс, доводиться часто відбиватися від вимог розв'язати давно розв'язані проблеми (що на ділі є вимогою прочитати персональну кількагодинну лекцію-підсумок галузі, але в коментах на фейсбуці і лаконічно).
Я не буду говорити про ДАУ, я не буду говорити про Бабин Яр, про плани реконструкції ЧЗВ (які наразі зірвала війна), бо це все речі предметні і конкретні. А люди, котрі питають «а шо такого», вимагають відповіді загальної і визначеної. Універсального критерію, за яким занурення в певну подію стає «не ок».
Тож візьмімо для прикладу ідеальний скансен, якого в нас немає. Попроєктуймо його. Мета цього скансена — забезпечити занурення у середовище середини 19 століття, скажімо. Якими ефектами ми можемо досягти цього занурення?
Очевидно, достовірні споруди та інтер'єри — це очікувана норма. Жодних проблем. Тварини? Їх можливо етично (ну, тут питання ще про те, чи вважаєте ви етичним тваринництво як таке) використовувати в подібних середовищах і вони, безперечно, поглиблюють занурення. Можливість спробувати себе в базових ремеслах, аби пізнати обсяг закладеної роботи? Так, будь ласка. Якщо відвідувачі можуть спробувати випрясти нитку чи виткати полотно, аби зрозуміти, скільки часу і зусиль забирають «малоцінні» речі — це вже на голову вище більшости всього, що маємо зараз.
Можемо піти ще далі: уявімо, що в нас є достатньо місця і ресурсів, аби представити виробничі ланцюжки загалом. І відвідувачі можуть почати від грядки, яку треба засіяти льоном, щоб отримати умовні три метри полотна на сорочку, через усі етапи його обробки аж до ткання. Що хочуть - пробують, що не хочуть - дивляться. Чи нормальний буде подібний атракціон? Я вважаю, що нормальний. Чи дає він відчуття занурення? Безперечно. Чи пропонує він занурення? Ні.
Якщо нам йдеться про відтворення певного досвіду, мусимо брати в рахунок також більш загальні контексти, в яких існують ці практики. Суто механічно - ми можемо спробувати різницю між сучасними інструментами і максимально точними репліками автентичних (що теж доволі цікаво). Але як занурити людину в, так би мовити, атмосферу тогочасної праці?
Якщо дати відвідувачам можливість зупинятись на території скансена, щоб на кілька днів повноцінно зануритися в життя тогочасної людини, як це виглядатиме? Що ж, гості здають мобільні телефони, встають перед п'ятою ранку і ще до сходу сонця валять працювати в полі, бо інакше до них прийдуть гайдуки, дадуть батогів і поженуть у поле. Якщо ви приїхали туди з малою дитиною - вам же гірше, погодувати можна рано-вранці, ополудні (не завжди) і пізно ввечері. Лягаєте спати після смерку, а якщо погано працюєте — приходять гайдуки і ви знаєте що роблять. Хочете прясти, ткати чи просто працювати для себе? Спочатку треба переробити всю роботу. Плюс іноді вас без попередження продають в інший скансен в іншому кінці країни.
Чи пропонує така практика занурення? Безперечно, оскільки вашим світом на час стає світ гри. Чи дасть вона відчуття занурення? Сумнівно. До того ж, це буде граничною неповагою до надзвичайно трагічної сторінки в історії України, а якщо ви українець — то й вашої родини відповідно.
І це, звичайно, дуже умовний і радикальний приклад, але він, як на мене, дозволяє побачити оту саму межу, котру з такими гіркими потугами шукають деякі люди. Чим саме імітація однієї діяльности відрізняється від імітації іншої діяльности?
У випадку з прядивом, тканням тощо, маємо суто інструментальне занурення. Ми маємо набір предметів, за допомогою яких можемо виконати нетипову для нас роботу, застосувавши звичайну тілесну силу. Та базова людська вправність, дрібна моторика, потрібна для таких завдань, нині фундаментально не відрізняється від тієї, що була в наших предків. Принцип «застосувати силу щоб виконати роботу» один для всіх. Зокрема тому що це закон фізики.
Коли ми заходимо в «повне занурення», йдеться вже про цілком інше. В основі цього досвіду лежить не закон фізики, не наша здатність розділити чужий досвід через універсальний принцип роботи, а про середовище, яке зумовлює і змушує нас розділяти цей досвід.
У першому випадку «театрального» занурення ми здійснюємо владу над предметами. У другому випадку «повного» занурення середовище здійснює владу над нами і на нашими тілами. Чи буде цей досвід еквівалентним? В жодному разі. Ми народилися в інших культурних кодах, наші реакції на відповідні подразники разюче відрізняється від реакції наших предків, але, що найважливіше, ми так і не покидаємо межі фантазії.
Саме тому приготування страв, які люди були змушені їсти під час Голодомору, є прийнятним кроком — їжа, як і її приготування, є природними складовими людського життя. Сторонній предмет, який ми створюємо, демонструє лише відмінність результату під впливом певного контексту. Ми бачимо їжу, яку за звичайних обставин не сприйняли б за їжу — і це допомагає нам ближче зрозуміти обставини, в яких ця їжа з'явилась. А проводити конфіскацію продуктів до роковин — настільки не ок, наскільки це можливо. Це не створення середовища. Це здійснення прямої влади над особистістю.
В основному прикладі ми знаємо, що за межами цього скансена існує сучасний світ, в котрий ми не просто можемо повернутися — неодмінно повернемось. Ми не опиняємось у ситуації, де занурення перетворюється на нову правду життя (тому є багато горорів, котрі саме відбирають в героїв надію на завершення досвіду, який мав бути скінченним, зокрема взагалі все про квест-кімнати). Ніхто не може відібрати у нас знання про те, що це гра — це гра.
У першому прикладі занурення ми добровільно відкладаємо своє знання про реальність заради поглиблення досвіду. Це той само механізм, який зацікавлює нас книжками і фільмами. Відкладена недовіра. В першому випадку ми хочемо пережити досвід, тому на короткий час радо відкладаємо свою модерність на другий план. В другому випадку ми НЕ хочемо переживати досвід (як щось безпосереднє, а не частину гри), тому саме наша модерність, закоріненість у сучасному світі, буде відривати нас і повертати в реальність. Туди, де ця гра повернеться у свій базовий статус гри.
Саме тому ти не можеш змусити людей пережити травму через імітацію травми. В такий спосіб ти можеш їх травмувати, безперечно, але жодної еквівалентности досвіду не буде, бо її нізвідки взяти. Ефект занурення — це завжди лише ефект, це завжди лише декорація, а не правда життя. І саме тому другий випадок є неетичним не лише щодо гостей, а й щодо зображуваного. Умовні учасники приходять у таку гру з фундаментальним привілеєм, якого були позбавлені жертви — знанням про те, що це все не насправді. А це насправді.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
